Західна аналітична група

Потребуємо "заповіту життя"
Gazeta Wyborcza	11.02.09
Смерть 39-літньої італійки черговий раз доводить, що "заповіт життя" нам справді потрібний. Оскільки сьогоднішня медицина може тримати при житті людей у глибокій сплячці роками, то кожен із нас повинен задуматися, чи хотів би так животіти, а чи ні. На початку 90-х років дискусії на цю тему точилися значно рідше, ніж нині. Окрім того, на час трагічного випадку Елуани [Eluana Englaro, 25.11.70-9.02.09, внаслідок автомобільної аварії 18.01.72 впала у вегетативний стан і 17 років була штучно підтримувана при житті; припинення цієї підтримки стало темою публічної дискусії про евтаназію і межі лікування; на заяву батька суд виніс рішення про припинення штучного підживлення, Елуану перевезли до приватної клініки і 7.02.09 припинили штучну підтримку] мала тільки 22 роки – хто в цьому віці думає про смерть? Я за те, щоб ми самі могли приймати рішення про найважливіші справи, що торкаються нас самих, того, що мають чинити з нами лікарі. Якщо зацікавлений не може цього зробити сам (як Елуана), тягар рішення переходить на плечі найближчих. У свою чергу, коли лікарі мають сумніви щодо чесності та добрих намірів сім’ї, то справу віддають до суду. Так, власне, і сталося у цьому випадку, і тому в мене не виникає етичних сумнівів. Іншої думки, природно, будуть оборонці життя. Мають право, хоча я й уявляю собі, як сильно вони ускладнили останні дні батькові Елуани. Як вчинили би самі, якби саме їх торкнулося подібне нещастя? Смерть Елуани – це перш за все заспокоєння для її досвідченого в тяжкому досвіді батька. "Залиште мене самого. Я вже не хочу нічого більше говорити", – просив учора. Сім’я Елуани не відвернулася від неї в її хворобі. Батько роками регулярно відвідував її в госпісі. На жаль, ні заангажування близьких, ні добра опіка, ні зусилля лікарів не могли допомогти. Незабезпечений киснем мозок міг керувати тільки основними життєвими функціями. Елуана не відчувала жодних емоцій, з нею не було і тіні контакту, в її мозку за 17 років не пролинула жодна думка. Родина жінки після років сподівань та очікувань вирішила, що її життя повинне закінчитися. Що надалі його підтримка за допомогою зонду, через який Елуану штучно годували і поїли, немає сенсу. Батько розпочав баталію в суді про гідну смерть для дочки і врешті цю баталію виграв. Елуана відійшла у величі права, кохана найближчими, для яких її смерть була визволенням і гідним закінченням життя, що, – на їхню думку – реально закінчилося в 1992 р. після трагічного випадку. Я дивуюся мужності італійських лікарів з дому опіки в Удіне, які, не зважаючи на протести Церкви і діячів pro-life, відважилися виконати вирок суду і прийти на допомогу зраненій допомогою сім’ї. Я дивуюся мужності та наполегливості міланських суддів, які після ретельного розгляду справи видали мудрий вирок. Надзвичайно прикрим, натомість, є те, що трагічна доля Елуани стала предметом політичних ігор. Сільвіо Берлусконі, про чиї моральні чесноти не вдасться щось дуже сказати, особисто взяв участь у цій справі, в тому числі з огляду на те, щоби заслужити собі прихильність Ватикану. Автор: Sławomir Zagórski Назва оригіналу: Potrzebujemy testamentu życia Джерело: Gazeta Wyborcza, 11.02.2009 Переклад: О.Д.