Декілька років тому я брав участь в одному телевізійному ток-шоу. Там йшла мова про офіційну та неофіційну культури радянських часів. На запитання однієї з ведучих, чи можлива поява андеграунду в наш час, я відповів щось на кшталт того, що неофіційна культура не може виникнути при відсутності культури офіційної. А її риси на сьогодні не цілком чіткі. "Але вони окреслюються, як Вам здається?", – запитала друга. "Думаю, що так, – сказав я. – Сьогоднішньою офіційною ідеологією, мені здається, є гламур. Гламур як ерзац національної ідеї". І ми взялися разом розвивати цю неочікувану не лише для них, але й для мене тезу.
Гламур – принаймні у місцевому "перекладі" – це не просто філософія споживання і життєвого успіху, вираженого у товарно-грошовому еквіваленті. Це чергова російська мрія, чергова велика утопія, яка плавно замінила світову революцію, побудову соціалізму в одній окремо взятій країні, комунізм, той самий, при якому теперішнє покоління радянських людей житиме, соціалізм із людським обличчям, ринок, нібито здатний відрегулювати не лише суспільні, але й людські відносини.
Гламур як суспільний і культурний мейнстрім нашого часу характерний насамперед тим, що він зовсім не є способом життя. Який там, здавалося б, гламур, коли переважна більшість величезної країни не може, умовно кажучи, вийти з дому без резинових чобіт. Гламур – це мрія, приклад, туманний і принадний горизонт. І, у той же час, універсальна система ціннісних координат.
Гламур – це той комунікативний та інформаційний простір, де одночасно можна все і нічого не можна. Це принципово нова ситуація, яку неправильно описувати старими термінами і категоріями – нічого не буде зрозуміло.
Це стосується насамперед політтехнологічної теорії і практики останнього часу. А особливо наочно це видно в телевізорі, де, наприклад, фільми або програми то з ностальгічно-радянським, то з ностальгічно-антирадянським нахилом, виглядають однаково: і те й інше виконано в одних і тих же веселеньких тонах рекламного буклету. Там є все що завгодно, окрім реального переживання історії. Тоді як історія – це не фальшива прялка і не іржава соха за скляною вітриною краєзнавчого музею. Історія – це те, що обпалює, обвіває холодом, дряпає і штовхає у спину.
У тому, що один і той самий режисер-креативщик однаково хвацько, але не виходячи поза жодні визначені грою межі, крім хіба що бюджетних, може спочатку склепати кінофільм про немислимий героїзм і безмежне благородство полум’яного чекіста, борця із підлою контрою, а хвилин через п’ять – про колимське біле пекло, а ще через чверть години – про лукаві підступи підлих правозахисників, які прагнуть подешевше загнати і без того уцінену батьківщину, немає нічого суперечливого.
Це не відсутність ідеології. Це така ідеологія, в основі якої абсолютна, незаперечна і, головне, цілком демонстративна легітимність соціальної і моральної безвідповідальності. Критикувати її за допомогою "старих" термінів не лише безглуздо, але також, якщо завгодно, нетактовно – це кричуще порушення правил гри.
Ключові слова тієї, яка, слава Богу, минула, епохи мали хоч і прогнилі, але все ж історично забезпечені корені. Слова "комунізм", "комуністичний" у контексті знебарвленого радянського життя так само, як і "суверенна демократія", були нічим не забезпеченими банкнотами, але в самому звучанні цього слова все ж ледь тремтіли напівстерті спогади про однойменного привида, який колись вештався дорогами Європи.
А зі слова, припустимо, "комсомол" усе ж до пори до часу випиналися там і сям колючі ворсинки корчагінської буденновки. А коли повилазили й вони, тут усе і закінчилося.
Теперішній, путінського призову, комсомол не мудруючи лукаво назвали "Нашими". Ну, на що це, скажіть будь-ласка, схоже! Це ж щось із абсолютно безідейного і в міру блаженного дворового дитинства, коли "наші" стінка на стінку азартно махалися з "зарічанськими". "Цей наш – його не чіпай". Ну, а "Місцеві" – ще краще. "Ей, пацан, ти сам взагалі місцевий? А то дивися…"
Якщо яскраво виражена тенденція на вихолощування хоча б якогось змісту зі всього того, що й без того позбавлене значення до краю, триватиме ще хоча б якийсь час, то після "Наших" не можуть не з’явитися, припустимо, "Ці", які за наші з вами грошики будуть відповідно до надрукованих великими буквами інструкцій боротися з "Тими". Коли ж і вказівні займенники для незміцнілих мізків вихованців єдинороського інкубатора видадуться занадто вже інтелектуально обтяжливими, то ми ще станемо свідками появи нового патріотичного руху, назвою якого стане, скажімо, якийсь вигук– наприклад, "Ей!".
Спокусливо, але не зовсім правильно називати усе це тупістю, бездарністю або інтелектуально-душевною лінню. Це все той же гламур, який передбачає у якості своїх позитивних якостей і перше, і друге, і третє. Це гламур, тобто розмова повз вуха і погляд повз предмет. Тобто коли громадське життя непомітно для неозброєного ока підмінене його досить примітивною симуляцією. Коли все фальшиве: свої вибори, свої опозиції, акції туди, акції сюди… Фальшиві – потішні полки штатних кремлівських мрійників, видувачів фантомних "ефективних політик", де, за логікою все того ж Великого гламуру, в якості компенсації за стопроцентно беззмістовне кучеряве багатослів’я найбільш частим є слово "зміст".
Фальшиве все, крім цілком реального бабла. Та й людей час від часу вбивають зовсім не фальшиво. Але хто, як то кажуть, без гріха, нехай кине…
Суспільно-культурне життє радянських часів було тотально покрите солдатським суворим сукном. По мірі старіння і прогнивання це сукно штопали, штопали і, як відомо, доштопалися.
Сьогоднішнє покрите слизьким лачком, крізь який все виглядає більш-менш однаковим. Хоч принади радянської влади, хоч її злочинна природа. Хоч Ксюша Собчак, хоч мати Тереза. Хоч Колчак, хоч Фелікс Едмундович. Хоч Пушкін, хоч Сталін. Головне – не говорити про серйозне серйозно. Головне – нікого не засмучувати необхідністю ненароком порухати звивинами. Загалом, як любив казати один грубий столяр, все залакуємо, як хазяїн забажає: хоч під дуб, хоч під ясен, хоч під х.. дяді Васін.
Загалом, все схоплено. Схоплено рівномірно замерзлим гламурним льодиком.
Останнім часом почали багато говорити про те, що на фоні кризи, яка чи то насувається, чи то вже насунулася, гламур як рушійна сила громадського розвитку відійде в тінь, поступившись місцем іншим, більш жорстким і менш лакованим субстанціям.
Усе можливо. Але поки те-се, прийшов сьогодні в редакцію мій колега і похвалився семіотичним трофеєм. Вчора він був у великому супермаркеті, де серед іншого виявив полицю з десятком сортів соняшникового насіння у кольорових пакетиках. На одному з пакетиків було написано: "Насіння гламурне".
А тут і додати, загалом, нічого.
Автор: Лев Рубинштейн
Назва оригіналу: Семечки гламурные
Джерело: grani.ru, 09.02.2009
Переклад: Юлія Павлишин |
Версія для друку