Наші життєві інтереси від енергетики до безпеки волають про створення нової, повністю європейської східної політики – і ключі до цього має одна країна
Росія втратила імперію і ще не знайшла свою роль у світі. По мірі того, як ми наближаємось до 20-ї річниці падіння Берлінської стіни, ми повинні віддати належне тому факту, що ядерна наддержава поступилася своєю величезною континентальною імперією, заледве зробивши у повітря постріл зі злості. На жаль, хоча це й не дивно, з того часу багато росіян жалкують, що здійснили цей акт історичної великодушності.
Якою буде нова роль Росії, повинні визначити самі росіяни. На це потрібен час. У Британії, відносно якої з самого початку було зроблено це саркастичне зауваження – "втратила імперію і все ще не знайшла свою роль у світі", – процес постімперського національного переосмислення зайняв половину століття і він усе ще триває.
До смішного недалекоглядно припускати, що суміш авторитарного капіталізму і агресивної великодержавницької політики у стилі XIX століття, яку ми бачили під керівництвом Владіміра Путіна, є кінцевим пунктом російської історії. Путін, як я на минулому тижні бачив його на Світовому економічному форумі в Давосі, був одночасно зухвалим і замкнутим: на людях потішаючись зі зменшення гегемонії США, а приватно випрошуючи більше інвестицій в Росію. Маючи народ, який вийшов із протестами на вулиці, ринок цінних паперів, який втратив більше ніж 70% своєї вартості, та валютні резерви, які зменшуються зі швидкістю декількох вузлів, у нього є причина, щоб бути занепокоєним. Сьогодні авторитарний капіталізм великої наддержави вже не виглядає так привабливо. Але буде ще значно більше несподіваних проблем, поки Росія стане навіть напівстабільною державою.
Ми не так багато можемо чи повинні зробити такого, що б мало якийсь вплив на внутрішню еволюцію Росії. У XXI столітті суверенітет не є необмеженим ні юридично, ні фактично, але він залишається важливими принципом і важливою реальністю. Який шлях обере Росія, вирішувати росіянам. Але поки ця постімперська драма розігрується за межами кордонів Росії – протягом десятиліть, а не місяців – ми в решті Європи маємо повне право і достатньо причин, щоб захистити наші власні життєві інтереси. Це включає не тільки безпечні поставки енергії країнам-членам ЄУ, але також безпечні міжнародні кордони, повагу до суверенітету навіть найменших країн і зобов’язання несилового вирішення суперечок.
Путінська Росія не поважає ці принципи та інтереси. Дійсно, більшість російської еліти, що має справу із закордонною політикою, поводиться з ЄУ, як зі свого роду перехідним, постмодерним анахронізмом кінця XX століття: недосконалим у принципах і слабким у дії. Вони кажуть, що у XXI столітті, як і в XIX, важать мускули і рішучість великих держав. І таким чином, всіма правдами і неправдами, Росія намагається відновити своє державне домінування над своїми сусідами – чи то посилаючи свої війська (як минулого серпня у Грузію), чи закриваючи газовий кран (як минулого місяця у її суперечці з Україною).
У цій справі питання суверенітету, що є приправою для російської гуски, також повинно бути приправою для грузинського або української гусака. Держава не може послідовно казати: ми наполягаємо на повній повазі до нашого власного суверенітету, але ми порушимо суверенітет інших, коли вирішимо, що це є необхідним. Ви можете заперечити: хіба це не те, що зробила Америка Буша? На що я відповім: саме так. Це було невірно і для Америки Буша, і для Росії Путіна. Тепер Барак Обама змінює підхід США, і російський президент Дмітрій Мєдвєдєв повинен зробити те саме.
Але малоймовірно, що Росія відкорегує свою зовнішню поведінку, поки решта Європи не встановить чіткі межі та змінить структуру стимулів. Які резони має Москва для зміни курсу, допоки ЄУ залишається слабкою, розділеною і лицемірною, якою вона була у відносинах із Росією за останнє десятиліття? Якщо б я сидів у Кремлі, я б також насміхався з ЄУ.
І давайте відверто: це справа Європи. Президент Обама і так має надто багато з чим розібратися. Росія потрібна йому для ядерної дипломатії навколо Ірану. План адміністрації Буша для ПРО у Польщі та Чеській республіці є недоречним відволіканням, яке слід негайно облишити. І поки що адміністрація Обами цілком справедливо відкладе до подальшого розгляду питання розширення НАТО до України і Грузії.
Не буде жодної європейської закордонної політики, якщо не буде європейської політики щодо Росії. Не буде жодної європейської політики щодо Росії, якщо ми не матимемо європейської енергетичної політики і європейської стратегії для України. Дві нещодавні аналітичні статі на тему енергетичного фронту – одна написана для Центру Європейських реформ [Centre for European Reform], автор – економіст із питань енергетики з Оксфордського університету Дітер Гельм [Dieter Helm], інша – автор П’єр Ноель [Pierre Noël] з Європейської Ради з питань закордонних відносин [European Council on Foreign Relations] – встановили, що для цього потрібно зробити деякі суттєві кроки. Вони включають об’єднану європейську електро- і газотранспорту систему; єдиний європейський газовий ринок; більше стратегічних газових сховищ; трубопровід Набукко, який має забезпечити альтернативний маршрут до Європи для каспійського газу. Розділена, неефективна і корумпована політична українська еліта України є її власним, найгіршим ворогом, але ЄУ також усе ще не продемонструвала жодної політичної волі для того, щоб запропонувати Україні довготермінові перспективи членства з конкретнішими кроками на цьому шляху.
Я не можу не підкреслити прямо – це не антиросійський рецепт. Антипутінський – так. Але Путін – це не Росія. У Москві є ті – потрібно визнати, що сьогодні їх невелика меншість, – які визнають і розуміють, що таке чітке, стабільне, обмежене рамками закону міжнародне оточення буде корисним для довготривалої еволюції Росії як процвітаючої, демократичної, національної держави. Ця меншість зростатиме, якщо буде розвиватись оточення. Добрі загорожі також створюють хороших сусідів.
Тепер поява такої європейської політики залежить перш за все від центральної європейської держави – Німеччини. Міністр закордонних справ Німеччини, соціал-демократ Франк-Вальтер Штейнмеєр [Frank-Walter Steinmeier], продовжив "реалістичні" особливі відносини з Росією, які були розвинуті за часів канцлера Шрьодера [Schröder]. Їхній підхід "спочатку Москва" підпертий корпоративним взаємопереплетенням німецького і російського енергетичних гігантів E.ON Ruhrgas і Газпрому.
Німецький канцлер, християнський демократ Ангела Меркель, яка виросла у Східній Німеччині, володіє російською, віддає перевагу скептичнішому, детальному підходу, балансуючи короткотермінові національні інтереси Німеччини з європейськими цінностями і солідарністю. Можливо, тепер, під впливом подвійних ударів грузинської та газової криз, німецька політика рухається так, як хоче вона. Буде цікаво побачити, що скажуть німецькі представники цього тижня на щорічній конференції з питань безпеки у Мюнхені, чия головна пленарна сесія має інтригуючи назву "НАТО, Росія, природній газ і Близький Схід".
Це не вперше майбутнє більшої частини Європи залежить від напрямку німецької Ostpolitik. Я витратив більше часу, ніж хочу пам’ятати, на науковий аналіз Ostpolitik, що пізніше вилилось у монографію з назвою "В ім’я Європи" [In Europe’s Name], і знову проглядаючи цю історію, я бачу цікавий реверс. 40 років тому, коли Віллі Брандт запустив версію Ostpolitik, що внесла значний вклад у падіння Берлінської стіни і кінця комуністичної імперії Росії, він і його колеги виходили з припущення, що ключем до довготривалої благотворної еволюції в поділеному Берліні є зміна політики Москви. Сьогодні ключем до довготривалої благотворної еволюції в поділеній Москві є зміна політики в Берліні.
Автор: Тімоті Гартон Еш [Timothy Garton Ash]
Назва оригіналу: Europe needs to forge a strategy to cope with a shaken, evolving Russia
Джерело: The Guardian, 05.02.2009
Переклав Михайло Мишкало |
Версія для друку