Західна аналітична група

аналітика

медіа-дискурси

науковий серфінг

opinia studio

Версія для друку

Новини про Інтернет

The New York Review of Books

13.08.09

Зі всіх гнітючих і бентежливих цифр, які надходять зі світу газет – різке падіння тиражів, запаморочливий спад прибутків, наростаючий борги, збільшення втрат – видається, що жодне настільки не витвережує, як невпинний марш звільнень і викупів. За інформацією блогу Paper Cuts, у 2008-у газети втратили 15974 робочих місць, і ще 10000 у першій половині 2009 року. Це на 26000 менше репортерів, редакторів, фотографів і оглядачів, які висвітлювали світові новини, аналізували політичні та економічні події, викорінювали корупцію і зловживання, писали про культуру, розваги і спорт.

Сьогодні членство в Асоціації воєнних репортерів і редакторів [Military Reporters and Editors Association] впало з шести сотень у 2001 році до менше сотні. У квітні, доклавшись до радикального зменшення числа репортерів, які пишуть про федеральний уряд, холдинг Cox Newspapers закрив свій вашингтонський офіс. The Boston Globe, The Baltimore Sun, The Philadelphia Inquirer, і Newsday – усі закрили свої закордонні бюро. Через повторні перегрупування газети групи McClatchy, які включають The Sacramento Bee, The Charlotte Observer і більше ніж два десятки інших щоденних газет по всій території США, не можуть собі дозволити відкрити бюро в південно-східній Азії, до чого готувалися протягом трьох років, або утримувати постійного кореспондента в Мехіко чи навіть Багдаді, де їхні бюро зробили таку видатну роботу. У "старі добрі часи", нещодавно написав редактор McClatchy Марк Сейбел [Mark Seibel], організація могла звільнити репортерів "і з незворушним лицем заявляти, що у нашому висвітленні новин не буде жодних змін. Більше ні. Минулий рік звільнень, скорочень і згрупувань завдав шкоди. Великої".

На початку цього року в онлайновому чаті з читачами виконавчий редактор New York Times Біл Келлер [Bill Keller] пожалівся на "зменшення пропозиції якісної журналістики" у час "зростаючого попиту." Під якісною журналістикою, сказав він, він мав на увазі той її тип, "що включає досвідчених репортерів, які відвідують місця подій, є свідками, відкопують документи, розробляють джерела, перевіряють і перепровіряють дані, яких підтримують редактори, які намагаються встановити високі стандарти".

Пропозиція такої журналістики, додав він, зменшується, тому що це важка, дорога і часом небезпечна робота. Традиційні користувачі цього ремесла – переважно газети – скорочують свої штати або декларують банкрутство. Чудовий розквіт комунікацій, розпалений Інтернетом, містить нескінченне число голосів, що в’їдливо коментують журналістський продукт інших, але не так багато тих, хто робить власні серйозні репортажі.

Стогін Келлера – один зі стійкого хору, який походить із газетної індустрії – містить спільні для багатьох із них риси: вклад Інтернету і блогерів, які регулярно постять коменти на веб-сайтах. Девід Саймон [David Simon], колишній репортер Baltimore Sun і творець серіалу "Прослушка" [The Wire], під час нещодавніх слухань у Сенаті на тему майбутнього журналістики запропонував особливо колючу версію.

"Хоча Інтернет є «чудовим інструментом», він, як п’явка, висмоктує …репортажі з головних публікацій, після чого веб-сайти-агрегатори і блогери загалом не дають, не пишуть нічого більшого, ніж повтори, коментарі та порожні слова. Тим часом, читачі отримують новини від агрегаторів і залишають джерело їх походження – а саме, самі газети. Якщо коротко, паразити повільно вбивають організм".

Цей образ Інтернету як паразита має під собою певну основу. Без життєво необхідного процесу збирання новин, яке здійснюють авторитетні інституції, багато веб-сайтів безладно забелькотять і помруть. Проте, у своєму узагальненні та зневазі такі твердження видаються настільки ж застарілими, як і захисними. Тільки протягом минулих місяців у Інтернеті з’явився вражаючий обсяг оригінального, захоплюючого і креативного (але також хаотичного і божевільного) матеріалу. Журналістська практика, зовсім не знекровлена Інтернетом, була наново створена тут, із розмаїтістю захоплюючих експериментів у збиранні, подачі та доставці новин. І якщо редактори і виконавчі директори наших найкращих газет не почнуть брати це до уваги, вони тільки прискорять свою власну смерть.

1.

Два найбільш визнані блогери, як піонери цього виду медіа, Мікі Каус [Mickey Kaus] і Ендрю Салліван [Andrew Sullivan], все ще – і це вражає – працюють. Каус, який у 1999-у запустив блог ("файли Кауса" [kausfiles]), тепер працює на журнал Slate (www.slate.com/kausfiles/), і Салліван, який у 2000 році розпочав блог The Daily Dish, тепер пише у The Atlantic (andrewsullivan.theatlantic.com). Обоє все ще використовують стиль, який вони допомогли популяризувати – короткі, різкі, розмовні вибухи коментарів і думок, побудованих навколо лінків до статей, колонок, документів та інших блогів. На перший погляд цей підхід, як може видатись, тягне за собою звинувачення у паразитизмі. Наприклад, у липні Салліван під заголовком "Де зараз крайні праві" написав: "Я спостерігав за цим в Аспені [де він відвідував конференцію]. Майкл Шоєр [Michael Scheuer] власне каже, що єдина «надія» для Америки це великий напад Осами бін Ладена. Це ті позиції, де вони зараз перебувають, із кожним днем, стаючи все більш божевільними".

Нижче був лінк до кліпу з Fox News, у якому Шоєр, колишній аналітик ЦРУ, дійсно висловив сподівання, що бін Ладен нападе на США, отже, уряд нарешті вживе заходи для захисту американців.

Тут Салліван коментує продукт інших журналістів, при цьому не виробляючи звичайного репортажу власними силами. Але, як показує регулярне читання його постів, його чисельні лінки до широкого вибору джерел, опрацьовані його ідіосинкратичними "поглядами гея-католика тетчериста, який став лібертаріанцем радикалом", створює захопливий і оригінальний погляд на світ. Драматична демонстрація цього трапилась якраз після іранських виборів, коли його сайт став миттєвою біржою обміну адресами електронної пошти, стрічками на Twitter наповнювачів, відео на YouTube, фотографіями і листами з Тегерану. Багато з них були опубліковані ще до того, як до них добралися провідні новинні організації. Салліван не претендує на збалансованість – він щиро бажав скинення радикального істеблішменту, який підтримує Ахмадінеджада [Ahmadinejad] і схилив свій сайт у цьому напрямку – але в час, коли більшість західних журналістів змусили замовчати, для новин із іранської вулиці сайт The Daily Dish слугував нервовим центром. Читаючи його сайт, я також дивився CNN, і видавалось очевидним, що Салліван, сидячи за своїм комп’ютером, досяг кращого результату, ніж ціла глобальна мережа CNN.

Підхід Саллівана і Кауса "вирви і коментуй" залишається популярним серед багатьох блогерів, але протягом років він привів до росту низки нових проектів, які стали моделями для своїх послідовників. Серед найбільш відомих – Talking Points Memo (TPM), який розпочав Джош Маршал [Josh Marshall] у 2000 році, коли він був вашингтонським редактором The American Prospect. Після постійних сутичок зі своїми редакторами – йому Клинтон і вільна торгівля подобались більше, ніж вони подобались редакторам – він почав працювати дописувачем (фрі-лансінг) і вести власний блог. Хоча його надихнув приклад Саллівана і Кауса, Маршал, за природою репортер, включив у свій блог більше матеріалу, ніж розкопав сам. Результатом став новий тип блогу, який не тільки коментував новини, але часом подавав їх.

Перша точка відліку настала у 2002 році, коли Маршал спіймав расистські коментарі сенатора Трента Лотта [Trent Lott] про президентську виборчу кампанію Строма Термонда [Strom Thurmond] 1948 року на святкуванні 100-річчя останнього, і привернув увагу до них у частих постах, доклавшись таким чином до падіння Лотта. Оскільки кількість читачів TPM зросла, Маршал зміг привернути увагу рекламодавців, що у свою чергу дозволило йому найняти на роботу людей, що допомогло подавати більше новин. Від читачів надходили уривки інформації, натяки про політичні події у їхніх громадах. Просіваючи їх, Маршал у 2007 році зміг вирахувати принцип, за яким адміністрація Буша звільняла з роботи по всій країні окружних прокурорів. Його розлючені пости на цю тему допомогли привернути увагу до цього національної преси, принісши йому премію ім. Джорджа Полка [журналіста, який загинув у 1948 році у Греції, вбитий проурядовими угрупуваннями. – Z].

Сьогодні Talking Points Memo (talkingpointsmemo.com) є одним із найбільш відвідуваних політичних сайтів в Інтернеті. На додаток до власного блогу Маршала він охоплює TPMDC – блог, який висвітлює події у столиці, TPMmuckraker, який веде розслідування, і TPMcafé, на якому представлені матеріали дописувачів. Швидкий ріст TPM відображає масштабний політичний зсув, який відбувся в мережі. Тоді, у 2005 році, коли я востаннє писав про блогосферу, у ній домінували праві, серед яких лідирував безладний Drudge Report. Сьогодні набирають силу ліберальні ліві (а консерватори свою енергію, натомість, спрямували у радіо-ток-шоу).

Під час нещодавнього візиту в офіс TPM, на Західний 20-й вулиці на Мангеттені, це місце видавалось химерно тихим, в якому з десяток чи більше молодих репортерів, авторів і "агрегаторів" (які кидають лінки до інших веб-сайтів) інтенсивно вдивлялися в екрани своїх комп’ютерів. Маршал, 40-річний чоловік із лицем гравця в покер, сказав мені, що більшу частину свого робочого дня він витрачає на те, щоб прочитати листи читачів. "Відповідно до розміру, обсягу і якості листів, які ми отримуємо, це навіть на порядок більше за те, що має The New York Times або The Washington Post", – сказав він.

"Це дозволяє нам робити навіть більше, ніж можуть зробити газети. Політичні репортери мають хороші джерела інформації, але вони зазвичай є професійними джерелами, які звикли піднімати слухавку телефону й давати репортерам натяки і фрагменти інформації. Ми перебуваємо серед класу людей, які не звикли до світу політичного журналізму. Якщо щось трапиться в Канзасі, я почую про це".

За роки Маршал допоміг підготувати багато кібер-кмітливих репортерів-блогерів, які привнесли своє вміння до інших, краще устаткованих інституцій. Візьмемо як приклад Пола Кіла [Paul Kiel]. Після двох років у TPM його взяли на роботу в ProPublica, онлайн-видання (propublica.org), яке займається журналістськими розслідуваннями, фінансоване багатомільйонним грантом магната нерухомості Герберта Сендлера [Herbert Sandler] та іншими філантропами. З початку свого старту у 2008 році ProPublica, колектив якої працює в лискучому сучасному будинку у нижньому Мангеттені, здійснив розкриття на всі теми, від участі лікарів у тортурах до забруднення питної води газовими свердловинами.

Спочатку ProPublica зосереджувалась переважно на здійсненні спільних розслідувань із відомими новинними організаціями, такими як 60 Minutes і The New York Times, і поширенням за їх допомогою своїх знахідок, але вона побачила цінність побудови власного веб-сайту. Пол Стейґер [Paul Steiger], колишній керуючий редактор Wall Street Journal, який нині займається цією роботою, із задоволенням говорить про всіх "справді розумних по-журналістськи інформованих і орієнтованих на Інтернет людей", яких він брав на роботу, серед них і Пол Кіл. "Він як реінкарнований Стоун [I. F. Stone], – сказав мені Стейгер, – але замість того, щоб самому читати урядові документи, він пересіває мережу, тоді робить один або два дзвінки. Хлопець просто рухає справу".

Одним із обов’язків Кіла є перегляд Інтернету в пошуках журналістського розслідування, зробленого іншими. Надто часто, каже Стейгер, така робота стає "дорожньою жертвою", – тобто ігнорована або проскочена іншими – але підсумовуючи і коментуючи цей матеріал, Кіл і його колеги допомагають привернути до неї більше уваги. Кіл також заснував підвеб-сайт, присвячений прослідковуванню грошей, витрачених Вашингтоном. Цей сайт залишається у процесі розробки – його страхітлива маса цифр, діаграм і графіків не є легкою справою для того, щоб розібратись новачку – але це частина експерименту, за яким уважно спостерігають, щоб перевірити ймовірність створення розслідування-репортажу у мережі.

Кіл є прикладом появи нової породи "гібридів", вишколених в обох практиках, газетної журналістики і у використанні кібер-простору. Інші приклади охоплюють Метью Іглесіаса [Matthew Yglesias], який почав вести блог, будучи студентом Гарварда, і тепер пише про американську політику і політиків у Think Progress (yglesias.thinkprogress.org), блозі Центру американського прогресу [Center for American Progress], і Роса Дузета [Ross Douthat], який після закінчення Гарварду в 2002-у приєднався до The Atlantic, де він був редактором і вів блог, і який на початку цього року став оглядачем у The New York Times. Езра Клейн [Ezra Klein], який починав вести блог ще студентом Університету Каліфорнії в Санта Круз, де став експертом із питань охорони здоров’я, і настільки вразив редакторів The Washington Post, що цієї весни вони взяли його на роботу вести блог на їхньому сайті (voices.washingtonpost.com/ezra-klein). "Пояснення стало важливішим, ніж коментарі", каже Клейн, якому все ще 25 років.

Але Інтернет не лише для вундеркіндів. Він дає трибуну для американців усіх вікових груп і різного соціального походження, які переповнені ідеями, але не мають засобів, щоб передати їх іншим. Хорошим прикладом є Марсі Вілер [Marcy Wheeler], жителька Ен Арбор [Ann Arbor] (Мічиган), яка написала дисертацію у галузі порівняльної літератури в Університеті Мічигану, і тоді почала працювати як консультант в автоіндустрії. Вона почала блогувати у 2004 році, привернувши увагу до своїх постів на тему справи Валері Плейм [Valerie Plame leak case]; на початку 2007 року вона вела "живий блог" судового процесу Льюїса Ліббі [Lewis Libby] [якого й звинуватили у викритті Валері Плейм, агента ЦРУ. – Z]. Пізніше, цього року, після того як залишила працю консультанта, вона почала вести блог на постійній основі (emptywheel.firedoglake.com) для FireDogLake – колективний ліворадикальний блог, де зараз вона зосереджена на темі тортур, незаконних прослуховувань телефонів і порятунку автомобілебудівної галузі. Перший раз я дізнався про Вілер минулого квітня, коли її ім’я з’явилося на першій сторінці The New York Times у матеріалі про оприлюднення робочих записок із питань технології допитів в епоху Буша. Завдяки детальному прочитанню документів Вілер змогла зробити висновок, що за один місяць Халід Шейх Мохаммед [Khalid Sheikh Mohammed] був підданий водяним тортурам [на його голову, зокрема дихальні шляхи, лили воду, поки він не починав задихатися, ця практика була поширеною та дозволеною в Ґуантанамо. – Z] 183 рази. Це відкриття було швидко підхоплено The Huffington Post, після чого незабаром з’явилося у Times.

"Ідея, що наша робота це паразитування, фарисейська, – сказала мені Вілер по телефону. – У блогосфері існує багато хороших, оригінальних матеріалів. Половина зі всіх журналістів, коли працює над матеріалом, проглядає блогосферу". У той же час вона сказала: "Я щаслива визнати, що все ще повністю покладаюсь на журналістів. Неможливо розповідати про тортури без того, щоб не згадати про Джейн Меєр [Jane Mayer] (The New Yorker)". Вілер також похвалила Дейну Пріст [Dana Priest] і Джобі Воррика [Joby Warrick] із The Washington Post і Джеймса Райзена [James Risen] та Дугласа Джела [Douglas Jehl] з The New York Times. "Ми повинні говорити про симбіоз, радше ніж паразитичні відносини", – сказала вона мені. Що турбує блогерів, додає вона, це ті журналісти, які проживають у "Селі"– "за догідливу, безсумнівну, поширену мудрість, яка виходить із Вашингтону. Це світ Пеггі Нунан [Peggy Noonan] і Девида Броудер [David Broder], які зацікавлені тільки політичними перегонами і підтримуванням статусу-кво, частиною якого вони є".

На противагу цьому, блогосфера виявилась особливо привабливою для тих, хто, незважаючи на спеціалізовані знання про суб’єкт, має малий доступ до національних сторінок, які висловлюють точку зору автора, а не редакції. Прикладом тут є Хуан Коул [Juan Cole] (juancole.com), вчений, який вивчає Близький Схід в Університеті Мічигану, чий блог ("Інформовані коментарі" [Informed Comment]) запропонував більш детальний аналіз розвитку подій всередині Іраку – і тепер Ірану, – ніж більшість репортерів, які знаходяться у цих країнах. Сьогодні можна знайти подібні коментарі майже по будь-якому питанню. Для лікарського персоналу є блог на тему проблем американської системи охорони здоров’я, можна звернутись до KevinMD (kevinmd.com), який веде Кевін Фо [Kevin Pho], лікар першої допомоги в Нешуа [Nashua] (Нью-Гемпшир). Щодо останніх перспектив у галузі освіті є блог joannejacobs.com, який веде колишній оглядач холдингу Knight-Ridder; на тему політики щодо наркотиків є The Reality-Based Community (samefacts.com), написаний професором Університету Каліфорнії (Лос-Анджелес) Марком Клейманом [Mark Kleiman].

За межами цих персональних сайтів Інтернет допоміг відкрити цілі теми, які колись були недосяжні для преси. Хороший приклад – внутрішні аспекти політики США щодо Ізраїлю. Ще до недавнього часу активісти проізраїльських лобістських груп, як AIPAC, були ігноровані репортерами через страх бути затаврованим як антисеміти і антиізраїльтянин. Сьогодні мережа переповнена новинами, аналізами, точками зору і полемікою на тему відносин США – Ізраїль. Роб Браун [Rob Browne], стоматолог із Лонг-Айленду, веде облік пов’язаних із Ізраїлем законодавчих актів у Конгресі на ліволіберальному блозі Daily Kos (rbguy.dailykos.com). Розенберг [M. J. Rosenberg], колишній учасник AIPAC, який став голубом із яструба, робить аналіз діяльності ізраїльського лобі на Talking Points Memo (tpmcafe.talkingpointsmemo.com/talk/blogs/mjrosenberg). Їм завзято протистоять захисники Ізраїлю, включаючи Рона Кампеаса [Ron Kampeas] (блог Capital J на сайті агенції JTA – blogs.jta.org/politics/), Майкл Голдфарб [Michael Goldfarb], редактор веб-сайту The Weekly Standard (weeklystandard.com/weblogs/TWSFP/), і – найбільш впливовий журналіст/блогер у питаннях, пов’язаних із Ізраїлем, – Джефрі Ґолдберґ [Jeffrey Goldberg] із The Atlantic (jeffreygoldberg.theatlantic.com).

Обидві сторони видають величезний обсяг даних, які є доступними в мережі. "В минулому я не міг отримати Haaretz, хіба що відправитись до Hotaling’s, – зауважує Філіп Вайс [Philip Weiss], автор блогу Mondoweiss (philipweiss.org/mondoweiss), посилаючись на давно закритий магазин закордонної преси у Нью Йорку. – Тепер я можу мати її, і всю ізраїльську, і арабську пресу онлайн". Вайс – один із небагатьох моїх друзів, які розцвіли в онлайні, після років фрустрації, викликаної писаниною для журналів. Його нестримний критицизм Ізраїлю на власному сайті розгнівав навіть декілька його колег із табору голубів, але він став голосом, чий стиль думки в минулому було мало шансів почути. У червні Вайс із $8000, які зібрали читачі, вирушив до Ґази з антивоєнною групою, і декілька днів писав звіти про свої зустрічі зі студентами, працівниками доброчинних організацій і офіційними представниками Хамас.

2.

Навіть стосовно тем, які є у заголовках ЗМІ, як фінансова криза, мережа пропонує глибший погляд і відкриття. Наприклад, коли в середині 2007 року луснула булька субстандартних іпотечних кредитів, журналісти, намагаючись пояснити цей безлад, поспішили до таких сайтів як Calculated Risk (calculatedriskblog.com), де Танта [Tanta], іпотечний банкір – під псевдонімом – із двадцятирічним досвідом роботи в цій області детально розповів про помилки позикодавців і безпорадних регуляторів. На Naked Capitalism (nakedcapitalism.com), де Ів Сміт [Yves Smith], ветеран галузі фінансових послуг під псевдонімом, розкрив таємниці кредитних ринків, у той час як на Grasping Reality with Both Hands Бред де Лонг [Brad DeLong] (delong.typepad.com/sdj), професор економіки в Університеті Каліфорнії (Берклі), надав критичний аналіз поглядів творців економічної політики.

Готуючи цю статтю, я натрапив на великий обсяг свіжого матеріалу про зв’язок між Вол-Стріт і Вашингтоном. На пропозицію Езри Клейна я проглянув блог Раяна Ґрима [Ryan Grim] (huffingtonpost.com/the-news/reporting/ryan-grim) на The Huffington Post – веб-сайті, широко відомому своїми розважальними матеріалами, кричущими заголовками, блогами знаменитостей. Але він має вашингтонське бюро з декількома редакторами і репортерами (включно з Деном Фрумкіном [Dan Froomkin], який приєднався в липні, після того як The Washington Post розірвала з ним контракт). В якості одного з репортерів Ґрим висвітлює тему Конгресу, і протягом весни він детально писав про битву за опанування банківської сфери, галузей кредитних карток та іпотечних кредитів. Маючи змогу відсилати матеріал по декілька разів на день, Ґрим міг прослідкувати за процедурою з такою ґрунтовністю, якій заздритимуть більшість газетних репортерів. У статті про зусилля банківського лобі, спрямовані на те, щоб перешкодити прийняттю законопроекту, задуманого допомогти запобігти вилученню заставленого житла, Ґрим задокументував болюче спостереження сенатора Діка Дербіна [Dick Durbin], що "банки – важко повірити, в часи, коли ми стоїмо перед загрозою банківської кризи, яку багато банків самі створили – все ще мають найбільш могутнє лобі на Капітолійському пагорбі. І вони, якщо чесно, володіють цим місцем".

Сказане устами керівника сенатської більшості, емоційний вибух Дербіна, видалося вражаючим підтвердженням того, що банківська галузь і надалі тримає у свої лещатах Конгрес, втім, жодна з великих газет не підхопила цього. (Через шість тижнів Френк Рич [Frank Rich] згадав це у своїй колонці в Times). Відразу, відчуваючи важливість ремарки, Аріанна Гафінґтон [Arianna Huffington] поставила це в одну зі своїх гострих колонок, які вона регулярно розміщує на своєму сайті. "Чому до банкірів і далі ставляться, як до вашингтонських монархів?", запитував заголовок, і Гафінґтон відповіла серією відкриваючих очі прикладів того, як "вбудовані спеціальні інтереси" продовжують "віддавати так багато наказів на Капітолійському пагорбі".

Час від часу проблиски цієї реальності потрапляють у друковані газети і тижневики, чи, наприклад, у The Wall Street Journal у додаток USA Inc. серії, чи в репортажі Ґретчена Морґенсона [Gretchen Morgenson] і Стівена Лабатона [Stephen Labaton] у New York Times. Бо, по великому рахунку, висвітлення фінансової кризи у щоденній пресі було епізодичним, розбавленим іншими матеріалами, затуманене визначеннями, закутане в умови кваліфікації, нейтралізовані коментарями і запереченнями з боку бізнесменів і оплачуваних ними речників, яким журналісти провідних ЗМІ відчували зобов’язаними надати рівний час.

Блогери, яких я читав, відкидають такі рефлексивні спроби "балансу", і це їхнє бажання обходитись без цих умовностей – якраз те, що робить блогосферу живим місцем, яке надає силу. Як ніде, це очевидно у роботі Ґлена Ґрінволда [Glenn Greenwald]. Юрист і колишній позивач у суді, Ґрінволд є відносним новачком у блогосфері (salon.com/opinion/greenwald/), почавши тільки у грудні 2005-го, але, як зауважив Ерік Белерт [Eric Boehlert] у своїй опертій на дослідження книзі, яку читають без зупинок, "Блоггери інформують" [Bloggers on the Bus], за шість місяців свого дебюту він "піднявся до неофіційної лідерської позиції в межах блогосфери". На противагу коротким, ударним постам, які так полюбляють більшість блогерів, Ґрінволд пропонує на день одне есе на дві або три тисячі слів. У кожному він покладається на широке дослідження, збираючи страхітливе розмаїття фактів, і, як написав Белерт, вибудовує свою думку "значною мірою так, як це робить прокурор".

З самого початку Ґрінволд заявив про себе лютими нападами на політику адміністрації Буша щодо ведення спостереження без дозволу суду, і продовжував коментувати цю тему з великим завзяттям. Інші його нещодавні цілі охоплювали Goldman Sachs (за їхній вплив на адміністрацію Обами), Джефрі Розена [Jeffrey Rosen] (за його зневажливу статтю у New Republic про суддю Соню Сотомайор [Sonia Sotomayor]), Джефрі Ґолдберґа [Jeffrey Goldberg] (за його атаки на Роджера Коена [Roger Cohen] із Times), сторінку коментарів Washington Post (за присутність на ній великої кількості неоконсерваторів), і загалом національну пресу (наприклад, за її наполягання на використанні евфемізмів замість слова "тортури"). У червні він писав: "Непохитна і далі триваюча відмова наших провідних медіа-інституцій посилатись на те, що чинила адміністрація Буша, як «тортури» – навіть після більше ніж 100 смертей затриманих; використання цього терміну провідною офіційною особою адміністрації Буша для опису того, що було зроблено в Гуантанамо; і той факт, що різні засоби ЗМІ часто використовують слово «тортури» для того, щоб описати ті самі методи, коли вони використовуються іншими країнами – багато свідчить про те, як мислить сучасний журналіст".

Для преси Ґрінволд додав: "у кожних дебатах є дві і тільки дві сторони – вашингтонський демократичний істеблішмент і вашингтонський республіканський істеблішмент".

Так, пильно спостерігаючи за пресою, Ґрінволд виконав неоціненну службу. Але його пости мають недоліки, темну сторону. Абсорбуючи всю силу його аргументів і належно слідуючи підтверджуючим його лінкам, я відчув себе падаючим в ідеологічний повітряний тунель, з нестримними поривами оцінок і аналізів, які поступово втомлюють мене. Після прочитання його жорсткого засудження рішення Обами не оприлюднювати останній пакет фотографій тортур, я почав втрачати ознаки переконливих аргументів, які навели інші коментатори на підтримку президентського рішення. Як я виявив, багато постів Ґрінволда є настільки добре аргументованими і провокативними, що вони видаються неуважними до практичних міркувань, з якими повинні миритись політики.

Це вказує на деякі більш тривожні риси журналістики, яка набирає форми у мережі. Надмірна полемічність, якою славиться блогосфера, залишається реальною. В "І ось прийшло воно" [And Then There’s This], вражаючому звіті про вірусну культуру в Інтернеті, Біл Восік [Bill Wasik] описує, як "мережа політичних блогів, через петлю оберненого зв’язку серед блогерів і читачів" створила машину, що постачає читача "профільтрованою інформацією", яка підтримує його або її погляди. За даними одного дослідження, цитованого Восіком, 85% лінків блогу ведуть до інших блогів того самого політичного спрямування, "де майже жоден блог не демонструє будь-якої поваги до блогу іншої сторони".

А коли так багато голосів вимагають уваги, більше того, головна ставка робиться на сексуальність і сенсаційність... Заголовки перебільшені для того, щоб гарантувати клікання і збільшити трафік – усі головні засоби успіху мережі. Будь-якої миті менеджери сайту бачать, які матеріали дають хороший результат і які ні, і відповідно можуть сприяти їм або поховати їх. Репортажі Раяна Грима про вплив Вол-Стріт на Вашингтон, які, на мою думку, є настільки повчальними і цікавими, було важко знайти на The Huffington Post, хоча ви не могли оминути таблоїдні пости, такі як "Ліндсі Лохан топлес на Твіттері" [Lindsay Lohan TOPLESS on Twitter].

В Інтернеті автори перебувають під постійним тиском продовжувати надсилати пости, для того щоб підтримувати трафік. Багато з тих, хто постійно пише на веб-стайтах, жаліється на тейлористський робочий ритм і що брак часу не залишає їм часу для обдумування або праці над великим матеріалами. Видається, що самі читачі мають алергію на читання довгих текстів на комп’ютерних екранах. "Одну річ, яку ми не змогли повністю розкусити, це як робити в онлайн-журналістиці великі форми, – каже Джейкоб Вейсберґ [Jacob Weisberg], колишній редактор Slate. – Створення матеріалів у стилі New Yorker в онлайні не спрацює". Для того, щоб зробити це, наступник Вейсберґа, Девид Плотц [David Plotz], вимагає від кожного автора Slate взяти 6 тижнів для того, щоб працювати над великими проектами.

Нарешті, Інтернет залишається теплицею для чуток, спотворень і фабрикації. Яскравим прикладом цього є остання президентська кампанія з лівими блогерами (включаючи Ендрю Салівана), які наполягають на тому, що Сара Пейлін сфабрикувала свою вагітність для того, щоб захистити свою дочку Брістол, і правими блогерами, які декларують, що Барак Обама сфальсифікував своє свідоцтво про народження і не був громадянином США від народження. Нещодавній каскад матеріалів із Ірану, з їхнім потоком непідтверджених листів, відео і твітів, свідчить про потребу вмілих агрегаторів, які можуть просіяти матеріал і відділити факти від легковажних матеріалів та допомогти скеровувати читачів через метушню кіберпростору.

Попри всі ці проблеми мережа є нині місцем для різного роду інтригуючих експериментів. Нещодавно YouTube створила "Репортерський центр" [Reporters’ Center], пропонуючи підказки від авторитетних репортерів щодо того, як висвітлювати міжнародні новини. The Huffington Post заснувала фонд підтримки журналістських розслідувань. Розміщена в Бостоні GlobalPost, разом із десятком незалежних репортерів зі всього світу, організувала спосіб знайти збут для їхнього продукту. Сайти, такі як Minn Post у Мінеаполісі та Voice of San Diego, перевіряють, чи міські репортажі можна робити в Інтернеті. Серед найбільш помітних нещодавніх досягнень є в’їдливо редагована книжкова рубрика на The Daily Beast, сайт жвавих відео-дискусій Bloggingheads.tv і консервативний колективний блог NewMajority.com, заснований Девідом Фрумом [David Frum] після його розриву з National Review.

Взяті разом, такі ініціативи свідчать про фундаментальну зміну, яка відбувається у світі новин. Як зазначає доповідь "Стан новинних медіа у 2009 році" проекту журналістської майстерності Дослідницького центру ім. П’ю [Pew Research Center’s Project for Excellence in Journalism]: "Влада поступово переходить до окремого журналіста від журналістських інституцій... Через пошук, електронну пошту, блоги, соціальні медіа тощо, споживачі тяжіють до праці індивідуальних авторів і голосів, у якійсь мірі далеких від інституційного бренду. Журналісти, які залишили спадщину новинних організацій, здобувають фінансування для створення власних веб-сайтів... Експерименти, подібні до GlobalPost, перевіряють, чи окремі журналісти можуть стати незалежними підрядниками, пропонуючи репортажі розмаїтим сайтам у майже той самий спосіб, як фотографи роками співпрацюють із журналами".

В розтиражованому есе "Газети та думаючи про немислиме", Клей Ширкі [Clay Shirky], інтернет-консультант і професор програми інтерактивних телекомунікацій у Нью-Йоркському університеті, порівнює теперішню турбуленцію у новинному бізнесі з безладом, викликаним винаходом друкарського верстату, коли старі форми передачі інформації занепадали і нові все ще повинні були стати зрозумілими – перехід, який супроводжує багато збентеження і непевності. Історичні аналогії можна взяти на крок далі: так само, як прихід друку допоміг зламати середньовічну владу церкви над інформаційним потоком, так само зростання Інтернету полегшує тиск цупких лещат медіа, контрольованих корпораціями. Має місце глибокий, якщо не тривожний, процес децентралізації і демократизації.

Не варто й казати, що традиційні новинні організації продовжують відігравати критичну роль в інформуванні людей. Але чи можуть вони адаптуватись до швидких змін у новинному середовищі? І хто в майбутньому має платити за якісні новини та інформацію? Я сподіваюсь розглянути обидва питання в наступному матеріалі.

Автор: Майкл Мессінг [Michael Massing]
Назва оригіналу: The News About the Internet
Джерело: The New York Review, Volume 56, Number 13, 13.08.2009
Зреферував Михайло Мишкало

Коментарі:

В звязку з оновленням сайту функція додавання коментарів тимчасово недоступна.

30.08.09

Великий договір щодо еволюції

30.08.09

Чи свобода вибору спричиняє задоволеність?

29.08.09

У якому керунку прямує історія

29.08.09

Політика і ризики майбутнього

25.08.09

Перо могутніше за меч