| Незрозумілий Голокост |
| Ярослав Грицак |
08.08.08 |
У світовій історії немає іншої події, яка була би так добре удокументована і так добре досліджена, як Голокост. І тим не менше, історики не можуть дійти до згоди щодо більшості питань, що стосуються однієї з найбільших катастроф у минулому людства. Дискусії починаються уже навколо самої характеристики: чи був Голокост "однією з найбільших" – а чи "найбільшою" катастрофою? Хіба Сталін, Мао і Пол Пот не винищили більше людей, аніж Гітлер? Чи пропорційно не більше вірменів загинуло від рук турків, аніж євреїв від рук нацистів та їхніх добровільних прислужників?
Інша суперечка триває навколо причин і мотивів Голокосту. Чи Гітлер від самого початку, прийшовши до влади мав у голові план винищення усіх євреїв, – а чи це рішення прийшло до нього спонтанно, у міру розгортання подій? Якщо перше є правдою, то чому у перші роки своєї влади нацисти активно заохочували еміґрацію євреїв із Німеччини? І чому тоді ця еміґрація була заборонена у 1941 р.?
Звідси виникає нове питання: коли, власне, масові переслідування євреїв переросли у Голокост? Зразу ж після атаки нацистської Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 р.? Чи тільки після того, коли німецька армія застрягла на Східному фронті, і надії на Blitzkrieg були остаточно поховані? Далі: якою була роль Гітлера у всій цій історії, а яка припадала Гімлерові, Waffen-SS, вермахтові, німецьким чиновникам і німецькій публіці, сателітним урядам і колабораціоністам в окупованих країнах? Яку частку відповідальності за цей злочин несуть поляки та інші не-німецькі народи? Так само: Римо-Католицька Церква, західні союзники та рухи Опору в окупованій Європі? Чому самі євреї ніде, окрім Варшави, не пробували активно протистояти своїй долі? Чи припустимо звинувачувати у пособництві єврейську владу та єврейську поліцію в ґето?
І, нарешті, питання питань: наскільки поведінка усіх акторів цієї трагедії була зумовлена попередньою історією, а наскільки породжена специфічними воєнними обставинами?
Перелік цих питань приводить Іштван Деак, професор (віднедавна – на пенсії) Колумбійського університету у книжці: "Есеї про гітлерівську Європу" [István Deák, Essays on Hitler’s Europe (Lincoln, London: University of Nebraska Press, 2001)]. Ця книжка є збіркою його статей-рецензій, надрукованих у 1983-2000 роках у New York Review of Books, Times Literary Supplement, New Republic та у журналі Central European History. За публікацією деяких текстів, як пише Іштван Деак, слідувала хвиля критичних листів до редакції та йому особисто. При цьому, як нерідко буває, автори листів критикували його з двох діаметрально протилежних позицій. Голокост не є лише одною з найбільших загадок історії – він ще є одною з найбільш ідеологічно заанґажованих загадок історії.
Вже сам вибір терміну, нагадує нам Іштван Деак, є ствердженням певної ідеологічної позиції. Голокост яко поняття виводиться з юдейської традиції та означає священне жертвоприношення Богові. Чому би цим терміном мала б називатися загибель тих євреїв, які не були юдеями, а то й узагалі невіруючими? Альтернативна назва – Шоа – має схожу богословську амбіцію представити трагедію європейських євреїв як катастрофу космічних масштабів, що сходить на землю з небес. Арно Майєр [Мayer], автор одної з рецензованих Деаком книжок, пропонує термін "юдеоцид" [Judeocide] – але, як вважає Деак, цей термін навряд чи приживеться.
Сам Деак послідовно вживає термін "Голокост", хоча й свідомий недосконалості свого вибору – бо у питанні "Чим був Голокост/Шоа/єврейський ґеноцид?" важливішою є перша половина ("Чим був…?"), аніж дискусія навколо формулювання підмета. Деак пропонує власну відповідь, зупиняючись по черзі на п’яти великих темах (відповідно, він групує свої есе в окремі розділи): "Німці", "Німецькі євреї" ("Євреї серед арійців"), "Жертви", "Голокост в інших (ненімецьких) країнах", "Спостерігачі".
Розгляд першої теми – "Німці" – приносить найбільше несподіванок. Якщо брати до уваги статистику єврейських жертв, то німецько-єврейська вісь не була головною в історії Голокосту. На момент приходу до влади Гітлера (1933 р.) у Німеччині проживали бл. півмільйона євреїв. Понад половина з них – 300 тис. – еміґрували після приходу Гітлера до влади, тому на початок війни там залишилося бл. 200 тис. Із них загинуло 160 тис. (130 тис. у самій Німеччині, 30 тис. тих, хто виїхали звідти, але опинилися в окупованих Гітлером країнах). Решту вижили – у концентраційних таборах, у схованках або завдяки змішаним шлюбам. У підсумку війну пережило 66% німецьких євреїв – що значно вище аналогічного показника, скажімо, серед євреїв Литви (17%). Відносно велике число євреїв (бл. 1400 осіб) пережило у самій столиці Райху, Берліні – місті, котре Гітлер хотів у першу чергу зробити Judenfrei [вільним від євреїв. – Z].
Річ не лише в тому, що на Сході Європи проживало більше євреїв, і що назагал вони були значно бідніші та політично менш впливові, щоб скористатися з того шансу, який відкривала їм еміґрація. Одною з причин, чому так порівняно багато німецьких євреїв врятувалося у самому серці Райху, було ставлення самих німців до своїх євреїв, з одного боку, і до Гітлера, з іншого. Деак нагадує, що Гітлер прийшов до влади завдяки підтримці меншості (33-37%), а не більшості; показує, що всупереч поширеному стереотипу, його підтримало не покоління, котре виросло на досвіді першої війни і Ваймарської республіки, а "старші" виборці, які головну загрозу для свого традиційного світу вбачали у марксизмі та ліберальному капіталізмі; він стверджує, що якщо німці голосували за Гітлера, то не тому, що їм подобався його радикальний антисемітизм, а тому що вони були розчаровані Ваймарською республікою та розчавлені Великою депресією; припускає, що навіть якби Гітлер менше ненавидів євреїв, його популярність серед німців не дуже б постраждала; показує, що електорат Гітлера, а навіть СС не були винятково нацистами; відзначає, що всередині самої націонал-соціалістичної партії лише незначна більшість (5% серед інтервйованих у 1938 та 1942 р. нацистів) підтримувала расові репресії.
Серед книжок, які оглядає Іштван Деак, найбільш вражаючим є щоденник професора французької філології у Дрездені Віктора Клемперера (1881-1960). Єврей за походженням, син рабина, протестант за віросповіданням і німець за своєю свідомістю, він пережив і задокументував усі 12 років нацистської влади. Його щоденник показує непослідовність й парадоксальність нацистської політики щодо євреїв. Перш за все, Клемпереру допомогла вижити та обставина, що він належав до числа німецьких євреїв, одружених на жінках-арійках. Цю групу б вивезли до концентраційних таборів, якби не їхні дружини: у березні 1943 р. вони провели масову демонстрації протесту проти винищення своїх чоловіків перед штаб-квартирою ґестапо в Берліні – й ґестапо уступило! Євреїв, одружених на "арійках", залишили жити, однак вони мусіли носити "зірку Давида". Після того, як його звільнили з роботи у 1935 р., Клемперерер не переставав одержувати державну пенсію майже до останніх днів нацистського режиму. Кожного дня він очікував арешту. Щоденник повен свідчень постійних переслідувань – великих, малих, а то й просто надокучувань: за розпорядженням нацистів їм довелося позбутися по черзі авто, вілли, домашньої прислуги, телефону, радіо, кота, можливості відвідувати театри і ресторани, права на постільну білизну, крему для гоління, шоколаду, фруктів, молока й тютюну (Клемпереру як заядлому курцю особливо надокучала остання заборона – іронія полягала в тому, що, можливо, саме ця заборона допомогла прожити йому відносно довго). Ґестапівські молодики арештовували, били його і дружину у власній квартирі – а після цього наказали їм переселитися в елеґантнішу (!) квартиру й навіть дозволили взяти з собою піаніно. Водночас щоденникові записи містять численні докази симпатії простих німців до старого професора зокрема та євреїв взагалі. Час до часу на вулиці до нього підходили перехожі, посміхалися і потискали руку зі словами: "Ви знаєте чому". Коли його змусили відкидати лопатою сніг, наглядачі повторювали йому: "Не перетруджуйте себе – держава не вимагає цього від Вас", "Я не можу Вам сказати «Працюйте повільніше» – Ви повинні розуміти це самі". Ці вирази симпатії ставали тим частішими, чим більших оборотів набирала винищувальна нацистська машина. Й остання деталь, котра ілюструє вивихнену соціальну ієрархію нацистського режиму: на самому дні нацистського суспільства знаходяться не німецькі євреї, а жінки-остарбайтери "з Росії" – вони вмирають із голоду, а їх таємно підгодовують … євреї!
Якщо щоденник Клемперера правдивий, то виникає запитання: як бути з німецькою відповідальністю за Голокост? Що робити з відомою тезою Давіда Ґольдгаґена, що у німецькій історії "дорога до Аушвіцу [германізована назва Освєнцима. – Z] була прямою", а тому "перестаньмо говорити про них [добровільних убивців євреїв] як про нацистів. Вони – німці, німці, німці"!? На книжці Ґольдгаґена про "добровільних виконавців" Іштван Деак зупиняється окремо. Він не заперечує певну наукову вартість книжки. Його дивує, однак, її мас-медіальний і ринковий успіх (в одній тільки Німеччині було розпродано 160 тисяч примірників) – і в цьому успіху він бачить певні тривожні тенденції. Наукові дискусії навколо цієї книжки показали, що Ґольдгаґен свідомо проіґнорував значну частину документального матеріалу, котра заперечує його висновки, – а ту частину, яку використав, свідомо підігнав під тезу про масовий і глибоко вкорінений в німецькій історії антисемітизм як головну причину Голокосту. Але навіть якщо проіґнорувати маніпуляцію матеріалами, лишаються серйозні методологічні проблеми: перенаголошування "залізного" детермінізму і тяглості в історії та іґнорування ролі кон’юнктурного збігу обставин. Чи був би можливий Голокост без соціальних наслідків Першої світової війни, політичних конфліктів Ваймарської республіки, економічних проблем Великої депресії, появи Гітлера і виборчого успіху його партії? Проти Ґольдгаґеновської тези промовляють факти, що у Другому Райху (1870-1918) євреї мали більше прав, аніж католики, соціалісти й поляки; що саме тут шукали притулку тисячі євреїв-еміґрантів зі Східної Європи; що під час Першої світової війни ті зі східноєвропейських євреїв, котрі не еміґрували, вітали прихід німецької армії; що перед цією війною рівень антисемітизму був значно вищим у республіканській Франції й сусідній монархії Романових, аніж у Німецькій імперії.
Антисемітизм міг мати давнє коріння у німецькій історії, але одного його було би недостатньо, щоб розпочати масове винищення євреїв. Говорячи образно: він міг виконувати роль мастила для машини винищування, але не виконував роль самої машини. Виконавці Голокосту могли брати добровільну участь у акціях масового винищення не через свою ненависть до євреїв чи з матеріальних мотивів (бажання збагатитися, привласнюючи особисті речі жертв), а через інші причини: бажання сподобатися начальству, зі страху видатися "слабаками" тощо.
Всі ці арґументи Іштван Деак приводить не для того, щоб реабілітувати німців. Навпаки, вони спрямовані проти творення національного алібі з допомоги перекладання вини на таких зручних офірних цапів як німецький антисемітизм, СС чи Гітлер. Є правдою, що не всі німці голосували за Гітлера у 1933 р. і що багато з них не були лояльні його владі. Але правдою є також те, що абсолютна більшість із них легко відмовилася від свободи заради матеріальної вигоди і повернення собі почуття національної величі після принижень, накладених на німців Версальською системою. Заради цих мотивів вони готові були сприйняти ідею масових екзекуцій. "Вони стали тим, чим багато з нас може стати одного дня, якщо ми втратимо пильність і станемо учнями божевільного і злого чарівника", – пише Деак.
Цей вердикт не щадить жодної соціальної, етнічної чи релігійної групи. Почасти він стосується навіть жертв – не стільки євреїв, як комуністів, учасників руху спротиву, в’язнів концентраційного таборів тощо. Спогади тих, хто пережили Голокост, схожі між собою за спільним візерунком оповіді: вони починаються з опису щасливого дитинства і юності, перерваного приходом війни і нацистським терором, за ним слідує розповідь про тихий героїзм щоденного виживання, про визволення і про тяжкі пошуки свого місця у новому, повоєнному світі, допоки автор не обзаводиться сім’єю і робить кар’єру (у більшості випадків, перебравшися через океан чи в Палестину). Але його (її) продовжують переслідувати тяжкі спогади минулого, що в кінці змушують сісти за робочий стіл і викласти їх на папір як попередження для майбутніх поколінь.
Що, однак, найчастіше замовчують такі спогади, то це внутрішні стосунки та ієрархію між в’язнями ґето і концентраційних таборів. Ніхто не був захищений від загрози негайної і страшної смерті. Однак шанси на виживання не були рівними. Вони були більшими для тих, хто мав пристойне соціальне походження й освіту, володів німецькою мовою, був молодшим, виглядав фізично здоровим, або самовпевненістю чи інтеліґентним лицем викликав повагу серед інших в’язнів. Загальним правилом було зневажати слабкого та поважати сильного. Але найбільшу роль грала внутрішня солідарність: кохля супу, зачерпнута твоїм товаришем-кухарем не зверху, а знизу казанка збільшувала твої шанси на виживання – так само, як рішення капо послати тебе на легші роботи. Лінії такої солідарності розділяли світ в’язнів у чітко визначені групи: французькі євреї та старовірні євреї були солідарними між собою і виключали з взаємодопомоги всіх інших євреїв; французькі політичні в’язні ніколи не ділилися посилками Червоного Хреста з радянськими військовополоненими; комуністи ворогували з некомуністами, а всередині комуністичного табору неперехідна межа проходила між троцькістами і комуністами.
Аристократію концентраційних таборів становили німецькі політичні в’язні та німецькі кримінальні злочинці. Їх оточувала свита слуг і просто підлабузників. До вищого середнього класу належали свідки Єгови, чехи, північні європейці та багато (але не всі) іспанські республіканці, до нижчого – бельгійці, данці, французи, поляки й італійці. І на самому дні перебували гомосексуалісти, радянські військовополонені, цигани та євреї. Ця ієрархія не була статичною: в’язні могли рухатися угору і вниз по соціальній драбині, їх знищували тисячами з примхи наглядачів чи через донос сусіди. Що було, однак, важливим: СС не треба було докладати великих зусиль для утримання свого контролю над світом, де між в’язнями йшла боротьба не на життя, а на смерть за кожну крихту влади і привілею. Для того, щоб утримати машину масового винищення у Треблінці, де загинуло бл. мільйона євреїв, достатньо було 20-40 есесманів та 90-120 українських та німецьких наглядачів.
"У кримінальному світі концентраційного табору, – пише Деак, – ніхто не залишався абсолютно невинним, навіть якщо він одного разу вхопив кусок хліба раніше за інших". На старійшині Лодзького ґето Мордехаї Хаїмові Румковському, розстріляному німцями у 1944 р., лежить відповідальність за смерть багатьох євреїв. Керована ним поліція придушувала внутрішній спротив, видавала членів єврейського підпілля, а також тих, хто пробували переховатися самі або переховати інших. Молодий єврейський поліцай у ґето Калел Переходнік посадив у поїзд смертників свою власну дружину і власну дитину, а потім наклав на себе руки.
Шокуючою є історія Cтели Ґольдшляґ – молодої берлінської єврейки, яка пережила Голокост завдяки колаборації з нацистами. Спочатку вона рятувала життя, видаючи себе за німкеню. Зловлена ґестапівцями, вона під тортурами зрадила імена тих, хто допоміг їй дістати фальшиві документами. Згодом за дорученням ґестапо, Cтела та інші молоді євреї – як і вона, вихідці з багатих єврейських родин, – ходили берлінськими вулицями, виявляючи у кафе, ресторанах і театрах інших євреїв, які видавали себе за "арійців". Серед зловлених Стелою євреїв були її товариші та однокласники. Стелі та іншим ловцям (Greifern) видавали пістолети, – і вони були, мабуть, єдиними євреями у світі, котрим нацисти дозволяли носити зброю. Молодим людям, однак, ніколи не спадало на гадку повернути зброю проти ґестапівців – як і багато інших жертв, вони прагнули наслідувати своїх катів.
Роздільна лінія між виною і невинністю, колаборацією та спротивом нерідко була тонкою і ледь помітною. Прагнення виживати змушувало прибирати різні ролі. Герой іншої розповіді, галицький єврей Освальд Руфайзен по черзі був євреєм, поляком, німецьким поліцаєм, радянським партизаном – аж поки не став католицьким монахом (цю незвичайну і глибоко зворушливу історію недавно переказала російська письменниця Уліцкая у своєму романі "Даниель Штейн. Переводчик" –дуже раджу її прочитати, це дійсно добра і велика література).
Відповідно до широкого спектру поведінки винуватців і жертв, кожне узагальнення щодо Голокосту є одностороннім у кращому разі і мало правдоподібним у гіршому. Ця особливо помітно з розділу книжки "Голокост в інших країнах". Приведений там матеріал підтверджує відсутність прямого зв’язку між ідеологією та репресіями. Назагал, частка євреїв, котрі вижили, була вища у країнах фашистського блоку – нацистській Німеччині та її сателітах. В Італії, Данії, Фінляндії та Болгарії цей показник сягнув трохи більше 80%, в Румунії й Угорщині – трохи більше 40% (в останньому випадку показник був би вищим, якби радянська армія не застрягла на підступах до Будапешту, бо до березня 1944 р. залишалися живими 95% угорських євреїв). Хоча й тут прості узагальнення неможливі: болгарський режим захистив своїх євреїв, але видав нацистами усіх євреїв із окупованих ним грецьких та югославських територій, а розміри "остаточного рішення" були пропорційно високими у Хорватії та Словаччині.
Найкраще ж тезу про відсутність безпосереднього зв’язку між ідеологією і практикою ілюструє італійський приклад. Тут кожен третій єврей належав до фашистської партії (що було вище від пропорції серед самих італійців), а фашистський режим, на відміну від болгарського, захистив євреїв не лише на своїй території, але в окупованих ним частинах Греції, Албанії, Югославії та Франції.
Одна з причин, чому частка виживання євреїв у державах Осі була вищою, аніж деінде, полягала в тому, що перед першою світовою війною це були країни з найбільш ліберальним законодавством щодо євреїв, а тому міра єврейської асиміляції була там найвищою. До того ж, чисельність євреїв з походження була відносно невеликою і малопомітною, а тому вони могла спокійно зійти за своїх, бо майже не відрізнялася за мовою, фізичним виглядом чи звичаями. Італійські генерали не кривили душею, коли заявляли, що видача "своїх" євреїв у руки нацистів суперечила поняттю їхньої офіцерської честі. Офіцерська честь, однак, не заважало їм поводитися брутально з ефіопським населенням в Африці чи слов’янським населенням на Балканах.
Не так було зі східними євреями Польщі, Литви та СРСР. Вони були чужаками не лише для німців, австрійців, угорців та італійців, але навіть для західних євреїв. Звинувачення "типовий галичанин" було однією з найтяжчих образ, яку західний єврей міг кинути в лице східному: галицькі євреї вважалися брудними, бідними і малоосвіченими. Факт, що головна драма Голокосту розгорнулася саме у Східній Європі створював серед чистих, заможних і освічених західних європейців враження, що "нас це не стосується". Східноєвропейські євреї до того ж опинилися під вогнем українського, литовського, румунського та словацького націоналізмів, бо до війни значна частина з них русифікувалася, полонізувалася або мадяризувалася – та місцевого побутового антисемітизму, який особливо зріс внаслідок становлення радянського режиму.
У книжках, які рецензує Іштван Деак, українці та литовці найчастіше фігурують як охоронці в концтаборах, поліцейські – виконавці масових екзекуцій та стихійні погромники. За інтенсивністю звинувачень в антисемітизму вони дорівнюють лише полякам. Ці звинувачення мають свої серйозні підстави – але, як і випадку з іншими темами Голокосту, не можуть служити підставою для далекосяжних висновків. Іштван Деак нагадує, що число праведників – людей, які рятували євреїв під час війни – у випадку поляків є набагато вищим, аніж серед інших європейських народів; що поляки були єдиною європейською нацією, окрім британців, які чинили свідомий опір нацистам до самого кінця; що польське антикомуністичне підпілля робило неодноразові спроби освідомити західних союзників про характер і масштаб "остаточного вирішення", і що під час знищення варшавського ґето офіцери СС неодноразово доносили, що їх і їхніх солдат обстрілювали з "арійської частини". "Хотів би я знати, – запитує він, – чи ще хтось де-небудь в Європі стріляв на захист євреїв".
Що стосується українців, то його коментар займає у книжці небагато місця. Але його варто відтворити майже повністю заради його влучності. Критики українського націоналізму часто цитують гасло ОУН "Ляхи – за Сян, німці – до Берліну, євреї ("жиди") – на шибениці". "Я не знаю, як багато українців підписалися б під цим гаслом, – пише Деак. – У мене, однак, мало сумніву щодо того, що його підставова філософія була близька мільйонам європейців".
Причини, чому звичайні люди готові катувати і вбивати невинних, варто шукати деінде, аніж у простакуватих посиланнях на національну традицію. Більшість країн, які були окуповані нацистами та їхніми союзниками, постачали приблизно ту ж саму пропорцію вбивць, байдужих, пасивних симпатиків й активних борців спротиву. Однак ціна за спасіння євреїв на Заході і на Сході була різною. На Заході можна було відбутися відносно легким покаранням, на Сході за це неодмінно страчували, нерідко не лише самого спійманого, але й всю його родину. Цей факт Іштван Деак вважає потрібним нагадувати, бо багато з дослідників Голокосту, які вдаються до широких порівнянь, про нього просто забувають.
Що робить східноєвропейський приклад близьким до західноєвропейського, то це спільне бажання більшості і тут і там до більшої етнічної та релігійної однорідності. Їм міг подобатися чи не подобатися брутальний характер винищення євреїв, вони могли різнитися щодо рівня освідомленості про те, що діється у концентраційних таборах чи ґето, але на загал вони почували полегшення, що кількість євреїв у їхніх країнах зменшується, і, що "на щастя", це робиться не їхніми руками. У цьому відношенні не існувало великої різниці навіть між окупованими європейцями та західними союзниками, які не спішили на допомогу і не збільшували еміґраційної квоти: "Перші хотіли менше євреїв у своїх країнах, другі не хотіли більше євреїв у своїх країнах".
Упорядковуючи збірку своїх есе, котрі виходили упродовж 17 років, Іштван Деак зробив невелику ревізію своїх поглядів. Головна з них стосується його твердження, що Голокост "був єдиним справжнім ґеноцидом наших часів". Деак більше так не вважає. Що по-справжньому відрізняє Голокост від інших ґеноцидів, вважає він, – то це факт, що ні один із них не породив такої великої кількості літератури. Цю диспропорцію лише почасти можна пояснити закритістю донедавна тих архівів, що стосувалися сталінських репресій. Або фактом, що, на відміну, скажімо, від "українських куркулів", євреї були "невинними жертвами", бо не чинили спротиву державі-вбивці, – а тому насильство щодо них було огиднішим і більш невиправданим. Якщо це так, то яка тоді різниця між євреями і дітьми "куркулів" та інших "ворогів народу"?
Деак робить блискучий, як на мою думку, висновок: першочергова увага на євреях та їхніх вбивцях відображає тенденцію західних істориків зосереджуватися на тих, кого вони вважають "нашими" – тобто на освічених і цивілізованих західних європейцях. "Історія Голокосту була не лише центральною і неминучою темою для єврейських громад у західних країнах. Увага [західних] істориків була прикована до видовища: нація, котру колись вважали одною з «найцивілізованіших», знищує один з найбільш цивілізованих народів. Їх менше хвилювало масове вбивство [нецивілізованих] селян".
Україна стоїть на порозі великої дискусії – дискусії про причетність українських націоналістів зокрема, а українців взагалі до винищення євреїв у роки Другої світової війни. Можна сказати, що з моменту посмертного нагородження Романа Шухевича званням Героя України вона уже почалася. Треба думати, однак, що в найближчі роки, якщо не місяці, вона може набрати іншого, набагато гострішого характеру. Готуються, або вже навіть вийшли друком декілька робіт, які містять нові факти та нові звинувачення – і котрі для українського суспільства можуть стати тим, чим для польського стали дві книжки Яна Ґросса – "Сусіди" і "Страх".
Попри гострий характер польської дискусії, поляки на загал добре вив’язалися з цієї дискусії. Це засвідчила, серед іншого, у травні 2001 р. масова церемонія, під час якої сотня польських єпископів на чолі з кардиналом Юзефом Ґлемпом від імені усього польського суспільства попросила вибачення за злочини, учинені в Єдвабному та інших містах. Українцям, на відміну від поляків, буде тяжче визнати, що їхні предки у час війни були не лише жертвами, але й злочинцями. Хоча би тому, що вони сильно поділені у ставленні до Другої світової війни, й визнання вини одною групою – скажімо "помаранчевими", – може виглядати не як ознака її моральної сили, а як політична капітуляція перед їхніми супротивниками, "біло-голубими" і "червоними".
Історики повинні, однак, працювати понад партійними поділами. З цієї причини вважаю своїм обов’язком, заким почнеться дискусія, познайомити українського читача зі збіркою Іштвана Деака – одною з найінтелігентніших книжок, які мені доводилося читати за останні декілька років про Голокост. Ця книжка ще раз переконала мене, що жодну, навіть найконтроверсійнішу, історію не можна писати з позиції "або-або". Завжди залишається місце для третьої (четвертої, п’ятої тощо) точки зору, котра творить поле для понадпартійного зрозуміння і порозуміння, – а разом із тим полегшує визнання національної вини.
Читання Деака помагає ідентифікувати два контрпродуктивні підходи у дискусіях про Голокост. Перший полягає у повному запереченні причетності свої нації до винищення євреїв – чи, у кращому разі, перекладанні відповідальності на неконтрольоване ніким "шумовиння". Такий підхід не знаходить підтвердження історичними фактами: кожна нація, що опинилася у "Гітлерівській Європі", дарма, чи жертва, чи союзник, готова була скористатися з того, щоб позбутися чужих, у першу чергу – євреїв. Можна сперечатися щодо рівня "своєї" причетності до Голокосту – не можна заперечувати цю причетність взагалі.
Другий контрпродуктивний підхід полягає у ствердженні власної праведності. Як показує книжка Деака, у дискусії про Голокост немає загальноприйнятих правд. Їхня відсутність не релятивізує чи виправдує злочини – вона радше не дозволяє нам самозаспокоюватися: кожен із нас може стати учнем злого чарівника, якщо наша переконаність у власній праведності закриє нам очі на власні гріхи й слабкості.
Якщо відкинути ці дві крайності – заперечення та праведність – лишається широке поле для сенсовних дискусій та формули "вибачаємо та просимо вибачення". |
| Блекмор |
2008-08-08 16:21:21 |
| Українське суспільство все одно не буде готовим до дискусії, це так, з різних причин. Проте, як свідчить цей текст, принаймні, один український історик до неї готується... Тим не менше, ледве чи Ви зможете ефективно протистояти звинуваченням всього українського народу в співучасті в Голокості (а що такі будуть, при тому в гучній формі, сумніватися справді не приходиться). Бо навіть фахові історики не знають, наскільки самоврядною була українська допоміжна поліція (безумовно, справді активний учасник "акцій"), а наскільки - звичайним знаряддям окупаційного режиму. Політика ОУН і УПА щодо євреїв також не пояснена. З одного боку, вся їхня пропагандистська література просякнута антисемітизмом наскрізь, з іншого - в таємних циркулярах провід інструктує членів ОУН уникати участи в "акціях", а Шухевич нагороджує єврейського лікаря орденом. Тож якщо українські історики не зясують це самі для себе, то в прогнозованій Вами дискусії вони знову програють. Як програли, коли вийшла книжка Сємашків. |
| Ярослав Грицак |
2008-08-09 21:24:36 |
| Блекмору: Ви не зрозуміли інтенцій. Цей текст не є підготовкою до боротьби - а тим більше, до такої гри де хтось виграє, а хтось програє -- а ще (якщо таке "ще" можливе) більше, коли переможці і переможені будуть визначатися за національною ознакою ("євреї" проти "українців"). Цей текст написаний заради порозуміння між собою і розрахунків з власною історією. |
| Orest |
2008-08-10 10:09:17 |
| питання: а чи є в єврейської сторони бажання на примирення; якщо відсунути емоційні чинники, то можна зрозуміти користь української сторони від примирення – але в чому така раціональна користь для іншої сторони? І чи можна сказати, що настало німецько-єврейське примирення, на якому значно більше залежало обом сторонам? |
| Best |
2008-08-11 14:46:51 |
| Пане професор! Дякую за чудовий переказ Деака. Його дійсно варто перекласти українською мовою. |
| Мацюк |
2008-08-14 19:16:17 |
| Вступ від самого пана Грицака доцільний, різноманітний, цікавий, та на часі.
Українцям мало є доступна надзвичайно суперечлива література з цього приводу, яка давно бродить світом (Дюк, Ratajczak, Łysiak та много друг`их…). Слід визнати, що факти, а особливо інтерпретації, у книзі пана Деака – далеко не всі є новими. Це не означає, що книгу не варто вітати, зовсім навпаки!
Мені, все-ж було-б цікавішим перечитати рецензію пана Деака на глибоку і фахову працю пана Грицака з цього приводу, а не навпаки.
Щодо суті:
Мені так пригадується, що слово голокост (знищення великих масштабів, переважно шляхом спалювання, дослівно – всеспалення) не є походження гебрейського.
Жидівським винаходом (глибоко узасадненим) є те саме слово, писане з великої літери (пишу цей коментар українською мовою, з великою повагою до західних жидівських націоналістів, і маю підстави здогадуватись, що пан Деак теж писав про Жидів, – не про „Євреїв“)
У тих небагатьох книгах, що прочитав-єм, і Поляки, і, як бачимо на прикладі пана Деака, иньші нації глибоко переконані, що Українці грали провідну ролю у винищенні Жидів, чи теж р`осийських Євреїв (хоча фронт так далеко не докотився); у випадку пана Лисяка – ще й у винищенні Поляків (пани Лисяк та Деак пишуть назви націй з великої літери – то й я цього дотримуватимусь, шкода, що всупереч применшуючому правопису пана Грицака). Так, наприклад:
1. „у Треблінці, де загинуло бл. мільйона євреїв, достатньо було 20-40 есесманів та 90-120 українських та німецьких наглядачів“, – очевидно, крім українських, иньших не було, що виводить Українців на почесне ізольоване місце;
2. З великим здивуванням я довідався, що „східноєвропейські євреї до того ж опинилися під вогнем українського, литовського, румунського та словацького націоналізмів“ – не знаю, чи пан Грицак слухав від своїх родичів воєнного часу перекази, а мені от запам’яталось одне – як моя тітка з родиною плакали, коли бачили, що женуть Жидів (не знаючи, правда, куди женуть). Катеґорично стверджую, що не чув про вияви галицької юдофобії, жидоненависництва, а якраз в противагу – про співпрацю з жидівською частиною людности галичини як у побуті простих людей, так і серед інтеліґенції. Франко, правда, пише про споювання і обдурювання, що могло викликати реакцію (на селі – не у місті, саме там, де полювали за Жидами) – але, як видко, так і не викликало.
2. „Критики українського націоналізму часто цитують гасло ОУН "Ляхи – за Сян, німці – до Берліну, євреї ("жиди") – на шибениці". "Я не знаю, як багато українців підписалися б під цим гаслом“ – вочевидь, пан Грицак теж не знає, чи підписувалися Українці під цим гаслом, і не знає, як багато таких було В ЧИНІ – бо… мовчить!
3. „сотня польських єпископів на чолі з кардиналом Юзефом Ґлемпом від імені усього польського суспільства попросила вибачення за злочини, учинені в Єдвабному та інших містах.“ – якби було українське Єдвабне, – то український уряд першим і вже давно качався-би в поросі у стіп верховодів жидівського народу (кожен нарід мусить мати верховодів, тому прошу не шукати підтексту)
4. „Їм міг подобатися чи не подобатися брутальний характер винищення євреїв, вони могли різнитися щодо рівня освідомленості [обізнаности по-нашому] про те, що діється у концентраційних таборах чи ґето, але на загал вони почували полегшення, що кількість євреїв у їхніх країнах зменшується, і, що "на щастя", це робиться не їхніми руками“ – ну то так є всюди і зі всіма. Я би теж не страждав, якби більша часть Верховної Ради щезла не моїм коштом, або-ж якби Комісари раптом перестали давати покоління… На цю тему існують дослідження експериментальної психології, наприклад, серед американського суспільства – більшість тисне на віртуальний важіль ввімкнення струму в екзекуційному кріслі, свято вірячи, що вони беруть участь у вбивстві людини, яка їм дуже сильно неподобається.
Мені не є зрозумілим, з яких наукових причин рецензія пана Грицака вилилась у панегірик, не містячи жодних, навіть щонайменших, дискусійних зауважень або критичних моментів.
МОЇ ДУМКИ:
Подібні питання, які чомусь трясуть світом, належать до внутрішніх проблем жидівського і єврейського етносів, як одного народу (включаючи, до нього-ж і соціал-демократичну, і комінтернівсько-комісарську його часть – бо часом серед жидівської західної інтеліґенції можна почути думку, що комісари – це ті Жиди, які устигли покинути свій н`арід). Не потрібно дурному людству надто в цих „розборках“ брати участь – в чому Німці уже гірко переконалися.
Ще один винахід жидівського проводу (повторюю – кожен нарід мусить мати верховодів, тому прошу не шукати підтексту):
– коли стараннями фінансистів фінансова, а з нею і вся економічна ситуація будь-якої країни зазнає краху (гляди, наприклад, спогади Бісмарка в місці про заплутаність австрійських фінансів перед першою частиною Світової війни 1914-го року), – а населенню добре відомі прізвища верхівки не місцевого походження – у людности виникає злоба проти етносу, з якого вийшли ці прізвища, – отоді саме й настає мить підставити НІ В ЧОМУ НЕ ВИННУ ЧАСЬ ЖИДІВСТВА ПІД ГІЛЬЙОТИНУ. А пізніш побирати за це з усього світу гороші. Винахід біблійського офірного цапа – це не моя вигадка…
А щодо Українців, то у них все якось навпаки – бийте мене люди моцно – добре моїй жінці!.
Мацюк. |
| Кравець |
2008-08-15 16:45:02 |
| Ай, як полюбляють пани з "Критики" робити з українців злочинців. Те, що українці ні до кого не чіплялися, а жили не на чужій, а на своїй землі і обороняли власні оселі - найперший злочин. Пан Грицак, мабуть, не оборонявся, а усе поздавав би: оселю, жінку, дітей... А рештою такого "розрахунку з історією" була б чиста перед жидами совість, ачей ті нададуть грантика для публікації чергової грицакової нісенітниці про "двадцять дві України"... |
| Мацюк |
2008-08-15 22:12:12 |
| Оскільки реакція пана Кравця з’явилася одразу під моїм коментарем, уважаю себе зобов’язаним до вияснення. У моєму коментарі вказано як на користь і своєчасність (може, запізнілу) рецензованої паном Грицаком книги, так і на тон і акценти самої рецензії. В найменшій мірі не маю бажання довідуватися ані про біографічні деталі, ані про життєві сентенції пана Грицака, який мені симпатичний і якого шаную глибоко, в тім числі, і як науковця; хоча – з легким „модним“ ухилом, який чомусь зветься чужинецьким словом postmodern, що, очевидно, не надається виразити в термінах (і поняттях) застарілої української мови…
Отже: єдиним моїм закидом до рецензії був оцей: пан Грицак у своєму огляді не побажав обстояти суб’єктиві (а історія є суб’єктивною наукою) інтереси нації, до якої, правдоподібно, признається, як до рідної. Словами Шевченка: Великий Боже УКРАЇНИ… (адже Тарас міг-би, якби був „Постмодерністом“ написатм інакше – наприклад так: Великий Інтернаціональний Боже…). А поза цим дрібним моментом – жодних претензій, все направду в порядку (себто O’key – вічно забуваю, якою мовою нині людям престижним тра балакать, даруйте.) |
| Валентин |
2008-08-19 12:04:07 |
| Ключовим питанням явища Голокосту є його причини і мотиви. При такому підході відповідальность за нього повинна бути розпреділена між кількома суб’єктами Голокосту і навіть у якійсь мірі перенесена на його обєкт. Можна сказати, що це питання навіть філосфське. Неприязнь до євреїв існує від віків. Чи мали самі євреї щось робити для того, щоб подолати таку неприязнь? І чи не спекулюють вони на ньому тепер? Крім того, для аналізу цього явища треба мати дані, ким, яким чином знищувалися євреї і де саме. Слід мати на увазі, що великі зміни у психіці охоронців і катів концентраційних таборів стаються незалежно від їхньої національності - знайти і добити слабшого і упослідженого стає для них певною психологічною потребою. За таких умов саме євреї найчастіше могли ставати жертвами в концентраціних таборах. В той же час вояки регулярної армії незалежно від національності мало надаються для розстрілів невинного цивільного населення. Все це тільки маленька частка великої кількості обставин і нюансів явища Голокосту, але вона показує усю складність цього питання, справедливе розв’язання якого знайти дуже складно, тим більше, що подібні явища мали місце в історії людства неодноразово, але вони не знайшли такого розголосу, як Голокост. А ставлення самих євреїв до Голокосту багато в чому визначається їх релігією, яка на відміну від християнства не проповідує прощення ворогів. Коли ж одна сторона вибачається у другої, то ця друга має якщо не прощати, то, принаймі, постаратися забути. В інакшому разі вибачання не має сенсу. |
| Блекмор |
2008-08-22 20:58:13 |
| Перепрошую, що відповів запізно.
Та ні, я чудово зрозумів Вас і все це поділяю. Але як було у випадку і з Сємашками і з Єдвабним, дискусій на предмет „разведчиков и шпионов” не уникнути. На жаль, попри всі шляхетні інтенції. Це доводять також і розміщені тут коментарі. |
В звязку з оновленням сайту функція додавання коментарів тимчасово недоступна. |
|
Версія для друку