1.
Привіт. Цей голос, яким я тепер говорю, цей англійський голос із заокругленими голосними та з приголосними в більш-менш правильному місці, не є голосом мого дитинства. Я пізнала його в коледжі, разом із нецензурованою Кларисою [Clarissa ("Клариса або історія молодої леді") – роман Семюеля Річардсона] і смаком портвейну. Можливо, цей факт є тільки тим, чим виглядає – випадком чистого кар’єризму – але в той час я щиро думала, що це голос освічених людей, і якщо я не матиму голосу освічених людей, я ніколи не буду справді освіченою. Відважніша особа, можливо, мала би показати характер, подавши власним прикладом корисний урок своїй рівні: не всі освічені люди мусять бути з цього самого прошарку, ані говорити так само. Я пішла іншим шляхом. Частково через малодушність, вроджену потребу подобатися, але також і тому, що не зовсім бачила отої заміни – цього голосу на той.
Моє власне дитинство було історією поєднання цього і того, синтезу неспівмірних речей. Мені ніколи не приходило в голову, що я залишила лондонський район Вілзден [Willesden – робітничий район Лондону. – Z] задля Кембриджа. Я думала, що я додаю Кембридж до Вілздену, цей новий спосіб говорити до того старого способу. Додаючи новий різновид знання до того іншого, який я вже мала. І якийсь час це так і було: вдома, на канікулах, я розмовляла моїм старим голосом, і старий голос, здавалося, відчуває і говорить речі, що їх я не могла висловити в коледжі, і навпаки. Я відчувала якесь диво такої гнучкості цих речей. Ніби жила двічі.
Але гнучкість є чимось, що вимагає роботи, щоб вона зберігалась. Недавно мій подвійний голос покинув мене, залишився один, що відображає менший світ, – світ, в який мене завела моя робота. Willesden був великим, барвистим морем робітничого класу; Кембридж був меншим, аристократичнішим ставком – і практично одноголосним; літературний світ же є калюжею. Цей голос, який я дістала на цьому шляху, – більше не є екзотичним одягом, який я надягаю як університетську мантію, коли схочу, – тепер він є єдиним моїм голосом, хочу я цього чи ні. Гірчуся цим; обидва голоси треба було зберігати живими в моїх устах. Вони обидва були моєю частиною. Але як же культура попереджає про це! Як витончено Джордж Бернард Шоу подав це у своїй передмові до п’єси Пігмаліон: "багато тисяч [британських] чоловіків і жінок...позбулися своїх рідних діалектів і набули нової манери мови".
Небагато хто, однак, у цьому признається. Адаптація голосу все ще є первородним британським гріхом. Висліжування і викривання таких громадян є національною розвагою, такою ж популярною як і секс-скандали та дифамаційні процеси. Якщо ви схиляєтеся до атлантичної вимови з її висхідними закінченнями – ви є ренегатом; якщо ви вимовляєте запозичені європейські слова в їх оригінальному звучанні – навіть такі безневинні як парміджано замість "пармезан" – ви є шахраєм. Якщо ви опускаєтеся (метафорично кажучи) в британському табелі класів, якщо ви йдете від кокні до "мокні", то можете очікувати, що вас публічно висмолять і виваляють у пір’ї; йти інакшим шляхом – здійснювати непростимий акт класової зради. Мається на увазі, що голос є незмінюваний і єдиний. Немає жодного швидшого способу образити шотландця-емігранта в Лондоні, ніж сказати йому, що він втратив свій акцент. Ми відчуваємо, що ці наші голоси є тим, ким є ми, і якщо хтось має більше одного чи вживає різні версії голосу в різних випадках, – то в кращому випадку уособлює дволичність Януса, а в найгіршому – втрату самої своєї душі.
У Британії хто б не змінював свій голос, набуває незвично трагічного виміру. Бо зрадив цій дивній максимі "собі самому будь вірним", часто позитивно цитованій – так ніби вона відображає мудрість Шекспіра, а не пустослів’я Полонія. "Що буде зі мною? Що буде зі мною?" – волає Елайза Дутлитл [з "Пігмаліону"], розв’язуючи свою дилему "між тим і тим". З голосом, що надто аристократичний як для квітникарки і надто нагадує дно як для дам із салону місіс Гіґґінс.
Але до Елайзи – патрона трагічно двоголосих – варто пригледітися ближче. Перш за все, щоб відзначити: як Елайза, так і Пігмаліон є цілком дидактичними, бо Шоу хотів, щоб були такими. "З насолодою, – писав він, – кидаю ним в голови мудрагелів, які повторюють як папуга , що мистецтво ніколи не повинне бути дидактичним. Підтверджую ним своє твердження, що мистецтво нічим інакшим і не може бути".
Шоу вирішив оповісти однозначну розповідь дівчини, яка змінює свій голос і втрачає себе. Ось як вона з’являється в п’єсі: "ви не будьте такі зухвалі! Бо ще й не вислухали, чого я прийшла. Ви сказали йому, що я приїхала на таксях?.. Ти ба, які ми горді! Але ж він не гребує уроками, тільки не він: сама чула, як він казав. Що ж, я не прийшла сюди випрошувати кумплиментів, і якщо мої гроші не підходять, то подамся деінде... Тепер ви втямили, ге ж? Я прийшла брати уроки, ось так! І платити за них ти-еж, будьте певні!... Бажаю стати продавщицею у квітковому магазині, щоб не стирчать із кошиком на розі Тотнем-Корт-роуд. Але ж мене туди не візьмуть, поки я не навчуся балакать по-панському."
А відходить так: "Не можу. Колись я дала б йому одкоша, але зараз не можу знов зійти до цього. Пам’ятаєте, ви розповідали мені, що коли дитину привезти на чужину, вона за кілька тижнів вивчить місцеву мову й забуде свою, рідну. Що ж, і я – дитина у вашій країні. Я забула свою мову й розмовляти вмію тепер тільки по-вашому".
В кінці свого експерименту професор Гіґґінс зробив свою Елайзу покручем, чимось проміжним, ні квітникаркою, ні дамою, з одним голосом втраченим та іншим набутим за найвищу ціну втрати всього, чим вона була, і всього, що вона знала. Майже мимохідь він посилає Елайзового батька, Альфреда Дулитл, на погибель, забезпечуючи йому щорічне трьохтисячне утримання за умови, що Дулитл читатиме до шести раз річно лекції для "Воннафеллерової світової ліги Моральної Реформи". Цей тягар веде сміттяра-філозофа в цупкі та противні йому обійми того, що він презирливо називає "мораль середнього класу". Перед закриттям завіси обоє Дулитлів з’ясовують, що застрягли посередині, яка є, за Шоу, коміко-трагічним місцем, з акцентом на трагічному. До чого вони придатні? Що з ними станеться?
Наскільки стійкий цей жах позиції середнього, цей страх тимчасового місця! Розтягується від привида трагічного мулата до недолі транссексуала, до нинішньої нашої тривоги – замаскованої під благородну турботу – про сучасного іммігранта, трагічно розщепленого, як ми переконані, між світами, ідеями, культурами, голосами – що з ними буде? Щось треба віддати – треба жертвувати одним голосом задля іншого. Подвійне мусить стати єдиним.
Але ця очевидна дидактична мораль історії Елайзи підважується фактом самої драми, яка є оркестром багатьох голосів, одночасно і перфектно зображених, без тіні жертвування кольором чи тоном. Владна Гарлей-Стріт [Harley Street – вулиця у фешенебельному Вестмінстері. – Z] Гіггінса є такою ж за благородством, як і нижній середній клас місіс Пірс, шляхетна аристократична невизначеність Пікерінга зовсім так само переконлива, як і ніцшеанська кокні на вельський манер Артура Дулитла. Шоу мав дивовижне вухо, здатне відтворити нюанси англійської мови майже як у Шекспіра. Шоу мав дар, що його він не хотів – або не міг – дати Елайзі: він розмовляв мовами.
Це все надає мені дивний чуттєвий досвід, щоби перейти від меланхолійної історії Пігмаліона Шоу до іншої, значно оптимістичнішої версії, написаної новим президентом Сполучених Штатів Америки. О, його вухо теж чудово чує. У "Мріях від мого батька" ["Dreams from My Father" – книга Б. Обами. – Z] новий президент показує завидне вміння діалогу, рівно як його доброго використання, одушевляючи зовсім так само різноманітно, як і Джеймс Болдуїн – очевидний вплив, – що чаруюче використовував це вміння для свого багатоголосового роману "Інша Країна". Obama може створити молодого єврея, чорну літню даму з Саут-Сайд [South Side – район Чикаго, заселений переважно переселенцями з негритянського Півдня і Пуерто-Ріко. – Z], білу жінку з Канзасу, кенійських старійшин, білих гарвардських зануд, чорних колумбійських зануд, жінок-активісток, священика, охоронців, касирів, і навіть британця на прізвище Вілкерсон, який зоряної ночі на сафарі говорить такі зовсім достовірно британські речі як: "I believe that’s the Milky Way" ["думаю, це є Чумацьким Шляхом"]. Цей новий президент не тільки говорить для його людей. Він може говорити їм. Це є дезорієнтуючим талантом президента; ми такі незвиклі до цього. Мушу ущипнути себе, щоб нагадати собі, хто написав таку прекрасно підмічену сцену, ніби вихоплену з комічного роману:
- Чоловіче, я більше не піду на цю дурацьку вечірку в Пунаху.
- Ая, так само ти казав останнього разу...
- Але цього разу – точно... Ці дівчатка – першокласні расистки з сертифікатом Департаменту с/г. Всі до єдиної. Білі. Азіатки. Азіатки – хай провалюсь – ці азіати ще гірші за білих. Вони думають, що ми хворі чи що.
- А може вони заглядаються на твій грубий зад. Чоловіче, я думав, що ти вчишся.
- Забери лапи з моїх чіпсів. Ти не мій цуцик, нігер... купи собі сам ті кляті чіпси. Що я тут казав?
- Якраз, що коли якась дівчина не хоче йти з тобою, то це не робить її расисткою.
Це голос 17-річного Обами як його пам’ятає Обама. В ньому вже пізнається Обама; він вже тоді прагнув аналізувати і ускладнювати зовні очевидні речі ("коли якась дівчина не хоче йти з тобою, то це не робить її расисткою"); вже тоді мав легкий скепсис до палких догм інших людей ("Ая, так само ти казав останнього разу"). І він має почуття гумору ("А може вони заглядаються на твій грубий зад"). Тільки тепер його голос є іншим: він зробив майже такий же величезний стрибок як Елайза Дулитл. Однак зі свого власного пігмаліонівського досвіду Обама витягує глибші висновки, ніж Шоу. Його розповідь – це не затерта трагедія отримання нового, фальшивого голосу коштом втрати правдивого. Його розповідь – це завжди про додавання. Вона є історією справді багатоголосої людини. І якщо має якусь мораль – то ту, що кожна людина повинна бути вірною собі, множинній.
Для Обами мати більш ніж один голос у вусі не є тягарем, чи не лише тягарем – а є також і даром. І даром цікавим, якому зле служить ця незграбна назва від видавця "Мрії від мого батька: історія раси і спадщини" з його пропозицією простого лінійного спадкоємства: від батьківських мрій і прагнень, переданих далі синові, до їх здійснення. "Мрії від мого батька" були би прекрасною назвою для книги Джона МакКейна "Віра моїх батьків", яка власне стосується точно такого лінійного чоловічого спадкоємства – у його випадку від солдата до солдата. Для книги Обами, однак, така назва є оманливою, односторонньою. Він відразу, в першому ж розділі, виправляє це неправильне сприйняття, обговорюючи крах відносин його батьків, відносин, символом яких був син-одинак, син як кінець певної мрії. "Навіть, якщо ці чари луснули, – пише він, – і світи, про які вони думали, що вони позаду, знову забрали кожного з них, я зайняв місце, де були їхні мрії".
Зайняти мрію, існувати в просторі мрії (яку вичаклували вдвох батько і мати) – це є безсумнівно зовсім іншою річчю, аніж просто успадковувавши мрію. Тобто цікавішою. Як Полін Кейл [Pauline Kael – кінокритик. – Z] назвала Кері Гранта [Cary Grant – сценічне ім’я Арчібальд Ліч, англоамериканського кіноартиста. – Z]? "Чоловік із міста мрії" [The Man from Dream City – стаття в The New Yorker (14.08.75)]. Коли брістолець Арчібальд Ліч став галантним Кері Грантом, відбулася трансформація його голосу, який піддався дивній, нез’ясовній маніпуляції, створивши цей небесний унікальний акцент, ні вест-кантрівський [південний захід Англії], ані аристократичний, ні американський, ані англійський. Це прийшло з нічого, він прийшов з нічого. Грант видавався продуктом колективної мрії, вимріяним кіноглядачами в тяжкі часи, як деколи виникає відчуття, що виборці вимріяли Обаму в тяжкі часи. Обоє мають дивну рефлективну рису, типову для людей, що самі себе створили, – ми бачимо в них те, що хочемо бачити. "Кожен хоче бути Гарі Грантом, – сказав Гарі Грант, – навіть я хочу бути Гарі Грантом." Не важко уявити, що Обама за кулісами в Гранд Парк [Grant Park – місце переможного мітингу Обами в Чікаго. – Z] думає так само, чуючи як повний надії натовп скандує його ім’я: "Кожен хоче бути Бараком Обамою. Навіть я хочу бути Бараком Обамою".
(продовження буде)
При цитуванні "Пігмаліона" використано переклад Олександра Мокровольського
Автор: Заді Сміт [Zadie Smith]
Назва оригіналу: Speaking in Tongues
Джерело: New York Review of Books, vol.56 no 3, 26.02.09
Переклад: О.Д.
|
Версія для друку