Останні пару тижнів політичні коментатори по обидві сторони Атлантики як мантру повторюють фразу, сказану віце-президентом США Джозефом Байденом. Фразу про те, що в російсько-американських відносинах давно пора натиснути на кнопку "перезавантаження". Я готовий похвалити спічрайтерів за вдалу знахідку. Та й у фахівців з російсько-американських відносин нарешті з’явився підробіток. Вже висловлено чимало пропозицій (деколи вельми розумних і надзвичайно конструктивних), з’явилася вже пара продуктивних теорій про те, як саме слід ці самі відносини покращувати.
При цьому відкритим залишається базове, на мій погляд, запитання. А якого милого, власне кажучи, путінський режим має бути зацікавлений у поліпшенні відносин зі США. З Вашингтоном все більш-менш зрозуміло. Росія знаходиться якщо не на периферії американських інтересів, то вже точно не в самому центрі. У центрі – Ірак (треба вибиратися), Іран (треба домовлятися), Афганістан (конче треба перемагати). І, зрозуміло, Китай – головний партнер-суперник Вашингтона у цьому сторіччі. Не випадково у свій перший закордонний візит новий держсекретар вирушила не до Москви, а до Пекіна. У цій ситуації Вашингтону потрібно від Путіна і Ко не так уже й багато: щоб не заважали. Не випадково міністр оборони США Роберт Ґейтс, не приховуючи роздратування, говорив, що нині Москва шле суперечливі сигнали. З одного боку, начебто демонструє повну готовність до співпраці по Афганістану, включно із забезпеченням наземного транзиту невоєнних вантажів (у Москві відбулися надзвичайно успішні переговори), а з іншого – всіляко шкодить американцям, примушуючи, наприклад, Киргизію закрити базу США в міжнародному аеропорту Бішкеку.
У цій ситуації стратегія США відносно Росії більш-менш очевидна: демонструвати різного роду пошану наддержаві, що зійшла нанівець, ублажати кремлівські комплекси неповноцінності. Відмінна можливість для цього – повномасштабні переговори про стратегічні наступальні озброєння. Такі переговори піднімають статус Росії – як-не-як єдина країна у світі, яка гарантовано може знищити наймогутнішу державу. При цьому Клинтон під час візиту до Пекіна дала зрозуміти, що нинішня адміністрація зовсім не збирається зациклюватися на захисті прав і свобод в інших країнах. Держсекретар заявила, що пріоритети адміністрації у відносинах із іноземними державами зводитимуться до трьох "Д": defense (оборона), diplomacy (дипломатія), development (розвиток). Оглядачі звернули увагу на багатозначну відсутність четвертого "Д" – демократії.
Здавалося б, наявний повний тріумф путінської політики, головною метою якої якраз і було забезпечення невтручання Заходу (інше питання, чи збирався Захід втручатися, а чи всі підозри – результат путінської параної) в діяльність нашої рідної "суверенної демократії".
Саме задля цього Москва влаштовувала істерику щодо загрози американської ПРО і нібито існуючої переваги НАТО у звичайних озброєннях. Саме тому погрожувала американцям всілякими "заходами у відповідь". Саме задля цього заздалегідь набирала козирі для майбутнього торгу, наприклад, щодо бази в Киргизії. І ось щастя привалило, американці на все згодні. Вони готові, як у роки "холодної війни", обговорювати зарахування не тільки боєголовок, але й носіїв. І якщо не відмовитися зовсім, то серйозно сповільнити темпи розгортання ПРО. І навіть назавжди заткнутися про політичні права і свободи в Росії.
І тепер можна затіяти багаторічні переговори про стратегічні озброєння, торгуватися навколо співпраці по Афганістану та Ірану і демонструвати тим самим підвідомчому народу, що Росія в черговий раз підіймається з колін.
Штука в тому, що тепер Владіміру Владіміровичу це не дуже то й потрібно. У нас криза. Доброзичливі відносини зі США та із Заходом в цілому не допоможуть – грошей звідти не отримати. А голодних людей байками про вставання з колін і про те, що "і Вашингтон вимушений визнавати міжнародний авторитет Росії", надовго не займеш. Тут потрібні сильніші засоби. Наприклад, загальнонаціональна мобілізація перед обличчям підступного ворога, що приготувався до стрибка. Здогадайтеся з двох разів, яка держава буде призначена нашим головним ворогом. Вже точно не Китай. І що толку, що американці сповільнять розгортання ПРО або відкладуть вступ Грузії та України в НАТО на невизначений термін. Москва тут же виставить їм які-небудь нові немислимі умови і претензії. Зажадає, наприклад, ввести обмеження на сукупну чисельність військ усіх держав НАТО, так щоб вона відповідала чисельності Збройних сил Росії. А ще зажадає гарантій, що відтепер розширення НАТО здійснюватиметься тільки з відома Росії. Відмова виконати ці вимоги однозначно трактуватиметься як підготовка до агресії проти Росії. Для збереження путінського режиму потрібна не співпраця із Заходом, а помірна, так би мовити, хронічна сварка.
Тим, хто без кінця повторює слова про перезавантаження, час задуматися про те, наскільки сумісні системи, які таким чином будуть запущені.
Автор: Александр Гольц
Назва оригіналу: Оно им надо?
Джерело: Ежедневный журнал, 26.02.2009
Переклала Юлія Павлишин |
Версія для друку