У дискусії в "ЕЖ" з приводу пройдених із 89-го року двадцяти років наразі переважає експресивна оцінка "просрали".
У мене є запитання. Я їх адресую самому собі. Перш за все, хто саме "просрав"? Ми? А "ми" – це хто? Якщо мається на увазі, так би мовити, народ, то народ нічого не "просрав", оскільки нічого не хотів і ні до чого не прагнув. Він і зараз нічого не хоче і ні до чого не прагне. І ні за що не несе відповідальності, перебуваючи в стані глибокої звироднілості. Власне, це і є найсерйозніша проблема. А в інтелігенції останні років двісті модно розчулюватися цією інфантильно-агресивною безвідповідальністю, відповідно до стародавньої традиції приймаючи юродивість за блаженство, а неуцтво за святість. Це – інша проблема.
Тоді, можливо, "ми" – це інтелігенція? Але навряд чи її можна об’єднати коротеньким займенником. І Радзіховський – інтелігенція, і Проханов – інтелігенція. Чи мається на увазі т.зв. ліберальна інтелігенція в кількості приблизно двох із половиною осіб, особисто знайомих один із одним? Ну, то дивно було б їй не "просрати" при такій приголомшливій потужності.
Тепер – що саме "просрали"?
Абсолютно переконаний: якби нам вкінці 80-х (влада КПРС, порожні прилавки продуктових магазинів, бійки у чергах за горілкою, відсутність практично всіх товарів у вільному продажі, закордонне відрядження – вершина життєвого успіху, для переважної більшості недосяжного) показали картину сьогоднішнього життя, ми б раділи як діти і, ймовірно, не повірили своєму майбутньому щастю.
Нарешті, коли "просрали"? У 2000-х, при Путіні, чи в 90-х, при Єльцині? Але в 2000-х від нас (правда, знову, від кого це – "нас"?), як відомо, вже мало що залежало, а в 90-х кілька разів так минула доля, що, може, і хотіли все "просрати", та не вийшло. Навпаки, отримали більше, ніж могли розраховувати. Нагадаю основні, як зараз прийнято говорити, точки біфуркації.
У 1991 р. Б. Н. Єльцин переміг військово-чекістське ГКЧП тільки і виключно внаслідок повної вольової і розумової дистрофії останнього. Члени ГКЧП у серпні 91-го поводилися приблизно так само, як у жовтні 17-го члени Тимчасового уряду. Різниця лише в тому, що в 17-у інертністю влади скористалися "погані", а в 91-у – "хороші". Причому переважна більшість населення країни і в тому, і в іншому випадку ніяк не демонструвала своїх зацікавлень і, мляво колупаючись в носі, готова була віддатися переможцеві.
1993 р. Знову пощастило. Диво, що в одного вже хворого Єльцина волі виявилося більше, ніж у всіх його страшненьких опонентів. Відтоді значна частина навіть лібералів узяла собі звичку копати Боріса Ніколайовича за "розстріл Білого дому". Вдячність – не найпоширеніша чеснота.
1996 р. Президентські вибори. На початку дистанції у Єльцина був рейтинг 3%, а у Зюганова – під 30%, і вітер дув у його вітрила. І він програв. А Єльцин виграв. Для цього довелося покликати Чубайса, зосередити під ним усіх вільних медіабаронів, усі ресурси, впертися рогом, а самому Єльцину заробити два-три зайві інфаркти. Ми зараз не обговорюватимемо, наскільки це все було "справедливо" і "демократично". Тому що якби перемогли комуністи, вони б швиденько все пояснили і про справедливість, і про демократію. Мова про інше: знову пощастило.
Нарешті, 1999 р. На той час усі вільні медіабарони, щоб було не нудно, перегризлися за шматок із панського столу, скинули ліберально-реформаторський уряд Чубайса-Нємцова (тим самим підрубавши гілку, на якій самі сиділи), догралися до дефолту, помирилися і знову перегризлися. Як наслідок, на парламентські вибори, які набули значення вирішальних президентських "праймеріз", проти Прімакова і Лужкова, підтриманих регіональним начальством, Генпрокуратурою і телеканалом НТВ, Єльцин виставив Путіна, підтриманого телеканалами ОРТ і РТР.
Підсумок відомий. Що було б у разі перемоги конкуруючої фірми? А ось що: Прімаков ні за віком і фізичним станом, ні за амбіціями, ні за енергетикою, ні за фінансовими і кадрово-організаційними потужностями не міг конкурувати з Лужковим. У разі успіху пари Прімаков-Лужков саме Лужков неминуче ставав головним. Першим номером. Обійдемося без деталей, думаю, фантазії вистачить у всіх. Просто уявимо собі Ю. М. Лужкова як національного лідера, його дружину – як першу леді, а всю його дружну команду – у Кремлі. Просто уявимо. "Картина маслом".
Це все до того, щоб із гірських і сумних висот спустити дискусію на землю. У нас немає причин за підсумками минулих 20-ти років переживати шосте почуття радянської людини – відчуття глибокого задоволення. Але й, подібно до булгаківського Левія Матвія, дряпати собі нігтями груди також необов’язково.
Так, ми зараз розчаровані. Так, щасливо позбувшись Соф’ї Власьєвни, розпрощавшись із СРСР, уникнувши громадянської війни і голоду, провівши глибокі, важкі реформи, уникнувши, як у комп’ютерній грі, різних форм диктаторських страшилок, ми виявили себе не в раю. А в помірно авторитарній, досить небезпечній для життя і дуже корумпованій країні, в якій сміються над парламентом, ховаються від армії, бояться міліції і не вірять суду. У Бога теж не вірять, але вважають себе православними. Демократичних свобод не розуміють, а лібералів зневажають. Вільної преси не потребують. Історії своєї не знають, але пишаються. Ще більше пишаються своєю географією. І своїм начальством. А начальство зі скромною гідністю пишається собою. І всі, в цілому, задоволені.
Останнє, до речі, це благо. Коли незадоволені, закінчується національною катастрофою.
А у всьому іншому – що, колись було інакше? Пропоную декілька цитат.
"Я працюю, як раб на галерах" – улюблений вислів імператора Миколи I.
"Географічні фанфаронади" – князь П. А. В’яземський.
"Слово «ліберали» стало лайливим, наче як «недоумки»" – І. С. Тургенєв.
А ось, будь-ласка, В. О. Ключевський. "Недуга, якою надовго захворіла у XVII столітті Росія (тобто при царі Алєксєєві Михайловичі, 350 років тому. – Н. С.) – затьмарення вселенською ідеєю. Древньоруська церковна спільнота вважала себе єдиним істинно правовірним у світі, творця всесвіту – своїм російським Богом, нікому більше невідомим. Тобто протиставила себе християнській Європі і врешті втратила засоби самокорекції, і навіть самі примуси до неї".
Не випадає чекати, що при подібному анамнезі ми за два десятки років наздоженемо поїзд західного цивілізаційного проекту, що рушив у шлях близько п’ятсот років тому, і причепимося до нього. Дуже важкі якорі, дуже сильний внутрішній опір. Значно більше ентузіазму на всіх рівнях – і населення, і еліт – викликає ідея відважного ковбойсько-махновського пограбування цього поїзда.
Дійсно, хіба є щось простіше: навіщо системно перебудовуватися, довго, болісно ламати вікові звички? Куди простіше взяти та й напнути всі вже готові досягнення Заходу на свої непорушні, візантійські традиції. Ніж, потіючи, займатися фітнесом і стежити за особистою гігієною, досить влізти у шмотки від Бріоні, залити за комір грам двісті води від Ермес – і вигляд, і запах!
На жаль, не вмонтовується. Вода від Ермес не лягає на перегар. Вперті західні технології згодні поєднуватися виключно з розвиненими демократичними інститутами – а інакше ні-ні.
Тож, у будь-якому разі, шансів мало. А швидких шансів немає категорично. І не було.
Так, ми розчаровані та засмучені. Оскільки ми порівнюємо те, що сьогодні маємо, не з тим, що мали раніше (і "просрали"): нічого ми не мали. І не з тими можливостями, що упустили (тобто знову ж "просрали"): не було ніяких можливостей – і так фартило по максимуму. Ми порівнюємо нинішню реальність із власними романтичними ілюзіями, з тими художніми образами, фантастичними перспективами, які не у 89-у, – тоді ще кінь не валявся, – а в 91-у малювалися нашій уяві, збудженій небаченою і нежданим історичним везінням. Нам малювалися повітряні замки і лялькові театри у вигляді вільної країни з могутньою економікою, яка ґрунтується на приватній власності, з незалежною пресою, розділенням влади і демократичними виборами.
Щоб казка стала бувальщиною, не вистачило лише трішки: знайти золотий ключик, знайти комірку і впихнути нарешті цей ключик у цій комірці куди слід.
Чорта з два. Знову не вийшло.
І не могло вийти. Часу, який відпущений одному поколінню для виконання подібної місії, явно недостатньо. Якщо місія взагалі здійснима.
Інша справа, що для самого покоління це не може слугувати втіхою. Особливо, якщо це покоління – своє.
Ця проблема не нова. До нас була поставлена і цілком собі пристойно відрефлексована:
Скажи, куда умчались годы,
Где упованья, где свободы?
і так далі.
Але тема й дотепер не закрита.
Автор: Николай Сванидзе
Назва оригіналу: Двадцать лет спустя. Золотой ключик
Джерело: Ежедневный журнал, 24.02.2009
Переклала Юлія Павлишин |
Версія для друку