Енді Ворхол, винахідник караоке в мистецтві, помер у сам раз, бо нині мусів би із жахом спостерігати, як анонімна банка зупи Campbell спрямовується в його сторону, аби його зжерти
Караоке (з японської, дослівно: порожній оркестр) це форма забави для мільйонів людей, які хотіли би бути Мадонною або Сінатра. Співак-аматор, фанат Мадонни чи Сінатри, вскакує на місце оригінального співака, голос якого усунено або зовсім стишено, і співає замість нього. Співак-аматор не мусить навіть знати слів пісні, бо може їх читати з екрану. Обладнання до караоке придумав на початку 70-х років японський музикант Дайсуке Іноуе [Daisuke Inoue]. Іноуе так і не запатентував свого винаходу, дозволяючи тим самим, щоби інші загрібали гроші, які безперервно пливуть з його винаходу. Іноуе ніби отримав альтернативну нобелівську премію миру, що призначається гумористичним американським часописом "Annals of Improbable Research", бо "придумав цілком новий спосіб для того, щоби люди навчилися бути толерантними один до одного".
Критики культури – це люди, які в моді на татуювання, наприклад, бачать щось більше, ніж тільки моду. Я сама теж належу до цієї категорії: я схильна бачити в караоке щось більше, ніж безталанне дертя якогось аноніма, що пробує встигнути за фонограмою з пісні "I Will Survive", даймо спокій. Караоке підтримує демократичну ідею, що кожен може, якщо тільки хоче, але також те, що кожен хоче, якщо може. Сам винахідник Дайсуке Іноуе є скромною людиною, яка свою частку бачить у тому, що йому вдалося японців – стриманих у висловлюванні своїх почуттів людей – змінити на краще. Зараз, коли вони дорвалися до мікрофону, японців ніщо вже не може стримати.
Караоке по суті своїй є ідейним похідним від старих ярмаркових макетів для фотографування. Там, де в макеті є отвір, анонімна людина засовує свою голову і за малі гроші купує радість, яку дає знимка в товаристві відомої особи, в костюмі якоїсь історичної постаті чи у відомому сценічному оформленні. Я також з одного візиту в Юніверсал Студіос [Universal Studios – кінокомпанія. – Z] в Лос-Анджелесі маю знимку, на якій Кларк Гейбл [Clark Gable – голлівудський актор, секс-символ 1930-40-х років. – Z] тримає на плечах моє тендітне тіло. Щоправда, тіло належить Вів’єн Лі [Vivien Leigh – партнерка Гейбла у "Віднесених вітром". – Z], проте голова, без сумніву, моя. Фотографія взята з фільму "Віднесені вітром" і була зроблена більш як тридцять років переді мною, а солодка згадка коштувала мені одного американського долара.
У чому полягає привабливість караоке, забави, яка підкорила Японію (і кажуть, надалі добре там тримається) і яка в певний момент поширилася світом? Припускаю, що приваблива є, насамперед, простота і глупота цієї забави, а також двозначність ситуації, в якій знаходяться учасники: співаючи чиюсь пісню, аматор висловлює повагу до оригіналу (Сінатри або Мадонни), одночасно скидаючи цей музичний авторитет, оскільки своїм самодіяльним виконанням робить його кумедним. Крадіж зіркової аури або, інакше кажучи, повалення ієрархії не виходить поза рамки безневинної забави. Виконавець є анонімним.
Звичайно, можна собі уявити інші форми забави караоке. Комусь дуже багатому могло би спасти на думку найняти, скажімо, балетну трупу Большого [Театру з Москви. – Z], замовити виконання "Лебединого озера" і включити в головні танцювальні партії свою дружину, коханку або самого себе. Варіантів є багато. Ключовою, однак, у цьому всьому залишається анонімність. Чому? Тому що наш жест – якби підписалися своїм повним ім’ям і прізвищем – мав би зовсім іншу функцію. Наше завивання у ритм, скажімо, пісні "Мамма Міа" ["Mamma Mia" – пісня поп-групи ABBA. – Z] не було б у такому випадку скромне імітування прообразу, а як підверсія, омаж [homage – феодальна васальна присяга. – Z], пародія і тому подібне. Авторський жест, на відміну від анонімного, несе інше посилання, таке, яке вислав у світ Марcель Дюшан [Marcel Duchamp – французький і американський художник, із джерел дадаїзму і сюрреалізму. – Z], що домальовував Моні Лізі вуса і бороду, чи той же Енді Ворхол, плакатно штампуючи портрети відомих осіб. Багато сучасних творів – зациклених на цитатах або на навмисній зміні функції якогось традиційного мистецького проекту – могли би називатися мистецтвом караоке, коли б не виразний підпис автора. Тому що караоке – це забава анонімних людей і тих, що не лишають свого підпису.
Не зовсім. Є також і протилежні приклади, коли відомі бавляться в караоке. Фільм "Романси і сигарети" (2005) [Romance & Cigarettes – музична комедія Джона Туртурро. – Z] є чимось типу караоке, мюзикл, в якому чудові актори, такі як Джеймс Гандолфіні [James Gandolfini], С’юзен Серендон [Susan Sarandon], Кейт Вінслет [Kate Winslet] i Стів Бушемі [Steve Buscemi], в не надто, на жаль, талановитий спосіб розважаються, черпаючи енергію з міцного голосу Тома Джонса і його хітів. "Мамма Міа!" (2008) – це кіномюзикл і глобальний хіт, в якому також чудові актори (Юлія Волтерс [Julie Walters], Мерил Стріп [Meryl Streep], Колін Фьорт [Colin Firth] та інші) розважаються, співаючи хіти Абби, колись відомої шведської поп-групи. Обидва фільми, зовсім як у забаві караоке, тримаються купи винятково завдяки автентичним хітам, зі знанням яких приходять глядачі (Абби, Тома Джонса та інших), завдяки енергії, що криється у цих еверґрінах [evergreen – вічнозелений. – Z], а в не новій (і фатальній) імітації.
Коли безневинна забава анонімів стає культурою? Чи можна два наведені фільми визнати за приклади культури караоке, чи тільки і просто культури відомих людей (celebrity culture), в якій зіркам не досить того, що все можна – від кепських гримас у мюзиклах до кепських книг – але й до того змушується, розраховуючи на комерційний ефект? Не забувайте, караоке – це забава людей анонімних, які, приховані за маскою тієї ж анонімності, реалізовують свої приховані бажання всередині заданих кодів (технологічних, жанрових та інших). Люді караоке є всім, тільки не революціонерами, творцями нового чи людьми, які змінять світ. А проте, виглядає, що його змінюють.
У статті "Second Life Affair Leads to Real Life Divorce" ["Стосунки в Секонд Лайф ведуть до розлучення в реальному житті"] ("Guardian" від 13.11.2008) описано випадок англійської чоловічої пари – Емі Тейлор [Amy Taylor] і Девіда Полларда [David Pollard] – які зустрілися в інтернетівському чатрумі, закохалися і одружилися. В так званому Другому житті (Second Life), інтернетівській комп’ютерній грі, обоє мали своїх аватарів [інкарнація, анімаційний інтерактивний об’єкт, що представляє користувача у віртуальному світі. – Z], що були коханками. І ось колись Емі Тейлор впіймала свого чоловіка в момент, коли той спостерігав за своїм аватаром, який займався коханням із повією. Озлоблена Емі обірвала зв’язок у віртуальному житті, але вона і Девід (у реальному житті) залишилися подружжям. Через певний час Тейлор вирішила перевірити вірність Девіда, прийняла, отже, в Секонд лайф образ пані детектива і розкрила, що Скі [Skye], будучи її аватаром, і Бамi [Barmy], аватар її чоловіка Девіда, попри все щасливо одружилися, як і те, що Бамі надалі обдурює Скі. Емі Тейлор подала позов про розлучення у своєму реальному житті. Девід заявив, що були тільки одні стосунки онлайн, однак у нього навіть не було кіберсексу, отже, він не зробив нічого такого, за що повинен був би чутися винним.
Фундаментом культури караоке є екзорцизмування анонімного еґо за допомогою симулюючої гри. Людей, виглядає, більше цікавить втеча від самих себе, ніж пізнання власного автентичного я. Я стало нудним. Можливість трансформації в когось чи щось інше є цікавішим від копання у власній внутрішності. Культура нарцисизму змутаціонувалася в культуру караоке.
Ринок, що служить екзорцизмуванню нашого еґо – незалежно, чи ми від нього втікаємо, чи його підтверджуємо – має відкритий характер. Кожен є бажаним і всі варіанти прийнятні. Еґо, яке всі століття виростало у підпіллі, розлилося назовні, і зараз ніщо вже не може його стримати. Метафорично кажучи, Енді Ворхол, винахідник караоке в мистецтві, помер у сам раз, бо нині мусів би із жахом спостерігати, як анонімна банка зупи Campbell спрямовується в його сторону, аби його зжерти. А добра людина Дайсуке Іноуе займається екоприхильним (і еґоприхильним!) продажем детергентів, а також засобів від тарганів, які прокрадаються до наборів караоке і з’їдають провідники. Бо ж, якщо добре задуматися, все тримається на провідниках. Без здорових провідників немає здорової культури.
Автор: Дубравка Угрешіч [Dubravka Ugrešić] – 1949 р.н., письменниця, автор есеїв, театральних творів, кіносценаріїв і книжок для дітей. Мешкає в Голландії.
Назва оригіналу: Kultura karaoke
Джерело: Gazeta Wyborcza, 7.02.2009
Переклад: О.Д. |
Версія для друку