Мюнхен. Ніщо із того, що європейські лідери радісно тут слухали щодо перших висловлювань адміністрації Обами стосовно зовнішньої політики, їх не втішило більше, ніж обіцянка віце-президента Байдена "натиснути кнопку reset [перезавантаження]" у відносинах із Росією.
Коли йдеться про Росію, то настрої серед прем’єрів, міністрів іноземних справ та інших впливових перців, зібраних на щорічну Мюнхенську конференцію з політики безпеки, були: "Чому ми не можемо бути друзями?".
За минулий рік Росія мала вторгнення у суверенну державу Грузія, частини якої вона продовжує окуповувати; відрізання природного газу частині Європи під час глибокої зими; продаж зброї до Ірану і Венесуели та інші відверто неприхильні речі. Багато європейців, і, здається, деякі американські учасники теж сподіваються, що разом із відходом Джорджа Буша розійдуться і – із залученням Владіміра Путіна – найколючіші проблеми в Ірані, на Близькому Сході, Афганістані та всюди.
Байден, до його честі, не потакав жодним наївним надіям – чи щодо Росії, чи щодо зовнішньої політики взагалі. Він аплодував кожному, обіцяючи "новий день", але попередив союзників США, що президент Обама просив би "також більше і від наших партнерів". Нова адміністрація матиме свої розбіжності з Росією, – сказав він, – особливо проти "будь-якої нації, що має сферу впливу".
Але в цілому його тон щодо Росії був багатообіцяючим, оскільки він обіцяв, що адміністрація знову "перегляне багато сфер, де ми можемо і повинні працювати разом із Росією". Це справило враження на багатьох його слухачів, що покладають надії на "грандіозний договір", який би пом’якшив російського ведмедя.
Звичайно, варто спробувати покращити відносини – британський міністр закордонних справ Девід Мілібенд [David Miliband] після доповіді Байдена відзначив, що "заохочення до партнерства" Росії може бути значнішим зараз, коли нафтові ціни так круто впали – але також варто спитати, що може бути наслідком такого договору.
Список побажань Заходу довгий: для початку, російська допомога у боротьбі проти терористів, ліквідація повстання в Афганістані, загородження вільного розповсюдження ядерної зброї та обмеження ядерних амбіцій Північної Кореї та Ірану.
Практично з того часу, як розпався Радянський Союз, більше 17 років тому, американські посадовці говорять собі, що кооперація в таких галузях є зрозумілою, бо їхня мета мали би бути так само і російською метою: Росія, за їхніми словами, не може хотіти фундаменталістського заколоту на своєму півдні або нових ядерних держав на своїх кордонах. Тільки так само довго росіяни нічого не робили на підтвердження думки, що їхні інтереси співпадають: іноді вони допомагали, іноді саботували, часто обіцяли тільки для того, щоб довше тримати прохаючих американців. Минулі кілька днів принесли типовий перформенс: висловлюючи симпатію стосовно американської мети в Афганістані, одночасно переконували Киргизстан відмовити американським військовим силам в авіаційній базі, яка є критичною для успіху афганської війни.
Так що Росія може хотіти – на відміну того, що американці думають, що вона має хотіти? Заступник прем’єр-міністра Сєргєй Іванов, виступаючи на конференції день перед Байденом, говорив здебільшого про контроль над зброєю, зокрема договір START ["Strategic Arms Reduction Treaty" – Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь], до якого адміністрація Буша не мала жодного інтересу, і час дії якого закінчується у грудні. Стикаючись із прихильністю американського президента до договірного процесу і до мети скорочення ядерних озброєнь, росіяни, можливо, втрачають частину свого ентузіазму. Але це, звичайно, варто з’ясувати.
Багато європейців тут говорили дивними психологічними термінами, нібито Росія найбільше хоче поваги, розуміння її стану після втрати імперії, поблажливості щодо її ірраціонального страху бути оточеною. Якщо так, тим краще; Росію, звичайно, треба трактувати з повагою.
Але виглядає вірогіднішим, що Росія діє більше, як бачить свої інтереси, а не під впливом зранених почуттів. І, на жаль, бачить свої інтереси в напруженні чи утриманні контролю над сусідніми державами. Саме тому лідери з Польщі, Естонії та інших сусідів Росії тут виглядають значно скептичнішими, ніж західні європейці щодо можливості потепління відносин.
Росія хоче пустити під укіс NATO, проект протиракетної оборони, спрямованої на Іран – не тому, що розгортання загрожувало б Росії або її ядерному арсеналу – цього не може бути, а через те, що система розгорталася б у Польщі та Чеській Республіці, двох країнах колишнього Варшавського договору.
Вона хоче тримати Грузію і Україну поза Європейською Унією чи НАТО, тому що обидві країни були частиною Радянського Союзу. Вона не хоче будованого Європою газопроводу до Азербайджану і Каспійського Моря, тому що це загрожувало б російській монополістичній позиції, з якою вона збільшує свій політичний вплив.
Якщо саме такі цілі є на чолі російського переліку вимог, то грандіозний договір, можливо, виявиться невловимішим, ніж надія багатьох людей з обох сторін Атлантики. Хоча серйозна політика диверсифікації залишається віддаленою метою, урізання – вдруге – постачання газу цієї зими, здається, переконало значну кількість європейських посадовців, що залишатися в російському енергетичному милосерді – не наймудріша ідея.
І Байден, видається, вчора закрив двері для сподівання деяких західних європейців, що Обама може бути більш готовий, ніж його попередник, жертвувати інтересами російських малих сусідів задля більших стратегічних інтересів Заходу в Ірані чи деінде.
"Надалі вважаємо, – сказав віце-президент, – що суверенні держави мають право зробити свої власні рішення і самі вибирати їхні власні союзи".
Автор: Fred Hiatt
Назва оригіналу: A Russia Reality Check
Джерело: The Washington Post, 8.02.09
Переклад: О.Д. |
Версія для друку