Якщо Північноатлантичний Альянс хоче мати майбутнє і по-новому зміцнити трансатлантичні відносини, то було би в інтересах усіх сторін наважитися на ламання табу. Життєво необхідно провести безжалісний аналіз усіх недоліків та помилок, допущених останнім часом. Лише такий аналіз створить базу для конструктивного діалогу про майбутнє Північноатлантичного Альянсу.
Під час грузинської війни НАТО не виглядало найкращим чином, воно не продемонструвало жодної рішучості. Криза яскраво продемонструвала, що через Альянс проходить глибокий розкол – між новими країнами-членами, котрі намагаються вберегти себе від зазіхань Росії, та старих членів, котрі роблять ставку на рівновагу та партнерство з Росією. І без того напружені відносини з Росією ще більше ускладнилися відмовою від ведення діалогу.
Альянс останнім часом нівроку запустив процес контролю за озброєнням та переговори щодо роззброєння, підваживши таким чином фундамент європейської стабільності. Угоди, які забезпечували ядерну стабільність між світовими потугами, цього року втрачають свою силу. Відмова від продовження Договору ПРО [Договір про обмеження систем протиракетної оборони, підписаний 26 травня 1972 року Радянським Союзом та Сполученими Штатами, 13 червня 2002 року Вашингтон в односторонньому порядку вийшов з Договору. – Z] та наміри встановити компоненти системи антиракетного захисту в Польщі та Чехії серйозно нашкодили взаєминам із Росією. Договір про обмеження звичайних озброєнь у Європі був відкоригований у зв’язку зі змінами 1999 року [у цей рік членами НАТО стали Польща, Чехія й Угорщина. – Z], але досі його ратифікували лише Росія, Білорусь, Казахстан і Україна; натомість країни-члени НАТО вже десять років поспіль зволікають із ратифікацією. Росія врешті-решт втратила терпець і розірвала договір в односторонньому порядку.
Стратегічна концепція НАТО від 1999 року вже цілковито застаріла. Адже вона виникла ще до терактів 11 вересня 2001 року, до так званого "великого розширення НАТО", до угоди про виконання місій охорони морських шляхів у Середземному морі та Індійському океані та до початку Іракської війни.
Німецька канцлерка Ангела Меркель вже неодноразово наголошувала на тому, що Альянс врешті-решт повинен виробити нову стратегію, яка б дозволила знайти відповіді на злободенні питання: Яку стратегічну концепцію повинне обрати для себе НАТО з огляду на попередній досвід щодо асиметричних загроз та боротьби із транснаціональним тероризмом? Які небезпеки приховують у собі країни, котрим загрожує розпад? Як боротися із загрозами в тому місці, де вони виникають, допоки наслідки непередбачуваного розвитку подій не досягнули наших кордонів? Який внесок може зробити Альянс у гарантування безпеки найважливіших транспортних шляхів? Як можна було б ефективніше використовувати НАТО у процесі контролю над озброєнням та переговорами про роззброєння?
Марно говорити про якийсь поступ у вирішенні цих питань, незважаючи на те, що у світі, де з дня на день зростає кризовий потенціал, не потрібно бути стратегічним генієм, аби зрозуміти масштаби небезпеки, з якою нам доведеться рахуватися.
Боротьби з тероризмом та радикальним ісламізмом поки що виграти не вдалося. Загроза міжцивілізаційних конфліктів зростає. Афганістан може стати символом фіаско, якщо справа не дійде до докорінної зміни стратегії. Тамтешня ситуація підвищує ризики для системи безпеки в Пакистані та Індії.
Поширення зброї масового знищення так і не вдалося взяти під контроль. Іран поки що ще не встиг перетворитися на загрозу, а тим часом на Близькому Сході розпочалися перегони з ядерного озброєння. Найбільша небезпека загрожує Ізраїлю, який у свою чергу намагається знайти панацею у військовому вирішенні проблем.
Кризовий і конфліктний потенціал, а також терористична активність досить великою мірою концентруються на Близькому та Середньому Сході, на так званій "Південній кризовій дузі", яка тягнеться від Північної Африки через Близький Схід до Центральної Азії, а отже – через регіон, де зосереджено понад дві третини світових енергетичних ресурсів. Найімовірніша загроза для західної безпеки та економічного виживання у наступні роки й десятиліття виходитиме саме з цього регіону.
Центральна Азія диспонує всіма необхідними інгредієнтами для криз і конфліктів: неймовірні запаси енергоносіїв, різнопланові етнічні антагонізми, корумповані режими, ісламські фундаменталісти і базоване на нафті протистояння наддержав. Той, хто наважиться підпалити гніт цієї порохової діжки, може лише програти. Саме це й означатиме прийняття Грузії до НАТО. Зрештою, ми не маємо там якихось життєвих інтересів, які нам необхідно відстоювати військовими засобами.
Як зможе НАТО дати собі раду зі всіма викликами часу? Чи воно готове заглибитися у близькосхідну проблематику? Яку стратегію воно приготувало для Афганістану? Що повинен робити Альянс із нікчемним становищем у галузі безпеки в Індії, і які висновки він зробить для посилення безпеки в Європі? Чому НАТО відмовляється від діалогу щодо російських пропозицій щодо організації нової європейської архітектури безпеки?
Члени НАТО повинні, зрештою, бути занепокоєні думками про те, як Альянс зможе виконувати свої завдання в умовах, коли більше не існує базового консенсусу щодо натовської місії, щодо свого raison d’ètre [сенсу існування. – Z]. Європейська громадськість не в захопленні ні від воєнної операції в Афганістані, ні від перспективи прийняття нових членів до Альянсу. І поки що ніхто не доклав зусиль, аби зрозуміло пояснити громадянам потребу в цьому всьому.
Внаслідок відсутності концепції Альянс дрейфує в бік ситуації, позначеної багатьма непевностями й, зокрема, небезпекою зійти з рейок. Необхідної відповіді на прикрий стан, у якому перебуває Захід, так і не знайдено. Тож Північноатлантичний Альянс потребує нового концепційного та інституційного початку. І зробити треба от що:
– Необхідно знову висунути на перший план політичний характер союзу рівноправних партнерів. Адже завершення конфронтації між Сходом і Заходом стало результатом політично визначеної стратегії. Її найвищою метою був справедливий, мирний і стабільний політичний лад у Європі. Схожу політичну стратегію необхідно виробити й для нових викликів часу. При цьому Росію треба трактувати як рівноправного партнера. Налагодження стосунків із Росією стає нагальною необхідністю.
– Альянс повинен енергійно взятися за справу роззброєння і контролю над озброєнням. Він повинен виробити свої ініціативи щодо забезпечення реалізації Договору про звичайні озброєння в Європі, а також щодо утримання ядерного балансу. Дуже б допомогло європейській безпеці та стабільності, якби американський проект зі створення системи антиракетного захисту не було реалізовано, допоки не будуть обговорені всі аспекти загальноєвропейської безпеки.
– У сфері життєвих інтересів США, Європи та Росії лежить спільне вирішення етнічних, релігійних і національних суперечок на Близькому й Середньому Сході. Необхідно подбати про стабільність у цьому регіоні, стабільність, яка грала б на руку місцевому населенню й у майбутньому забезпечила індустріалізованому Заходу доступ до нафти. Новий стратегічний консенсус, спрямований на вирішення викликів на Близькому й Середньому Сході, не повинен мати воєнного характеру. Необхідно знайти й використати нові механізми та інструменти.
– НАТО повинне обмежити себе миротворчими заходами головним чином на європейському просторі й не розпорошуватися на завдання, як то допомога під час природних катаклізмів чи підтримка великих спортивних заходів.
– Альянс, з огляду на обмеженість ресурсів, повинен сконцентрувати увагу на тому, щоб виробити реалістичний і ефективний баланс між використанням колективних сил швидкого реагування і таких підрозділів, які би змогли на певний термін забезпечити мир у секторі інтервенції.
Автор: Ulrich Weisser
Назва оригіналу: Zeit für einen Tabubruch
Джерело: Die Zeit, 06.02.2009
Переклад Любка Петренка |
Версія для друку