Західна аналітична група

Музеї – європейські тенденції та українські виклики
Зеновій Мазурик	27.02.08
…рятувати від знищення, се далеко ще не та задача, яку самі собі ставимо за мету в праці. Не хочемо бути сторожами гробів; хочемо радше бути свідками відродження. Митрополит Андрей Шептицький, з виступу на відкритті Національного музею у Львові 13 грудня 1913 року Перш ніж говорити про сучасний стан, тенденції та виклики українських музеїв, варто звернутися до минулого. Не тільки до минулого музеїв як інституцій, а до самого феномену збирання предметів із оточення людини, що супроводжує її як соціальну істоту в усі епохи. Збинек Странскі, професор Брненського університету Масарика, прототипом музею вважає Ноїв Ковчег. "Образ біблійного Ноєвого Ковчега – прапочаток музейного ставлення до дійсності – пов’язаний з появою людини як культурної істоти. Ковчег повстав із екзистенційної потреби виокремити щось із реального ходу речей та протиставити у такий спосіб природному процесу і щезанню себе, щоб репрезентувати і передавати вартості пам’яті. Ковчег – це часовий і позачасовий культурний феномен" (Збинек З. Странскі, http://webmuseen.de). Можна витоки музею відсунути аж до Адама і Єви. Вигнання з раю – це акт вимушеного (як наслідок свободи вибору) переходу перших людей в сферу буття, сферу обмежену часом і простором, в сферу відповідальності за свої вчинки. Свобода вибору дана людині творцем, а відповідальність треба виховувати, щоб розпорядитися свободою (свобода відповідальна, а сваволя безвідповідальна). Обмеженість життя людини спонукає її бути відповідальним перед майбутніми поколіннями і передавати їм досвід та знання, в тому числі й за допомогою предметів як носіїв значень. Саме з почуття відповідальності народжується потреба зберігати від пожирання часом значимі предмети, щоб перетривати час, щоб пізнати причини руйнування, розпаду, росту і розвитку. Змінюючи свої інституційні форми, феномен збирання дотривав до сьогоднішнього дня, коли біг часу набрав шаленого механічного прискорення. На мою думку, в наш час динамічних глобальних взаємопов’язаних змін, які разом із матеріальними здобутками приносять втрати культурних вартостей, саме відповідальність може захистити від цих втрат. Тому відповідальність лежить в основі місії музеїв у збереженні та поширенні культурних вартостей в умовах глобального полісу, де так багато спокус легкого, безтурботного життя. Музеї як інституції, в просторі яких час ніби завмирає, мусять із часом змінюватися теж, реагувати на зміни світу, щоб не втратити зв’язку з ним і впливу на нього. Коли говорити про сучасні тенденції змін європейських музеїв, треба брати до уваги історичні передумови. Музейна політика формувалась і розвивається під впливом багатих традицій, що беруть свої витоки з королівських та княжих колекцій, кунсткамер, колекцій наукових товариств і університетів. Інституційні, організаційні форми, а також зміст їх діяльності еволюціонували до сучасного стану, керуючись потребами суспільства, відповідальністю за його розвиток. Політичні, ідеологічні, волюнтаристські впливи були, але не такі довготривалі, та й завдані руйнівні впливи з часом відновились. Зміни в музеях науково обґрунтовані, керовані культурною і музейною політикою. Для обґрунтування і накреслення стратегічних напрямів використовують наукові дослідження спеціальної міждисциплінарної науки музеології та інших наук. Для цього існує і далі розвивається відповідна інституційна мережа, удосконалюються форми і методи наукового діалогу та ширшої громадської дискусії. Визначальним тут є відповідальність структурованого музейного професійного середовища, а саме регіональних і національних музейних спілок, асоціацій, національних комітетів ІСОМ. Саме така відповідальність і лежить в основі нових організаційно-правових форм управління музеями. Скорочення бюджетних видатків змушує шукати можливостей компенсувати ці скорочення за рахунок власних надходжень. Нові форми управління музеями (як товариство з обмеженою відповідальністю чи фонд) дали більше свободи для музеїв і створили нові можливості отримувати більше надходжень від платних послуг. Така свобода тісно пов’язана з відповідальністю за свої дії. Перейшовши на нову форму діяльності, музеї стали незалежними, і за всі свої рішення відповідають самі. Асигнування з різних джерел вони отримують на договірних засадах і можуть планувати собі необмежені надходження. Залишки переходять на наступний рік. Музеї можуть обмінюватись між собою кадровими і матеріально-технічними ресурсами, а найголовніше – діяти швидше. Система управління музеями стала ефективнішою. Однак усамостійнення – це не приватизація. Нічого не відчужується. Приміщення, фонди надалі належать державі, а через неї – громадськості. Договори регулюють двосторонні завдання і зобов’язання. Для виконання своїх завдань музеї можуть ефективніше використовувати фінанси і дбати про їх надходження, в тому числі й від спонсорів, проведених заходів та від музейних крамниць. Прикладом може бути нідерландська програма «Дельтаплан». За даними Національної Авдитної Служби Великобританії, яка проводила аналіз надходжень 17 музеїв упродовж останніх 5 років, спостерігається певний спад надходжень від вхідної плати, зате на 18% зросли надходження від торгової діяльності. А найбільшу частку власних надходжень складає результат фандрейзингу (пошуку коштів від благодійників і ґрантових програм). Тому музеї потребують фахівців із необхідними для нових форм управління компетенціями. Це спонукає до розвитку партнерства з навчальними закладами та іншими інституціями. Однак слід зауважити, що власні надходження покривають лише від 9 до 30% витрат. Музеї надалі залишаються неприбутковими організаціями відповідно до визначень Міжнародної Ради музеїв (ІСОМ). Зазнають змін і основні функції музею. Адже під впливом змін у суспільстві трансформується силове поле музею між об’єктом і суб’єктом музейної діяльності та простором, де ця діяльність відбувається. Змінюється відповідно і когнітивна функція музею. Центр діяльності переміщується з предмета на особистість вільного суспільства. Змінюється поняття музейного предмета, досліджується його контекст, як в синхронному, так і в діахронному аспектах. Простір музейної комунікації виходить за межі експозиційних залів. Концепції, акценти і пріоритети комплектування фондів науково обґрунтовуються і узгоджуються з іншими музейними колекціями. Надається перевага зберіганню предметів на місці їх виникнення, в природному для них культурно-історичному контексті. Тому, попри високу щільність музеїв (співвідношення кількості музеїв на 100 тис. населення) музейне будівництво розвивається. Створюються нові музеї, розширюються існуючі. Адже музей надає місту престижності, привабливості, конкурентоспроможності. При цьому особливого значення набирає науково-дослідна функція музею. Це дуже важлива передумова і збереження, і наукової та науково-популярної презентації знань і вартостей у вигляді постійних експозицій, фондових виставок, публікацій та в інших формах. Проблематика, пов’язана з науковими дослідженнями в музеї, перебуває в полі уваги наукового середовища. Так щотрирічна конференція на Бодензе трьох національних комітетів ІСОМ ФРН, Австрії і Швейцарії минулого року була присвячена саме проблемам науки в музеях. Свою основну функцію – служити суспільству і його розвиткові – музеї виконують через якість презентації зібраних, збережених, досліджених цінностей, знань і значень. Тому музеї шукають таку мову, щоб протистояти "віртуальній реальності" екранної культури. Сучасні музейні експозиції використовують не мову плакату, мову імперативної дидактики, зверненої до народних мас, – вони промовляють образною мовою, творять контекст для інтерпретацій, зрозумілих школярам і пенсіонерам, сімейним групам і туристам із різних країв. Сучасна експозиція створює поле дискурсу, дає змогу через візуальний образ вплинути на почуття, емоційно засвоїти знання, відчути своє місце в довгому ланцюгу взаємозалежного розвитку роду, громади, народу і змінити своє ставлення до світу. Ці тенденції проявляють себе аж ніяк не в ідеальних умовах, а на тлі, як каже Гельмут Зееман, президент фонду Ваймарської класики, "плачів, жалів, турбот і страхів" музеїв перед некомпетентними вимогами політиків і владної бюрократії. Йдеться про скорочення бюджетних асигнувань, скорочення штатів, трактування музеїв як підприємств сфери послуг, рекомендації орієнтуватися на американські музеї, вимоги здійснити монетарну оцінку музейних фондів як складів матеріальних цінностей, пропозиції вирішити проблему бідності музеїв шляхом продажу дублікатів. Знайомі мотиви і в Україні. Бюрократія інтернаціональна, от лише з національним коефіцієнтом (не)компетентності. Тільки в європейських країнах сфера відповідальності ширша та зміцнена політично, структурно і професійно. Структуроване музейне професійне середовище дбає про професіоналізацію музейної діяльності. А для цього працюють університетські курси, музейні центри, літні школи, численні семінари, конференції, програми. До прикладу, Музейна академія Йоаннеум в Ґраці чи "Baltic Museology School", яка щоліта працює в Латвії за участю відомого музеолога Петера ван Менша з Рейнвардської академії та інших фахівців. * Музейний простір України має інші кількісні та якісні характеристики. За кількістю музеїв Україна десь близька до Саксонії з населенням у 4,3 млн. осіб. За своєю щільністю музейний простір дуже неоднорідний. На Львівщині, яка за населенням і площею займає бл. 4% України, зосереджено близько 11% музейного фонду. На сучасний стан значно вплинули історичні передумови і при формуванні музеїв в умовах відсутності держави, і в часи тотального ідеологічного контролю за їх діяльністю. Музеї України пережили репресії музейних працівників, "реформування" музеїв, вимушені переміщення окремих предметів і цілих фондових груп. Особливості України в тому, що репресії вчиняли не тільки за ідеологічною, класовою чи політичною ознакою, а й за національною. Так нищилася українська музейна традиція, колекціонерство. Однак, завдяки відданості музейних працівників, музеї зберегли своє багатство, адже своїм головним завданням музейні працівники вважали: зберегти музейні скарби для майбутніх поколінь. Зараз час гоїти рани від цих руйнівних впливів, час зібрати зусилля і, опираючись на кращі традиції й досвід та нові знання, подолати епоху відставання від вимог часу. Багатство наших музеїв як особливий гуманітарний капітал має працювати ефективніше. Насамперед треба змінити парадигму суспільної місії музеїв від збирання заради збереження для майбутніх поколінь на служіння суспільству і його розвиткові, саме суспільству, відповідно до дефініції музею ІСОМ, а не державотворчій ідеї чи обмеженим уявленням владоможців-колекціонерів. (Колекціонери при владі – дуже велика загроза для музеїв!). Адже у такому служінні суспільному розвиткові на основі культурних цінностей і формується відповідальність кожного за спільне майбутнє. Коли простір відповідальності в суспільстві зростатиме, тоді може змінитися і суспільство. Поки бачимо, як дефіцит свободи змінився на дефіцит відповідальності. На каналі "Культура" був цикл передач Фелікса Разумовского "Хто ми?", де він історично обґрунтовував російську імперську ідею. Журналіст якось зронив таку фразу, що, мовляв, Україна не має достатнього культурного ресурсу, щоб на території, яку вона зараз займає, втримати різноманітне населення, яке її населяє. Це наче аргумент безперспективності незалежності України. Але попри всі старання впродовж століть багатьох "разумовскіх" применшити цей культурний потенціал, Україна таки має його достатньо, проте розпорядитися ним ще не вміє. Цінність цього потенціалу в його культурному різноманітті, а величезна його частина – власне в наших музеях. Так, у підсумках транскордонного семінару "Зміна кордонів – зміна ідентичностей", що проходив в жовтні 2005 року у Вільнюсі, Бресті й Львові, його учасники з Німеччини й Нідерландів відзначили спільну для Литви, Білорусі й України рису: культурна спадщина використовується переважно для леґітимізації незалежності своїх національних держав. Ширші можливості та шанси для музеїв може дати широка дискусія про культурну спадщину і про зміну фокусу музейної практики від представлення гомогенної національної історії до гетерогенізації, роздрібнення історії, перенесення акцентів на цінність культурного різноманіття України. Тобто, історію народу в контексті історії культури Європи показати музейними засобами через призму людини, родини, дати змогу пережити історію інакше, ніж це нам пропонують історіографи. Щоб ефективніше використовувати наш культурний потенціал як вагомий чинник розвитку нашого суспільства, нам треба переосмислити і покращити основні функції музею, змінити організаційно-правові форми діяльності, застосовувати сучасні комунікаційні технології. Нам довго і багато хто розповідав про те, хто ми. І музеї теж брали в тому участь. Зараз музей має ставити питання, будити питання в кожному – хто я? А думати – це ставити запитання, чого нам так бракує. Звичніше боротися за правду, кожен свою, та нав’язувати її іншим. Національна, релігійна, культурна ідентичність є динамічною, різноманітною і тримається на вільній особистості з глибоко вкоріненою свідомістю і критичним мисленням. Орієнтація музейної діяльності на відвідувача тягне за собою зміни в підходах до збирання, збереження, дослідження і популяризації. Що і як відбирати з множини предметів, що нас оточують? Як освоювати нові напрями збирання предметів незвичної матеріальної субстанції і нематеріальні цінності, щоб відобразити сучасний культурний стан? Як при цьому визначати пріоритети і координувати їх серед музеїв? Як вести облік фондів з використанням сучасних інформаційних технологій? Як вести наукову інвентаризацію на основі типового тезаурусу фондів різних профілів? Як організувати наукові дослідження, керуючись сучасною науковою методологією в кооперації з музеями і науковими інституціями, в т. ч. на міжнародному рівні? Як використовувати ефективні форми музейної комунікації, презентації й популяризації знань, вартостей і значень музею? Як розвивати ширше партнерство з різними організаціями? Як впливати на формування ринку мистецтва і антикваріату, адже це важливий чинник комплектування і дослідження фондів? Це, звичайно, неповний перелік проблем, на яких необхідно зосередитись сучасному музеєві, щоб змінитись. Разом із тим музей мусить дбати і про те, що не має права мінятись, що зберігає неповторність музею і вирізняє його серед інших організацій культури. А для цього потрібні нові знання, відповідні компетенції і осмислений досвід. Тому треба налагодити розгалужену систему професійного вишколу. Відповідальність** реалізується через професійність. Зміни неможливі без системної музейної політики, яка б ґрунтувалася на відкритому діалозі професійного середовища з відповідними політичними і владними структурами, на прозорій демократичній процедурі ухвалення рішень щодо музейної справи. Тоді рішення будуть відповідальними і компетентними. Пам’ятники культури і мистецтва цінуються й зберігаються, як на те заслуговують, лише тоді, коли ціла суспільність бачить в них святощі, які мають бути збережені для грядущих поколінь. Тоді вони – жива основа на будучі століття. Андрей Шептицький