Європейська Комісія підтримує протекціонізм, світ копає рови і піднімає торгові бар’єри. Економічний націоналізм є сьогодні більшою загрозою від самої кризи – пише публіцист Томаш Врублєвскі
Рідко хто голосно вимовить це слово. Кружляють, шукають замінних термінів – охорона, солідаризм, продержавна стратегія, але економічний націоналізм є вже у всіх в головах. Навіть польські яструби вільного ринку вимагаються протекції держави.
Польща на краю
Збігнєв Якубас [Zbigniew Jakubas], керівник Польської ради бізнесу, вважає, що уряд повинен змусити банки до розриву валютних зобов’язань. На минулому тижні він відвідав усі телевізійні студії та кабінети політиків. Віце-прем’єр Вальдемар Павляк [Waldemar Pawlak] почав навіть говорити його голосом, запевняючи, що держава повинна шукати способів розірвати торгівельні угоди, що при існуючому курсі злотого не на руку бізнесменам.
Генріка Бохняж [Henryka Bochniarz], ікона боротьби за економічні свободи, в інтерв’ю "Gazeta Wyborcza" апелювала до уряду, щоб той гроші платників податків роздавав фірмам: "Дайте гроші тільки на окреслений час, а фірма повинна підготувати програму відновлення", – заохочувала вона. З подібними думками носяться вже діячі коаліційної PSL [Polskie Stronnictwo Ludowe (Польська народна партія) – проселянська партія. – Z]. Голова Конфедерації польських працедавців Анджей Маліновскі [Andrzej Malinowski] хоче, щоб держава контролювала принципи, за якими банки погоджують, чи швидше, не погоджують, кредити.
Природньо, що люди під час кризи очікують від держави допомоги. Стимулюючих програм, планів порятунку. Розірвання торгівельних угод, безапеляційна роздача державних грошей вибраним підприємцям чи підсипання готівки для заспокоювання профсоюзів, – тут уже немає опіки держави. Це є точкою, в якій господарська криза перетворюється на політичну кризу. Світ поволі переступає цю тонку межу, а Польща? Польща все ще балансує на краю.
Доки уряд буде опиратися натиску? Якби керувався поглядами лівих публіцистів і багатьох впливових бізнесменів, то ми би вже точно мали низку розпоряджень і законів, подібних до Америки і Європи.
Купуй американське
Клаузула "Buy American" (Купуй американське), дописана до стимулюючого пакету президента Обами, не є вигадкою купки шовіністів.
46 відсотків Американців із вищою освітою висловлюються сьогодні за обмеження у зовнішній торгівлі та підтримку вітчизняних підприємців. Це найбільший відсоток від 1999 року, коли "Wall Street Journal" почав свої дослідження протекціонізму. Але чи є ще на світі хоча б одна країна, де глобалізація виграла на загальних виборах?
"Buy American" ні менше, ні більше означає, що фірми, які користають із урядової допомоги, повинні купувати сировину і напівфабрикати в Америці. Автомобільні концерни – американську сталь, американські вузи – комп’ютери, будівельні фірми – робочий одяг, пошитий американськими швачками.
Протекціонізм не створює нових робочих місць, але зате швидко породжує новий протекціонізм. Індія і Мексика вже встигли ввести власні контр-тарифи на імпорт чужої сталі. Про новий пакет захисту говорить Росія. Бразилія розширила список продуктів, включених у спеціальний "антикризовий захист" до 3 тисяч назв. Китайський пакет повинен охопити 3800 назв.
Мільярди, закачані в автомобільні концерни у Детройті, негайно зіткнулися з мільярдною відповіддю французьких та італійських урядів, які не дозволять, щоб форди і шевроле домінували на ринку. Зараз президент Саркозі йде далі й каже виробникам, що оскільки взяли 9 млрд. євро допомоги, не можуть тепер будувати автозаводів у Чехії. А що з фабриками чи монтажними цехами, які вже є? Легко собі додумати.
Американський міністр фінансів уже попередив найбільші банки, що допомога, яку отримують від держави, мусить мати наслідком не тільки кредити, а кредити для американських фірм. Британський уряд жодних офіційних заборон і наказів не видав. Однак це не міняє факту, що Bank of England різко скоротив портфель кредитів для іноземців.
Не збільшується кількість нових кредиторів, а кількість старих негайно зменшують, змушуючи до швидших платежів. Голландський ING Bank в обмін на урядову допомогу вже склав декларації про збільшення кредитної лінії для громадян Голландії. "Economist", посилаючись на Bank for International Settlements, стверджує, що європейські банки за прикладом Сполучених Штатів, які насильно почали перекидати депозити зі своїх відділів у Китаї, подібне роблять у Центральній Європі.
Тім Гейзнер [Tim Geithner], новий міністр фінансів, залишив без уваги питання про стратегії американських банків, зате, не вагаючись, перекинув відповідальність на Китай і звинуватив його у валютних маніпуляціях.
Політичний ключ
Все важче побачити економічні мотиви у цих діях. З аналізу газети "Wall Street Journal" випливає, що 90% із 827 мільярдів стимулюючого пакету насправді є трансфером пільг і грошей, спрямованих політично дружнім організаціям чи суспільним групам. Мільйони на підтримку вузів, що лівіють, збиткових, але сильно запрофспілкованих металургії, залізниці, машинобудування. Тільки 10% програми мало б допомогти у створенні нових робочих місць і добробуту.
Німецький уряд, використовуючи той самий політичний ключ, хоче забезпечити середнім і малим фірмам доступ до фондів підвищеного ризику. Для інвестора буде зменшено власний внесок і порогові умови. Ризик малих, сімейних фірм беруть на себе окремі землі. Практично створюється нова приватно-державна модель, що має мало спільного з вільним ринком, але багато – з підтримкою політиків, що гарантують таку систему.
Уряд у Лондоні пропонує до півмільйона євро фірмам, що стоять на краю банкрутства. Президент Ніколя Саркозі гарантує кредити з нижчими відсотками. Як попередня допомога французькій автопромисловості, так і ця має свою ціну. Виробники зобов’язуються зберігати робочі місця. Адміністрація бере на себе обов’язки невидимої руки ринку.
Все це, включно з утримуванням нерентабельних фірм і зайвих робочих місць, фінансується з грошей платників податків. А точніше, з кредитів, що протягуються від їхнього імені. Уряди, борючись із кредитною розгнузданістю, беруть ще більші кредити і віддають їх у найбільш некомпетентні руки – в руці службовців.
У 1932 році Фрідріх Гаєк, ідейний батько вільного ринку, напросився на лекцію Джона Кейнса, духовного лідера державного інтервенціоналізму. Гаєк, вражений візією держави, що живе в кредит за рахунок наступних поколінь, запитав, як хтось може бути настільки безвідповідальним перед майбутнім. Кейнс мав був відповісти: "А чи майбутнє буде відповідальним переді мною, якщо мене вже там не буде?".
Такою видається сьогодні філософія більшості урядів, у тому числі Європейської Комісії, яка схвалила більшість протекціоністських постанов у Франції, в Німеччині, Італії і тепер у Португалії.
Світ копає рови
Ніколя Саркозі стверджує, що без субсидій Франція стане промисловою пустелею. А чим стане, якщо ці дотовані авто, комп’ютери і костюми ніхто окрім французів не купуватиме?
Що робитиметься у Центральній Європі, коли тут закриються західні фабрики, а банки будуть виссаними своїми закордонними материнськими банками? Як будуть виглядати вулиці у Варшаві, Празі, якщо західні уряди будуть змушені послухати свою вулицю і обмежать працевлаштування іноземців у Великобританії, Голландії чи Франції?
Світ копає рови і піднімає торгівельні бар’єри. Ізолюється від себе і від того всього, чому ми зобов’язані економічним бумом останніх 20 років. У 1989 році середня вартість мит у світі складала 26% вартості товарів. У 2007 році – вже тільки 8,8%. У той час частка найбідніших і держав, що розвиваються, у світовій торгівлі зросла до 37%. Це майже втричі більше від рівня 1989 року.
Це також триразове зростання рівня життя у таких країнах як Китай чи Таїланд і чотириразове – в Індії чи Бангладеш. У Польщі... порівнювати можемо тільки з часами, коли не було ще достовірних статистичних даних. Думаю, що не дуже помилюся, коли напишу, що це найбільше економічне зростання у вільній Польщі від часів Сигізмунда Августа [1548-72]. Для решти світу останні 20 років – це друга промислова революція.
Вільноринковий американський "Cato Institute" у своїй найновішій розробці ("Відміна бар’єрів невидимої торгівлі") доводить, що економічний націоналізм є сьогодні більшою загрозою від самої кризи. Згідно зі Світовим Банком, перетік капіталів від найвище розвинутих держав до держав, що розвиваються, впаде до півмільярда доларів у цьому році (1 мільярд у 2007 р.). МФВ б’є на сполох, що вартість усього торгового обміну на світі може впасти до рівня 1982 року.
Давно вже економісти не були так одностайні щодо наслідків, які може мати економічний націоналізм. Востаннє – 16 червня 1930 року. День перед ратифікацією акту Смута-Гоулі [Smoot-Hawley Tariff Act] – закону про нові загороджувальні митні тарифи на близько 20 тисяч товарів. 1028 американських економістів написало благальне звернення до президента Гувера, щоб утримався підписувати закон. Гувер поставив підпис із думкою, що робить це для нащадків.
Але саме нащадки заплатили за це якнайвищу ціну. Митні війни і протекціонізм розлилися по цілому світу, а націоналізм не обмежився тільки економікою.
Автор: Tomasz Wróblewski – публіцист, колишній головний редактор тижневика "Newsweek Polska"
Назва оригіналу: Pełzający nacjonalizm
Джерело: Rzeczpospolita, 11.02.2009
Переклад: О.Д. |
Версія для друку