– Любі друзі, шановні колеги!

Насамперед, я хотів би сердечно подякувати організаторам цієї зустрічі і, передусім, Борісу Сємьоновічу Долґіну, який запросив мене прочитати лекцію у вашому клубі. Для мене це велика честь.

Чому я обрав для лекції цю тему: "Східноєвропейський і пострадянський шляхи повернення до плюралістичної державності"?

Коли я вже завершував роботу над книгою "Історія Росії. ХХ століття" (це велика книга у двох томах, її написали 42 автори, які працюють у Росії та в російській еміграції, а я мав щастя і честь бути відповідальним редактором і одним з авторів цієї книги), улітку минулого роду мені випало побувати біля Петербурга у школі фонду Карнегі для істориків. І там один американський колега, русист, який вивчає останній період російської історії, на моє зауваження про те, як відрізняються шляхи виходу з комуністичного минулого на пострадянському просторі й у Східній Європі, і про те, що суть цієї різниці в тому, що ми не згадали свого минулого, не захотіли установити спадкоємство із докомуністичною державою, а всі східноєвропейські країни, від Естонії до Сербії та Чорногорії, згадали і відновили це спадкоємство, відповів: "Президент Єльцин серйозно розмірковував над цією проблемою. Ви читали його думки про це у спогадах?" Соромно зізнатися, але на той час я не читав спогадів Єльцина і не знав цієї його думки. Потім я попросив надіслати мені посилання. Я знайшов це місце. Прочитаю його вам. Це з книги "Президентський марафон", видання 2000 року, сторінки 196-197. Це місце приголомшило близькістю до моїх власних думок, а особливо тим, що ці міркування транслює не моторний політолог або історик, як я, а президент Росії, який тільки-но пішов у відставку. От що він написав:

"...1991 року Росія оголосила себе правонаступницею СРСР. Це був абсолютно грамотний, логічний юридичний крок – особливо у сфері наших міжнародних відносин, де ми були зв’язані цілою низкою надсерйозних зобов’язань як члени різних міжнародних організацій, конвенцій, угод. Якби ми вийшли із цього юридичного простору, постало б стільки питань, виник би такий "головний біль", до якого ми тієї складної доби були очевидно не готовими.

Але нині я думаю: а що було б, якби нова Росія пішла іншим шляхом і відновила своє правонаступництво з іншою Росією, колишньою, знищеною більшовиками 1917 року?...

Від 1991-го до 1917 року?

Звісно, на цьому шляху виникли б великі труднощі.

Ідея реставрації завжди дуже лякала нашу громадську думку.

Віддавати власність, землю, виплачувати нащадкам емігрантів борги за втрачене протягом революційних років майно? Усе це було б дуже складно, незвично, незрозуміло.

Але з революцією простіше поривати саме так – жорстко, не затягуючи і не ускладнюючи болісного процесу прощання з історичним минулим. І це докорінне ламання суспільного укладу мало б свої безсумнівні плюси.

Ми жили б за зовсім іншими законами – не радянськими законами, побудованими на ідеї класової боротьби й обов’язкового диктату соціалістичної держави, а за законами, що поважають особистість. Окрему особистість. Нам не довелося б заново створювати умови для виникнення бізнесу, свободи слова, парламенту і багато чого іншого, що вже було в Росії до 1917 року. До речі, була й приватна власність на землю. А головне, ми, росіяни, почувалися б зовсім по-іншому – почувалися б громадянами заново віднайденої батьківщини. Ми неодмінно пишалися б цим почуттям відновленої історичної справедливості!

По-іншому ставився б до нас і навколишній світ. Визнати свої історичні помилки і відновити історичну спадковість – сміливий, гідний поваги крок".

Ось це своєрідний політичний заповіт людини, яка заклала підвалини пострадянської Росії, Російської Федерації. Що в цих словах? У них, безумовно, порівняння з іншими. І нині це порівняння з іншими ще очевидніше та актуальніше, ніж 10 років тому. Дивіться. Позавчора прем’єр-міністр Путін виступав у Ґданську. І говорив він про те, що ми зізнаємося у своїй частці провини за розв’язання війни, а інші теж винуваті, і взагалі, краще забудьмо про минуле. Чотири роки тому, виступаючи після подій у Беслані, президент Путін казав: "Радянський Союз упав, і це найбільша геополітична катастрофа ХХ століття. Але ми зберегли його основну частину і назвали її Російською Федерацією". Він тоді промовив принципові слова: СРСР живе далі як Російська Федерація. Це змінена, але радянська держава. Юридично це називається дуже просто – правова тяглість [правовое продолжательство – continuity, континуїтет]. Людина змінює ім’я, але зберігає свою сутність. Коли жінка виходить заміж, вона бере прізвище чоловіка, але залишається тією самою Олєю, Машею чи Лєною. І якщо вона до одруження позичила в когось 10 000 доларів, однаково мусить віддавати її, навіть під новим прізвищем. Адже вона – та сама людина. Саме це в юридичній науці називається правовою тяглістю, legal continuity. От нинішня РФ – законний продовжувач СРСР з усіма його плюсами, як от членство в Раді Безпеки, і з усіма його мінусами, як от відповідальність за пакт Молотова-Ріббентропа, за Катинь, відповідальність перед мільйонами вбитих і замордованих людей Росії, перед мільйонами людей Східної Європи, теж убитих за наказом Сталіна чи Комінтерну. Тоді ми відповідальні за окупацію Східної Європи після 45-го року, за нав’язування комуністичних режимів. Ми відповідальні і перед собою, і перед усім світом не менше, ніж Німеччина відповідальна за злочини нацистської Німеччини. Але нинішня Німеччина визнає себе продовжувачем нацистської Німеччини, і тут немає жодних сумнівів, тому що юридично німецька держава не уривалася ні 1918 року, ні 33-го, ні 45-го. Вона дуже чітко продовжувала свої юридичні форми, змінюючи тільки деякі їхні аспекти. Навіть гімн нинішньої Німеччини – це той самий гімн, що за Веймарської республіки. Тільки слова прибрали, а музика та сама. Це теж щось нагадує. Але ж з Росією все по-іншому. Якщо в Німеччині є пряма тяглість від Другої імперії до Веймарської республіки, потім – до нацистської держави, тоді – до нинішньої республіки, то в Росії все по-іншому. Тяглість старої Росії урвали цілком певно 1917 року. Адже тоді дуже виразно і чітко зіштовхнулися два правові принципи. Ці два принципи зіштовхнулися наочно юридично і зійшлися в одній точці. Точці, яку більшість із нас знає дуже погано. Ця точка – 22 листопада 1917 року. Саме тоді сенат Російської держави оголошує незаконним захоплення влади більшовиками і повідомляє, що вони винуваті згідно із 108-ю статтею Кодексу про карні покарання Російської держави [Уложение об уголовных наказаниях Российского государства]. У 108-й статті йдеться про збройний заколот зі спробою захоплення влади. Таких заколотників, зрозуміло, вважають небезпечними злочинцями і страчують. У відповідь на цю заяву працівники сенатської друкарні відмовляються роздруковувати це рішення, а більшовики і Ленін оголошують про розпуск сенату, а всі закони Російської імперії оголошують не чинними, якщо вони суперечать революційній правосвідомості. Правосвідомість, як ви розумієте – доволі ефемерна юридична категорія. Але на всій тій території, що не визнала влади більшовиків, що почала з ними Білу боротьбу, котра тривала 5 років, до 22 жовтня 1922 року, й далі були чинними російські закони – усі ті, які ми називаємо Збірником законів Російської імперії і Російської держави. Таким чином, Росія не мала правової тяглості, як Німеччина. У Росії зіштовхнулися дві концепції права: концепція права більшовиків, які проголосили, що вони будують нову державу і самі даватимуть їй право, і концепція продовження правового простору, якою керувалися всі антикомуністичні рухи Росії – від лівих до правих.

Таким чином, 1991 року, коли впала влада комуністів, тому самому Єльцину було до снаги вибирати, з ким бути: з радянським правом, яке існувало 70 років, чи з російським правом. Вибір – це завжди акт волі. Обери ми навіть шлях правонаступництва з Росією... До речі, слід усвідомити, що правонаступництво – це ситуація, коли людина вмирає, а спадкоємець перебирає на себе всі її права й обов’язки. Росія могла б оголосити себе правонаступником держави, знищеної більшовиками, але Російська Федерація свідомо оголосила себе продовжувачем СРСР. І в усіх МЗСівських інструкціях, починаючи з грудня 1991 року, завжди вказано ту саму думку, якої до слушного часу не доводили до широкої аудиторії. Про це воліли не говорити відкрито, не повідомляти привселюдно. Але у службових інструкціях йшлося про те, що ми є продовжувачами СРСР і перебираємо всі права й обов’язки радянської держави на свої плечі. Тому й гімн, зрештою, відновили старий, тільки слова інші. Як і в нинішній Німеччині.

Цей вибір не настільки безпечний, як видається. І Східна Європа зовсім не випадково пішла іншим шляхом. Цей інший шлях передбачав комплекс заходів для звільнення від комунізму. Східна Європа тяглася до Заходу, прагнула в НАТО, ЄС. Але ні ЄС, ні НАТО не висували новим членам вимогу відмовитися від комуністичного періоду як обов’язкову для інкорпорації. Це був внутрішній вибір східних європейців. Чому? Тому що, на відміну від нас, людей, які виросли в ситуації правового нігілізму, які звикли, що все вирішується не за законами, а згідно з підзаконними актами і, як у нас казали, за "телефонним правом" (зателефонував – і все зроблено), а тому не приділяли уваги законам, східні європейці, які виросли на австро-угорській і німецькій системах права, прекрасно розуміли, що закон формує майбутнє. І від кого себе виведеш, таким ти неминуче й будеш. Виведеш ти себе від комуністичного – і воно постійно відтворюватиметься. У потворних формах. І не дасть нічому підґрунтя, оскільки самі комуністи зрубали право під корінь. А якщо ти почнеш будувати на правових підставах, то, нехай і з величезними труднощами, побудуєш правову державу. Правове ніколи не випливає саме собою з безправного. А з правового побудується. І, як ми знаємо, у Східній Європі, нехай із низкою суттєвих застережень, але правова держава побудувалася за двадцять посткомуністичних років. У них побудувалася, а в нас – ні.

Звісно ж, головне питання – від кого ми будуємо свою правову систему. Але для людини актуальне інше питання, що випливає з першого: як бути з моїми майновими правами? Маю я чи ні право на власність моїх батьків і дідів, нажиту чесною працею? Комуністичні режими всюди влаштували конфіскацію приватної власності. Це відбулося в Росії, причому відразу після захоплення більшовиками влади. Селяни навіть не встигли помітити, як їхню землю націоналізували на Другому з’їзді Рад. Усю землю оголосили загальнонаціональною, тобто державною власністю, і просто давали селянам у безстрокову оренду. А оренду, зрозуміло, можна припинити. Під час колективізації її й припинили. Те, за що боролося російське селянство століттями і за що воно пішло на революцію (хоча й марно, тому що доти 85% земельного фонду перебувало в руках тих, хто його реально обробляв: селян, фермерів і громад, але селяни й далі думали, що, звільнивши 1861 року, їх обдурили, що треба поділити землю по-чесному, відібравши її в поміщиків, у царя), більшовики відібрали відразу. Вони сказали: "Заводи – робітникам!", але відразу відібрали заводи в робітників і скасували робітничий контроль. 1918-го націоналізували житловий і квартирний фонд. Уже в грудні 1917 року націоналізували всі банківські вклади. Можливо, зараз хтось із вас тримає щось у банківських скриньках. А більшовики швидко поклали цьому край. Усі скриньки було зламано, все, що там було, забрано. Золотий запас конфісковано. Було порушено основну частину людського життя. Ми все-таки живемо не в повітрі. Власність відібрали в усіх. Коли власність відбирають у всіх, зрозуміло, що її стає багато в тих, хто відбирає. Таким чином, швидко виникла номенклатура, яка зажила в санаторіях, у царських палацах, одержувати пайки. Уже до кінця 1920-х маленька група людей з комуністичного керівництва жила, як за комунізму, зате більшість жила, як за рабовласницького ладу.

Високі проблеми правонаступництва відразу впираються в конкретну практичну річ – у власність. Усі східноєвропейські країни порушили й вирішили питання в тому сенсі, що комуністичні конфіскації незаконні. Тому що сама влада комуністів незаконна. Цю владу прирівняли до діяльності злочинної спільноти. Отже, треба повертати власність нащадкам законних власників. І ви знаєте, що, так чи інакше, у Східній Європі протягом десяти років – з 1990-го по 2000-й – пройшла реституція власності. Десь через акти, зрідка, як у Польщі – через судові позови. Але майже всюди її завершили. У Польщі проблема була не настільки гостра, тому що там комуністи не відбирали землю в селян. Польща – єдина країна Східної Європи, де навіть за Сталіна побоялися конфіскувати земельну власність. Тому й не було гострим питання про реституцію як про єдиний акт. У решті Східної Європи реституція відбулася одноразово. Що дала реституція власності? Широкий прошарок людей повернув власність, своє майно. Тепер вони живуть незалежно від держави. Відповідно, це підстава для плюралістичної демократії. Тільки людина, не залежна від влади, здатна контролювати цю владу. Інакше ти чекатимеш від неї подачок, хліба і видовищ. У нашій країні не подолано всіх цих більшовицьких конфіскацій. Давно тривають розмови про церковне майно. Начебто його частково реструктурували після рішень Архієрейського собору 2005-го і схвалення Путіна, але це однаково частково, обережно. І, головне, у кулуарах постійно повторювали: "Називайте це не поверненням власності, а передачею". Інакше й інші захочуть повернути.

Тому в нас як відібрали власність, так і далі її ділять політичні нащадки тих, хто відбирав. Більшість людей у нас не має власності, яка приносить доход. А невелика група близьких до влади має. І цю власність створено не їхніми руками. Це дано природою як нафтові родовища і просто передано на утримання тим чи іншим власникам, яких влада "поважає". Відповідно, влада залежить від тих, кому вона дала власність. Власники залежать від влади. Решта народу не має нічого, крім своїх рук. У Росії пролетаризація народу стала масовим явищем після 1917 року. Доти власністю володіло більш ніж 90% населення Росії. А тепер, якщо не зважати на квартири і дачні ділянки, – 3-4%. Тому у Східній Європі принаймні постають демократичні режими, а в нас, у пост-СРСР, ніде, крім Прибалтики, жодні демократичні режими не постають. Ледь-ледь вони функціонують у Бессарабії та Україні. І це не випадково. Немає матеріального підґрунтя. Ми – продовжувачі СРСР щодо власності та політичної структури.

Наступний важливий момент – це люстрація. По-латині, як ви знаєте, це очищення, обмивання перед здійсненням жертвоприношення. Ніде правди діти! І в нацистській Німеччині, і в СРСР, і в Східній Європі безліч людей пов’язали свою долю з комуністичним ладом, що вбивав, грабував, скоював тяжкі злочини проти людини, її життя, совісті, свобод. У всій Східній Європі після 1989-1990 р. ухвалено ті чи інші люстраційні закони. Люди, що вчора наказували кидати в божевільні, таємно вбивати уколом парасольки, розстрілювати демонстрації, або їхні посіпаки та виконавці – чи можуть вони займати державні посади, бути чиновниками високого рангу? Ви знаєте, що в постнацистській Німеччини було сказано: "Ні". Вказано, кого можна допускати на посади (адже в націонал-соціалістичній партії перебувала чверть дорослого населення Німеччини й усіх не можна було допускати), а кого – хто займав керівні посади до цього – не можна. Вони або сиділи у в’язницях, або могли працювати тільки на не громадській роботі: листоношами, годинникарями, дрібними бізнесменами, потім і великими бізнесменами. Але не в політичній сфері. У Росії навіть не подумали про люстрацію.

Не було зміни владної еліти, яка пройшла повсюдно у Східній Європі. Там комуністична еліта не залишилася єдиною. Усюди виникла контреліта, і нині власне контреліта керує майже в усіх країнах Східної Європи. Люди, які не займали керівних посад радянської доби, люди, які боролися з комуністами, як Валенса в Польщі, Гавел у Чехії. Хоча це і складні процеси, які по-різному проходили в різних країнах. 1996-го у багатьох країнах Східної Європи спробували переобрати комуністів, у багатьох місцях їх переобрали. Але потім, оскільки знову обрані комуністи не могли нічого зробити, поверталися праві уряди, і так розпочалася ротація партій у владі Східної Європи, що донині успішно утверджує демократичне підґрунтя влади повсюди, від Естонії до Македонії. І це досить природний процес.

У нашій країні стара комуністична еліта, не на вищому рівні, що просто постаріла та вимерла в 1990-ті, а на середньому, на рівні працівників ЦК, обкомів, третіх секретарів, офіцерів КДБ, керує країною й далі. Ми не тільки юридично продовжувачі СРСР, а й владно. Ті, хто стільки років придушував російське суспільство, чи можуть вони тепер відмовитися від справи своєї юності, від справи своїх батьків? Адже наша еліта багато в чому спадкоємна не тільки політично, а й генетично. Ми бачимо, що нинішні правителі Росії не можуть, та й не хочуть відмовитися від справи своїх батьків і дідів. Найкращий доказ – це меморіальна дошка Андропову на будинку КДБ. Андропов, безумовно, злочинець, який ініціював боротьбу з інакодумцями за допомогою божевілень, насильницького психіатричного лікування, він утискав вільну думку, він знищував людей, аби зберегти комуністичний режим. От йому аж ніяк не можна вішати дошку як видатному діячеві Росії. Однак її повішали. Де ви зараз знайдете статуї Готвальда в Чехословаччині? Статуї польським комуністам у Польщі? Їх немає взагалі. Їх немає в Латвії й Естонії. У Росії... Я сьогодні був на Калузькій площі. Там Лєнін стоїть, як і стояв. І по всій великій Русі. Про що це свідчить? Забули знести? Ні, звичайно. Йдеться про внутрішню спорідненість. Якщо тяглість СРСР, то й символічні форми цієї тяглості. Не було люстрації, є продовження символічних форм.

І є продовження у викладанні історії. Ви ж знаєте, що зараз у нас триває боротьба за історію, створено комісію із фальсифікацій, Філіппов написав підручник. Подивіться на всі ці речі. Адже в них ідеться про радянську добу не як про трагедію, а як про один із кращих, найуспішніших періодів державного будівництва. У передмові до свого підручника Філіппов пише, що він відкидає теорію тоталітарного суспільства! Не було тоталітаризму! Було будівництво держави, іноді жорстокими засобами, але це було необхідно! Тобто герої нинішньої пострадянської Росії – це державні діячі радянського часу – Лєнін, Свєрдлов, Кіров, Куйбишев, Калінін тощо. Їхніми іменами досі названо вулиці, станції метро, міста, області. Їхні статуї стоять повсюдно, спотворюючи міський і сільський ландшафти. А нині поволі намагаються протягти і знову монументалізувати ім’я Сталіна та його соратників, розвінчаних колись Хрущовим і скинутих із постаментів. І до цих радгероїв підвісили якісь річкові катерки з назвами "Імператор Ніколай", "Династія" і т.д. Це все ігри на цукерковому і ресторанному рівні. А на серйозному рівні це продовження усього старого радянського з кульмінацією патетики Великої Вітчизняної війни, яку виграв не народ усупереч Сталіну, а виграло мудре державне керівництво. І коли хтось каже, війну розв’язали Сталін із Гітлером, про невиправдані жертви, які допускали наші воєначальники, зчиняються верески обурення: "Як ви можете ганьбити Жукова, Тімошенка, Ворошилова, Молотова, Сталіна?" Отже, історичної парадигми в нашому суспільстві не змінено.

Але є ще одна вкрай важлива річ, що відрізняє нинішню Російську Федерацію від Східної Європи саме через те, що ми – продовжувачі СРСР. Після 1917 року, так чи інакше, приблизно 1,5-1,8 млн росіян покинули Росію (хтось зі зброєю в руках, хтось спокійно виїхав, хтось перейшов Фінську затоку, когось викупили по 500 золотих фунтів за голову на початку 1930-х). При цьому левова частка – це інтелектуальна і соціальна еліта. Це провідний прошарок Росії. Хто через наївність залишився тут або не зумів виїхати, того здебільшого знищили та зламали передвоєнної доби. Отже, заходить про відновлення Росії, природно, постає питання про необхідність возз’єднатися з еміграцією. Уся Східна Європа вирішила його чітко й одразу. Оскільки вигнанців позбавили майна і громадянства незаконно, це майно та громадянство повернули їм автоматично. Чехові, який виїхав із Чехословаччини після 1948 року, було достатньо прийти в чеське консульство в будь-якій країні та сказати: "Я такий-то, мене дворічним вивезли за кордон, і я хочу відновити своє чеське громадянство", це перевіряли і – якщо він не брехав і був нащадком чеських громадян, він автоматично одержував громадянство. У Росії немає нічого схожого. Путін дарує паспорти емігрантам як велику милість. Але решта, кого оминули цією милістю, а таких 99,9% серед нащадків російських вигнанців, повинні платити гроші, щоб приїжджати в Росію, як за кордон. Але ж це люди, батьки і діди яких боролися за Росію до останньої краплі крові – або зі зброєю в руках, або словом і політичною дією. Та й тут, у Росії, нащадкам вигнанців показують фіґу, коли йдеться про майно їхніх предків, чи то козача частка землі, чи то маєток, чи то шматок землі в місті. А хто ж повертатиметься на згарище, ще й відібране паліями твого отчого дому? А нові росіяни володіють їхніми палацами і будинками, їхніми землями, їм ці будинки і землі роздала нова влада. Тому, звісно, ніхто не повертається. Яке величезне значення мала еміграція для відновлення нашої культури! Чи можемо ми помислити нині життя без знань Бердяєва, Новґородцева, Набокова, без віршів Іванова? Звісно, ні. Вірші, філософське надбання, книги повернулися в Росію. А люди не можуть повернутися. Тому в нас і не створюються контреліта. Це багато в чому влаштовано навмисне. Якби повернулися нащадки емігрантів, люди західної культури, з гарячим, люблячим Росію серцем, то складніше було б утриматися старій радянській еліті.

Отже, за всіма параметрами Східна Європа відновила себе після п’ятдесяти років комунізму. Докладаючи значних зусиль. Не до кінця. Досі, коли перетинаєш межу колишньої НДР із заходу, бачиш, що все змінюється: чистота станцій, інші обличчя людей, більш пригнічені. Інший дух. Зцілення – це тривалий процес. Але там йому забезпечили потужне підґрунтя. А в нас ні. Але те, чого не дали, має тенденцію повертатися назад. І зараз нас не повинні дивувати комуністичний ренесанс у сфері естетики, неприхована гордість за радянські справи та відстоювання радянської правди перед усім світом – повертається те, чого не викоренили.

Тож заклик Єльцина актуальний і нині – добре подумати про те, у якій Росії ми хочемо жити: у Росії, що почалася з 1917 року, у якій усе попереднє – просто музей, або в Росії тисячолітній, у якій сімдесятиріччя більшовизму – це тяжка помилка, страшний період нашого життя, що спіткав нас через наші неправдиві справи, неначе загул – якогось чоловіка, що запив, утратив сім’ю, дружину віддав іншому, а потім отямився і вирішив кинути пити. Треба поєднати себе із тим колишнім, правильним, непитущим, який створював сім’ю, народжував дітей. Звісно, і він помилявся, і ці помилки треба виправляти. Але не можна будувати себе на основі бандита чи алкоголіка. Щоб відновити державу, треба знайти здорове підґрунтя. Східна Європа знайшла його. Ми, на жаль, ще не знайшли.

Я бачу тут багато молодих облич. Нам заледве вже вдасться насолодитися плодами відновлення правового спадкоємства з докомуністичною державою. Але я впевнений, що вам, можливо, вдасться. Якщо ви свідомо захочете будувати свою батьківщину нормальною, здоровою, повноцінною країною. Цей шлях є. У Росії він скрутніший, ніж у Східній Європі: і часу минуло більше, і репресії були потужнішими, і польську чи угорську свідомість утішала думка, що "нас захопили". А ми ж самі пішли в комунізм. У ті доленосні 5 років – із 17-го по 22-й рік – сотні тисяч людей боролися на боці білих, кілька мільйонів – на боці червоних, і десятки мільйонів спостерігали зі своїх хуторів: "Ну-ну! Чия візьме?" Саме ця позиція стороннього спостерігача зробила потім усіх російських людей учасниками трагедії. Або як діячів, або як жертв. Це все в нашому минулому. Страшне минуле, природно, тяжіє над нами. Хочеться просто забути його, сказати так, як 1991-го: "Будуймо Росію з чистого аркуша". Не вдасться. Чистого аркуша немає. Минулі справи спричиняють наслідки, які знаходять нас на кожному кроці. То Голодомором, то Катинню, то зневагою до літніх людей, то сотнями тисяч покинутих немовлят. Ми повинні не забути минуле, а правильно осмислити його – розумно, логічно. І, прийнявши ті чи інші параметри життя, не дивуватися, чому ми відтворюємо те, що заклали в наше підґрунтя. У цьому різниця двох шляхів і наразі різниця в результатах. Але ніколи не пізно, як казав перший президент Російської Федерації, ухвалити правильне рішення, якого він сам колись не ухвалив, і, мабуть, дуже страждав через цю помилку протягом останніх років.

Автор: Андрєй Зубов – доктор історичних наук, професор, генеральний директор Центру "Церква і Міжнародні відносини" МДІМВ, завкафедрою історії релігій Православного університету апостола Іоанна Богослова
Назва оригіналу: Восточноевропейский и послесоветский пути возвращения к плюралистической государственности
Джерело: http://polit.ru/lectures/2009/10/08/zubov.html
Зреферувала: О.К.