"Усі ми нині реалісти"

Звісно, зовнішня політика мала б базуватися на реальності. Американці погоджуються, що зовнішньополітичні цілі мали б бути досяжними, що Сполучені Штати мали б узгодити цілі з наявними ресурсами. Який тверезо мислячий чоловік міг би сперечатися з цим? Це просто прагматизм. А "реалізм" як доктрина означає дещо більше: за словами одного провідного реаліста, головна мета зовнішньої політики США мала б полягати в тому, щоб "управляти відносинами між державами", а не "змінювати природу держав".

Безумовно, реалізм став нині таким привабливим завдяки скептицизму щодо війни в Іраку та вірі в те, що це була частина хрестового походу, щоб "запровадити" демократію за допомогою зброї. Натомість я вірю, що метою війни було нейтралізувати загрозу для національної та міжнародної безпеки. Правильна чи ні, але війна в Іраку велася не задля утвердження демократії. І рішення створити представницький уряд згодом було найбільш реалістичним вибором порівняно з альтернативами – призначенням іншого диктатора чи пролонгацією окупації США. В Афганістані такий самий вибір зробили з тих самих причин після повалення "Талібану", і багато реалістів не лише підтримували це рішення, але й навіть наполягали, що варто докласти більше зусиль, щоб "побудувати державу".

Але тут не місце для обговорення війни в Іраку. Тож обумовмо, що питання тут не в тому, чи потрібно використовувати збройні сили, щоб змінити природу держав. Суть у тому, чи здійснювати такі зміни мирно і як цього досягти. Щодо цього питання існують реальні суперечки між реалістами та їх критиками. І прагнення до прагматизму не мали б плутати зі специфічною зовнішньополітичною доктриною, що мінімізує важливість змін у країнах.

"Барак Обама – реаліст"

Здається, Обама погоджується із цим, а не з догмою реалізму, якщо зважати на його слова. У Москві президент США свідомо звертався до росіян через голови лідерів Кремля: "Уряди, що служать своїм людям, виживають і процвітають; уряди, які працюють лише для себе, – ні". У Каїрі він заявив: "Уряд, що представляє народ і народовладдя, установлює єдиний стандарт для всіх, хто б не був при владі". А в Гані він був іще конкретніший: "Жодна людина не хоче жити в суспільстві, де влада права поступається місцем правилам жорстокості та хабарництва. Це не демократія, це тиранія, і нині час припинити це".

Мені до вподоби, як це звучить, але декотрим реалістам може не сподобатися.

Перші вчинки Обами також не відображають доктринального реалізму. Він підтримує демократію в Пакистані, надто в Іраку, де його політика спрямована вперед, а не назад, зберігаючи участь США в іракських справах і водночас змушуючи іракців самотужки справлятися зі своїми зобов’язаннями. З іншого боку, його адміністрація не пропонує значної підтримки для незвичного реформаторського руху в Ірані. Буцім у такому разі на реформаторів не навісили б ярлика американських агентів. Але іранський режим навісив цей ярлик у будь-якому разі, і виглядає, що обережність адміністрації відображає недоречну зацікавленість чи побоювання щодо переговорів, які вона має намір розпочати щодо ядерної програми Ірану. Не те що ці переговори не важливі, але вони будуть успішними або невдалими, зважаючи на виграш у силі, який можуть забезпечити Сполучені Штати. І цей момент є можливістю для адміністрації збільшити свій виграш у силі.

Схоже, Обама применшує значення прав людини і в інших місцях. Намагання адміністрації натиснути "кнопку перезавантаження" з Росією змусило групу видатних східних європейців, зокрема колишнього президента Чехії Вацлава Гавела та колишнього польського президента Леха Валенсу, нагадати Обамі у відкритому листі, що "наш регіон страждав, коли Сполучені Штати піддалися "реалізму". Так само і з Китаєм, де здатність Сполучених Штатів впливати на внутрішній розвиток є, як загальновідомо, обмеженою, адміністрація Обами зайшла значно далі, ніж потрібно, заявляючи, що не дозволить правам людини впливати на двосторонню співпрацю.

Тож присяжних усе ще немає. Але сподіваємося, Обама і його команда доведуть, що вони реалісти у прямому сенсі цього слова – звертаючись до природи держав і не ігноруючи факту, що демократичні реформи є потужною силою для просування інтересів США.

"Зовнішня політика орієнтована на національний інтерес"

У 1970-х роках активно обговорювали політику послаблення міжнародного напруження, котра закликала ігнорувати властиву радянському режиму жорстокість, щоб досягти компромісу з ним. Крайнім її виявом була відмова президента США Джеральда Форда зустрітися з радянським дисидентом Алєксандром Солженіциним 1975 року. Критики політики розрядки, такі як президент Рональд Рейган і сенатор Генрі Джексон, не були проти переговорів із Радянським Союзом. Але вони доводили, що переговори потрібно проводити на більш жорстких умовах і супроводжувати тиском, щоб спричинити зміни всередині Союзу.

Коли я працював в американському уряді, то брав участь у багатьох раундах цих дебатів. Один із них стосувався того, чи зберігати Бюро з питань прав людини Держдепартаменту США. Реалістів дратувало це творіння адміністрації Джиммі Картера, інші думали, що воно було доцільним, щоб акцентувати на питанні, що мало велике значення у змаганні з Радянським Союзом. Так само 1980 року пропагування Рейганом демократичних реформ на Філіппінах і в Південній Кореї критикували не лише реалісти, а й посол Джейн Кіркпатрік [Jeane Kirkpatrick], на якого часто навішували ярлик неоконсерватора, котрий відверто протестував проти співпраці з авторитарними режимами. Знову-таки, після падіння Берлінської стіни реалісти були загалом проти участі в НАТО нових східноєвропейських демократій і чинили значний спротив підтримці незалежних рухів в Україні й інших радянських республіках.

Нині важко зрозуміти, чому реалісти зберегли таку впевненість у своїй доктрині, зважаючи на те, що зміни в природі держав були вигідними для національних інтересів США в багатьох випадках. Не лише під час мирного розпаду радянської імперії та скасування апартеїду в Південній Африці, а й під час багатьох переходів від диктатури до демократії, що посилили безпеку майже в кожному куточку світу. Ба більше, існує чимало інших випадків, коли нехтування цими проблемами суперечило національному інтересу.

Насправді багато найвидатніших зовнішньополітичних досягнень часів правління Буша-старшого – звільнення Кувейту, об’єднання демократичної Німеччини, відновлення демократії в Панамі та порятунок Сомалі від голоду – були результатом рішучих, морально значущих дій стосовно природи держав. Скавкрофт заслуговує на неабияку повагу за першу з них, хоча колишній радник з питань національної безпеки Збіґнєв Бжезінскі, його колега-реаліст, назвав це "наївною" та "надмірною" реакцією.

Водночас деякі найприкріші поразки цієї адміністрації – пасивність до того, що Саддам Хусейн винищував іракців-шиїтів після війни в Перській затоці, поразка у кривавій війні в Югославії, неприйняття української незалежності і початкове небажання визнавати Бориса Єльцина, російського президента-реформіста – були проявами жорсткого реалізму.

Оскільки я згідний із Скавкрофтом щодо війни в Перській затоці і погоджуюсь із Бжезінскі в його підтримці розширення НАТО й інтервенції в Боснію, не знаю, чи робить це мене реалістом. Але я знаю, що ігнорувати природу держав означає ігнорувати фундаментальну реальність, що впливає на національні інтереси США. Чинити так не реалістично. Це догматично чи навіть ідеологістично.

"Реалізм означає мати справу з режимами, які тобі не подобаються"

Зовнішня політика США насправді має комплекс цілей, що повинні бути збалансованими, але стимулювання реформ часто є однією з них. Нелюдські режими не поводитимуться краще, якщо Сполучені Штати говоритимуть про них добре. Фактично відчуття слабкості США у підтримці своїх друзів є значною несприятливою умовою, коли тривають переговори з режимами, такими як у Північній Кореї й Ірані, котрі швидко помічають вразливість. Ці держави будуть вести переговори (якщо взагалі будуть), коли побачать, що це в їхній інтересах, а не тому, що Сполучені Штати згладжують відмінності. Щоб досягти цієї співпраці, потрібна система стримувань і противаг. Наприклад, лівійський лідер Муаммар Каддафі відмовився від своєї програми ядерного озброєння не тому, що адміністрація Буша розмовляла з ним лагідно, а тому, що він злякався американської волі. Іноді найкращим джерелом впливу Сполучених Штатів на такі режими мав би бути тиск з боку населення країни чи еліт, які вимагають змін.

Примушування до змін у природі держав стає то заплутанішим, що більше реальних спільних інтересів Сполучені Штати мають із ними – як американці чинять, наприклад, з Єгиптом у справі арабо-ізраїльського миру чи з Китаєм в управлінні світовою економікою. Деколи варто спокійніше ставитися до питань реформ, але не слід кидати їх. Це охолоджувало б запал реформаторів, котрі часто є корисними для здійсненні змін, яких Сполучені Штати домагаються на переговорам з їхніми урядами.

"Америка не може нав’язувати свої цінності іншим"

Після вбивства 1983 року лідера філіппінської опозиції Беніньо Акіно [Benigno Aquino] адміністрація Рейгана почала публічно змушувати президента Фердінанда Маркоса [Ferdinand Marcos] до реформ. Реалісти переконували, що це призведе до чогось гіршого, як сталося в Ірані лише кілька років перед тим. Як заступник держсекретаря я переконував, що комуністичне повстання на Філіппінах було більшою небезпекою і що демократичні реформи були найкращою надією перемогти його. Тільки-но стало зрозуміло, що Сполучені Штати не проти змін, демократичні реформатори збадьорилися. 1986 року об’єднана опозиція виграла відкриті президентські вибори, і коли Маркос намагався анулювати їх, поєднання тиску США та філіппінського "народовладдя" змусило його відступити. Це не було "нав’язуванням американських цінностей", просто на шальку ваг реформаторів поклали палець Америки.

Нині нерідко можна почути реалістів, які стверджують, що мусульмани насправді не хочуть підтримки США для демократичних перетворень, особливо після війни в Іраку. І все ж, коли Обама заявив під час своєї важливої промови в Університеті Каїру, що хотів би говорити про демократію, аудиторія зааплодувала йому, перш ніж він зміг промовити наступне слово. Аплодисменти двічі переривали три його короткі абзаци про демократію, а після вигуку "Барак Обама, ми тебе любимо!" зал знову вибухнув овацією. Хоча президент згадував про "полеміку" навколо пропаганди демократії, його арабська аудиторія приймала цю начебто контраверсійну тему з ентузіазмом.

Те, що величезна аудиторія в серці арабського світу так сильно прагне почути американського президента, є важливим фактом, на який повинна зважати всяка реалістична зовнішня політика. Цілком зрозуміле прагнення адміністрації Обами дистанціюватися від політики попередників, але це не мало б означати відмову від пропаганди демократичних реформ.

"Пропаганда демократії загрожує дестабілізацією"

Пропагуючи реформи, важливо пам’ятати про застереження "не зашкодь". Унаслідок краху режиму шаха в Ірані погіршала ситуації для іранців й інтересів США. Тож в арабському світі Сполучені Штати повинні балансувати між двома небезпеками: з одного боку, екстремісти скористаються з можливостей більш відкритого суспільства, а з іншого –підтримка Сполученими Штатами арабських диктаторів спровокує ворожість до США. Десятиліттями адміністрації США одна за одною віддавали перевагу стабільності перед демократією в арабському світі. Ми бачимо результат: поверхова стабільність, що стимулювала зростання екстремізму, тероризму й антиамериканських настроїв. Коли весь спротив придушено, сили змін пішли в підпілля – і це там, де процвітає радикалізм. Арешт такого демократичного реформатора, як Айман Нур [Ayman Nour] у Єгипті, – це не спосіб побороти екстремізм.

Метою має бути не переворот, а еволюційна зміна. Це найкращий шанс для справжньої довготермінової стабільності. Найчастіше, коли можливості для справжніх реформ відриваються, як це відбувається зараз не лише в Іраку та Лівані, а й у Марокко та інших країнах, Сполучені Штати мали б надати реформаторами всю підтримку, на яку вони здатні. Звісно, Сполучені Штати залежатимуть від деяких арабських автократів, щоб допомогти пропагувати мирне вирішення арабо-ізраїльських проблем – проблем, що становлять інше, можливо навіть більше за решту, джерело антиамериканських настроїв. Але роль, яку ці лідери відіграють у будь-якому мирному процесі, залежатиме від їхнього власного інтересу, а не позиції, яку Сполучені Штати займають щодо реформ.

"Пол Вулфовітц – утопіст"

Нині ми бачимо насіння демократії навіть в Іраку, який демократично бореться із своїми величезними викликами. Було незвично почути, як нещодавно іракський політик сказав, що дав би раду спірним результатам виборів шляхом переговорів. Це щось нове в арабському світі, і це послання не втрачене для іракських сусідів. Адміністрація Обами теж, схоже, зауважила цей важливий поступ.

Є предосить причин, щоб обережно ставитися до теперішнього затишшя в Іраку, і жодної, щоб завчасно оголошувати про успіх. Але ми мали б не допустити надмірної обережності (чи бажання побачити відновлення попередніх позицій), що засліплює нас, відтак ми не помічаємо з’яви позитивних фактів.

Обама часто посилається на твердження Мартіна Лютера Кінга-молодшого, що "дуга морального світу є довгою, але вона гнеться до справедливості". Дуга і справді може бути довгою. Минуло багато років після Корейської війни, доки Південна Корея почала бути схожою на себе нинішню, успішну. А дуга на Близькому Сході може бути навіть довшою, але якщо вона сягне справедливості і справжньої стабільності, світ стане безпечнішим. І цим досягненням будемо завдячувати лідерам, які дотримуються думки, що правдивий реалізм – це демократичний реалізм.

Автор: Пол Вулфовітц [Paul Wolfowitz]
Джерело: Foreign Policy, September/October, 2009
Назва оригіналу: Think Again: Realism
Зреферувала: Параска Горобець