При роздумах про Польщу, як при роздумах про будь-що інше, корисними є спрощення. Їх сучасною найвидатнішою постачальницею є Дорота Масловська [Dorota Masłowska]. Оповідь же нашої нинішньої культурної ситуації у спрощенні якнайкраще почати, приглядівшись до останньої драми Масловської "Між нами добре є" ["Między nami dobrze jest"].
На Заході і тут
Її герої проживають в одному з "людських багатоповерхових будинків у Варшаві", яких чимало хіба по цілій Польщі. У окремій кімнаті тісняться три жінки з трьох поколінь: Осоловіла бабка (бабуся), Галіна (мати) і Мала металева дівчина (дочка). Часом заскакує до них ще "товста як свиня" Божена – колега Галіни – щоб вбити час читанням журналу "Не для тебе". У "Не для тебе" культуральна пропозиція для середнього класу розрахована на міру можливостей героїнь: "Вже зацвіли первоцвіти і на повних парах прийшла весна, спокушаючи нас своєю прекрасною аурою. Охочіше не вибираєшся на відживлюючу прогулянку, у милість повертається і велосипед, якого не маєш. (...) Охочіше не вдягаєш і ці легкі плаття, яких не маєш, і тонкі колготки, яких теж не маєш". Жінки не поповнюють гардероб, не виїжджають на вихідні та не міняють зачісок – є ж бо просто бідними.
З їх нужди не народжується, однак, жоден протест. Певну втіху дає їм наслідування стилю життя зі світу споживання: "А може би ти щось з’їла? Я прочитала тут чудовий рецепт: лечо. Цей здавнілий фарш з Теско не викидаєш, тільки чистиш від плісняви, а якщо вже покрився слиззю, то підсмажуєш, після чого насікаєш на декілька пластерок пармської шинки. Бутербродну сироподібну масу треш на пармезан (...) вкидаєш це до старої грибної юшки". Героїні як-небудь собі радять, але важко сказати, що живуть. Їхнє існування є різновидом нежиття. Ані не бунтують, ані не створюють власних цінностей. Задовольняються підробкою, імітуванням сутностей, що походять з інакшого і не пасують до ситуації, в якій знаходяться.
У драмі з’являються також попиваючі вино еліти в постатях актора і сценариста фільму про важкі суспільні реалії. Еліти не бачать наших героїнь, а будуючи бачення Польщі, задовольняються поєднанням схем про темноту з образами патології. Найцікавіше у Масловської підмічене ставлення еліт до їхньої країни: "То була дуже важка роль, дуже багато сцен накрутили в самій Польщі, ми спали в тамтешніх готелях, неодноразово навіть без шампунів, мила і окремого рушника до ніг, тому зараз потребую спокійної глухої тиші, відпочинку, медитації, нового всюдихідного авта, маю також намір поїхати до Перу поїздити на квадроциклі по колисці нашої цивілізації".
Польща не доростає до потреб і запитів еліт. Вони є вже десь у іншому місці, репрезентують кращий світ і суть людськості. Їхній основний рефлекс – це твердження, що на Заході щось уже є, а тут надалі цього бракує. Переконані у своїй винятковості, але не бачать, що їхнє життя, подібно як життя "товстої як свиня" Божени, є видом імітації, тугою за проживанням чийогось іншого життя.
Масловська не задовольняється, однак, тільки описом класово диференційованих способів нежиття поляків, а показує тип альтернативи для культури імітації. Вже на початку бабця згадує період війни і говорить про історію, яка забрала її юність. Більшу частину драми ні дочка, ні внучка не хочуть її слухати, а навіть сміються з неї: "Осовіла бабка на інвалідному візку: «Я ходила! Перед війною ото ходилося, що аж гей, ото бігалося. В кіно, на вафлі, на тістечка, над річку (...). По піску, по землі, над річку. Тільки кусок хліба в руку і гайда». Мала металева дівчина: «Хай бабця забуде про хліб, особливо білий пшеничний – від нього повніють». Рушниця, яка висить у першому акті, вистрілює в третьому, коли внучка дізнається, що бабуся пропала при бомбардуванні, відкриває для себе жах війни і починає вимагати хліба, про який без перерви говорила бабуся.
Виявляється, що є якась витіснена правда в польському досвіді. Цієї правди не хочуть зауважити ані пересічні поїдачі фаршу з Теско, ані попиваючі вино еліти. Найважливіший польський досвід – це смерть і втрата, в яких ми не провинилися. Моральним зобов’язаним, а одночасно шансом на автентичний досвід, є вірність нашим померлим предкам. Можливість нормального життя в нас грубо забрали, і якщо ми хочемо мати яку-небудь ідентичність, мусимо пробувати відтворити історію без травматичного відторгнення. Тому повинні їсти хліб, тобто повернутися до польської польськості.
Два бачення
У дискусії над останньою драмою Масловської чимало енергії присвячено проблемі переходу авторки з "табору поступу", що деконструює національні міфи, до "табору реакції", що проводить боговітчизняну історичну політику. Незалежно від того, чи Масловська змінила табір чи ні, їй без сумніву вдалося окреслити альтернативу, яка сьогодні є домінуючим нуртом польської культури. З однієї сторони – бажання відірватися від цієї країни, де все не так, коли порівняти її із Заходом, а з другої – відкриття, що польськості не можна зрозуміти без смерті та страждань.
Ця культурна пропозиція знаходить свій вираз у двох політичних способах мислення про облаштування Польщі. Перший опирається на гасла повернення до нормальності, що функціонують у різних виданнях – таких як повернення до Європи або будівництво другої Ірландії. Другий полягає в тому, щоб захистити традиції та організувати повернення до польськості.
Прославляння нормальності пов’язується із постулатом, що єдиним простором, в якому може діяти польська політика, є відтворення над Віслою моделі життя, яка перевірила себе "на Заході". Поляки мусять тільки пристосовуватися до перевірених стандартів і заплатити за необхідні реформи. Всі ті, що думають інакше, є або недостатньо гнучкими у пристосуванні до нових вимог, або перешкодами на шляху до щастя і їх належить відтіснити на маргінес, окреслюючи, наприклад як "ретроградів" чи "печерних соціалістів". Цей тип політики домінував у ІІІ РП, хоча всевладні політики і журналісти, які її реалізовували, були переконані, що вони є останнім хлипким окопом оборони перед поверненням варварства.
Другий спосіб мислення про Польщу побудований на переконанні, що єдиним правдиво польським досвідом є смерть, знищення і гекатомба. Коли б не вони, ми були б нормальним народом, що займає гідне місце серед інших європейських народів. Історія позбавила нас цієї можливості, але те, що було нашою злою долею, визначило нашу величність. Окрім днів мучеництва і слави не надто чогось маємо і якщо ще від того відмовимося, будемо пустими людьми, що забувають про могили своїх героїв.
Повернення до минулого і відновлення органічної спільноти поляків стає тут продовженням вірності померлим. З’являється вид морального шантажу: якщо ти не з нами, то значить зневажаєш жертви людей, які своє життя присвятили тобі.
Виключення і містифікації
Обидві політики у свій спосіб грають із непогодженням на вторинність Польщі щодо розвинутого Заходу. Політика повернення до нормальності використовує бажання визволити себе нарешті з польської долі – нужди, зацофаності та політичної слабкості. Замість задуматися, чому існує вторинність, прихильники повернення до нормальності хочуть приєднатися до сильних світу цього. Ідеальна Польща є для них країною сильною і багатою, але позбавлена якого-небудь змісту.
Національна політика також не погоджується на вторинність Польщі та хоче здійснити одночасно дві речі. По-перше, внутрішні критерії оцінки повинні взяти гору над зовнішніми. Ми схвалюватимемо свій хліб, не оглядаючись на прихильників багетів чи тостів. По-друге, те, що було донині ознакою слабості – поразка і муки – має зараз стати ефективним інструментом реалізації національного інтересу. Польща може більше, бо більше витерпіла.
Обидва способи боротьби з підпорядкуванням виявляються недостатніми: перший тому, що не бере до уваги об’єктивний масштаб оцінок, який не можна змінити тільки зусиллям волі, другий – бо або може бути привабливим тільки для зацікавлених, або не виходить поза рамки партикулярного національного інтересу.
Хоча обидві візії сміливо представляються як відкриті і запрошуючі, в основі своїй встановлюють досить різкі межі участі. Повернутися до нормальності ніби можуть усі, але за умови, що без розмов візьмуть на себе оплату реформ і не будуть хотіти впливати на форму змін. У крайньому випадку виразники повернення до нормальності можуть навіть стверджувати – як Броніслав Геремек – що суспільство не доросло до демократії.
Друга візія радше побудована не на відкритій неприязні до чужих, але так дивно складається, що запевнення про гомогенність польського суспільства весь час супроводжують практики, що ставлять клеймо на певні особи та групи, як чужі і не цілком польські. Досить буде пригадати дорікання щодо походження Тадею Мазовецькому, щодо діда у Вермахті Дональдові Тускові та оскарження гомосексуалістів про збезчещення національної святості. У крайньому випадку речники національної спільноти можуть навіть стверджувати, як Галіна Новіна-Конопчина [Halina Maria Nowina Konopka – польський політик. – Z], що суспільство – це випадкові одиниці. Як видно, неважко випасти за борт незалежно від того, хто визначає правила участі.
Обидві візії поєднує прагнення порвати з політикою. Виразники політики нормалізації переконують, що традиційний поділ на лівицю і правицю вже не має сьогодні жодного значення, а якщо хтось чіпляється за застарілі категорії і противиться введенню нормальності, то є неуком або божевільним, а не політичним супротивником. В органічній спільноті, створеній у мріях прихильниками повернення до польскості політичні відмінності не будуть мати значення.
У випадку обох політик реалізація задуманої мети полягає у виключенні супротивника через позбавлення його почуття гідності. З одного боку, виключені є божевільними і неадекватними, приречені на роль уламків історії, з іншого – мають дискваліфікуючі їх риси ворогів національної спільноти. Зделегітимізованими залишаються всі актори, які не є або нормальним homo oeconomicus, або моральним народом.
Ідея повернення до нормальності живиться візією Заходу, якого немає. Єдиного Заходу не існує, немає навіть однорідних національних держав. Захід – це суперечка про те, чим є Захід. Якщо хтось говорить про прийняття якихось перевірених рішень, то повинен запропонувати всю їх палітру і провести стосовно них порядну дискусію. Якщо цього не робить, то значить, що вживає Захід як кляп для людей, які з ним не погоджуються.
Прихильники повернення до нормальності, розміщуючи Захід "ззовні", не помічають впливу Польщі на те, чим Захід стає. Заклик до збереження у Польщі низької вартості праці є ефективним відлякуванням для працівників у розвинутих країнах. Приєднання Польщі до агресії США в Іраку і тихе схвалення політики порушення прав людини не залишаються без впливу на перевизначення меж, які Захід може переступати. Тому Польща не є аж так назовні, як це зручно часом вважати.
Хоча смерть буває добрим інструментом мобілізації і будування лояльності щодо спільноти, та в апеляції до неї сидить обман. Заклик смерті як основного будівельного матеріалу спільноти повинен бути ознакою сили і виходу поза звичайну екзистенцію, але реально є ширмою, що закриває засадничу неміч організувати собі добре життя. Можна стверджувати, що добрі інституції, інфраструктура, довкілля, егалітарна освіта і демократична система охорони здоров’я нічого не означають перед силою і жахом смерті, але це нагадує мудрування лисиці, яка припускала, що виноград безумовно є кислим.
Якщо Польща повинна керуватися цими двома візіями, то це означає постійний дефіцит демократії, виключення як правило здійснення політики і самообман як метод пересування у світі. За таку Польщу, ймовірно, не варто битися.
Чи є альтернатива?
Хоча ці два бачення хочуть видаватися альтернативними, в основі своїй вони непогано доповнюються. У 90-х роках економічне зростання супроводжував асиметричний суспільний розвиток, дефіцит участі громадян у політичному житті та обмежені можливості артикуляції заперечення щодо напрямку змін. Ці напруженості використали виразники консолідації національної спільноти.
Тут видно симбіоз цих двох візій, які взаємно живляться своєю недостатністю. Сьогодні все яскравішими стають недоліки цього двовладдя нормальності та свійськості. Справжнім викликом було б наново перевизначити Польщу – поза нежиттям і смертю. Польща спромоглася створювати ціннісні моделі суспільного співжиття, наприклад, у XVI ст., коли Європа занурювалася в релігійні війни, – акцептовувала різнорідність; у XIX ст. спромоглася битися в ім’я всіх зневолених людей Європи, у XX ст. – завдяки "Солідарності" будила ентузіазм усіх тих, які вірили, що існує альтернатива капіталізму і реальному соціалізму.
За дух цієї живої Польщі надалі варто поборотися.
Автор: Maciej Gdula
Назва оригіналу: Polska między śmiercią a nieżyciem
Джерело: Rzeczpospolita, 14.02.2009
Переклад: О.Д. |
Версія для друку