Здрастуйте, велике дякую, що прийшли. Я постараюся заощаджувати час, трохи я вже заощадив – краватку зняв до того, як зайшов сюди.

По-перше, я повинен сказати, що це особлива подія для мене приїхати сюди, тому що я приїжджаю у своє місто, і це для мене особливе місце.

І, напевно, це добрий час для мене виступати. Тому що моє життя дивовижно поділилося рівно на дві частини: половину я прожив у Києві, половину – в Москві, останній рік – у Лондоні. Це дає певну змогу говорити про знайомі мені речі, водночас говорити про них відсторонено-емоційно, що іноді необхідно.

Правда, є й дві проблеми. Одна з них полягає в тому, що я, на лихо, не професійний лектор, я радше логік; виступаю зрідка, знаю, що я занудний, але сподіваюся, що ви досидите до середини. Інша проблема полягає в тому, що, незважаючи на оголошене, я не фахівець з російсько-українських відносин. Є люди, які вивчають це професійно, володіють фактами, інформацією, я ніколи не працював над цим, тому було б зарозуміло говорити про російсько-українські відносини. Водночас, якби в такій ситуації, ще й з таким походженням я не говорив про це, це було б протиприродно. Тому розмірковуватиму на цю тему, але при цьому підходитиму до багатьох проблем з погляду аматора.

Із цього погляду аматора, перше, що кидається мені у вічі, – це те, що в російсько-українських відносинах є й об’єктивний, і суб’єктивний бік. При цьому, якщо про об’єктивний говорять доволі багато, його іноді ретельно розбирають, аналізують, роблять прогнози, то суб’єктивний, що, на мою думку, домінує, залишається в тіні.

І я хотів би почати саме із цього, тому що, на мою думку, відносини між Росією й Україною – це радше психологічна проблема. Як у Довлатова: він має чудову фразу про те, що з жінкою важко розмовляти – ти можеш наводити їй величезну кількість аргументів, робити логічні викладки, вказувати на факти, малювати таблиці й графіки, але, зрештою, з’ясовуєш, що її нудить від тембру твого голосу. Саме це відбувається найчастіше: не зважають на певну психологічну складову, коли логічно правильні слова, розумні доведення викладають у настільки неприйнятній формі, що сила переконливості зводиться до нуля.

У цьому сенсі однією з найбільших загроз для російсько-українських відносин я вважаю участь у їхньому формуванні "ідеального політтехнолога". У Струґацьких, здається, в романі "Понеділок починається в суботу" був образ – модель ідеально щасливої людини, яку пропонували закидати в тил супротивника, щоб вона здійснювала такі руйнування, які виявлялися б несумісними з життям ворога. Іноді виникає така ситуація, що раціональні, правильні люди, фактично ідеальна модель політтехнологів, яких закидають на територію супротивника, спричиняють колосальні руйнування у відносинах між країнами.

На мою думку, проблема полягає в тому, що відносини між Росією й Україною радше ірраціональні, ніж раціональні. І на нинішньому етапі немає раціонального рішення для цієї проблеми, значною мірою багато питань вирішують завдяки впливу підсвідомих факторів. Серед них я назвав би дві фобії, які домінують сьогодні: одна – це якась фобія того, що Росія може поглинути Україну, фобія постійної інтенції Росії відновити імперію, відновити вплив. Зворотна фобія – я сказав би, підозри, що Україна має вічний "комплекс Мазепи", є відчуття, що Україна замислила підступ і зраду, і це єдина й необхідна мета її політики. Як будь-які фобії, вони рідко пов’язані з дійсністю, зате пов’язані з певними родовими травмами.

Дуже цікава тема, що стосується, наприклад, імперських домагань Росії. Якщо говорити про російський націоналізм, що зараз дійсно є серйозною загрозою та проблемою, то російський націоналізм нині радше відштовхується від протилежного – тому що Росія переобтяжена територіями, зонами впливу. Той, хто знає ідеологію цього зростання націоналізму, зауважить, що вона спрямована радше на виштовхування зайвого з Росії, вона заснована на ксенофобії, але найменше – на спробах накидати комусь свою волю або захоплювати території, реально чи віртуально.

Ностальгійні імперські почуття властиві скоріш ліберальній частині російської інтелігенції, вони далекі від реальності, тобто це не має жодного стосунку до розвитку російського націоналізму, і заледве чи така загроза взагалі існує й колись буде реалізована. Якоюсь мірою ці ностальгійні почуття про ліберальну імперію прямо або побічно випливають із залишкового слов’янофільства, що існує й нині і зачіпає деякі уми. У цьому сенсі для мене показовий Солженіцин, тому що в його останній роботі "Росія в обвалі" (якщо не зважати на статтю про революцію), яка дає оцінку всьому, що діється в Росії та на пострадянському просторі, він спеціальний розділ присвячує слов’янофільству. Він справедливо критикує його, вказуючи на його повну неспроможність. Але він доходить до України – і на цьому все зупиняється, тому що те, що він справедливо сказав про всіх інших, не поширюється на Україну. А про Україну він каже: "Ні, Україна – це особливий випадок, тут живе народ, на нас дуже схожий; ми маємо єдине коріння і переплетеність доль, а тому ми повинні бути разом".

Для мене це дуже велике питання, тому що я, радше, схильний довіряти Міхаїлу Свєтлову, який сказав, що легше полюбити все людство, ніж одного конкретного сусіда по квартирі. Для мене ця спільність: доль, проблем, зв’язків – це радше джерело труднощів, ніж причина для співпраці. Набагато простіше полюбити Нікарагуа, оскільки якщо ця країна й виникає перед очами, то дуже рідко та з певного приводу. Тут ми маячимо один перед одним постійно і без приводу, є що обговорити і що поділити. Близькість, наявність спільних кордонів ніколи в житті, ніколи в історії не створювала позитивних умов для кооперації.

Близькість – це проблема, але по різні боки кордону її усвідомлюють по-різному. Існує певна асиметрія сприйняття одне одного в Росії та Україні, вона цілком очевидна. Однією з причин такої асиметрії, на мою думку, є особливості російської колонізації, тому що, принаймні якщо не брати Сибір і Середню Азію – це особливі випадки, – то російська колонізація завжди була радше військово-політичною, ніж економічною. Росія найчастіше поглинала території через потребу, вирішуючи свої геополітичні завдання. Щоб захистити мале, треба було з’їдати більше, це більше найчастіше ставало поперек горла, перетворювалося на тягар, але його доводилося нести. Історично саме перевантаженість територіями, на мою думку, є однією з украй серйозних проблем для розвитку Росії.

Зворотним боком цього процесу було те, що російська людина ніколи не відчувала себе колонізатором: тобто якщо Російська держава мала якісь геополітичні вигоди від поглинання територій, то в середньому населення не відчувало жодної користі, найчастіше населення метрополії жило гірше, ніж населення багатьох околиць. Це не змінювало суті відносин, але через це російська людина ніколи не відчувала себе колонізатором, не було величезної дистанції між жителем метрополії та колонії, яка є, наприклад, у Британії. У Британії між британцем і мешканцем Індії – провалля. Воно соціально глибше, ніж той океан, що їх розділяє. Між російською людиною й тими, хто був у складі Російської імперії, не було цієї прірви.

Тому російську людину дивує й ображає все, що діється в Україні. Такі дивні почуття виникають, тому що вона не розуміє сенсу національного руху, що тут реально розвивається, його джерела та коріння незрозумілі, вона зовсім не схильна вважати себе об’єктом цього руху. Це створює доволі дивне, іноді комічне підґрунтя для багатьох заяв, тому що люди, які роблять ці заяви, не розуміють ані національного характеру українського народу, ні того моменту, що переживає український народ сьогодні.

Це, мабуть, головне, що створює дуже складне тло для цих взаємин, тобто існує якась психологічна подушка нерозуміння, що блокує багато чого іншого. Є розумні аргументи, раціональні викладки, є економічні розрахунки, Росія намагається розмовляти з Україною мовою цифр, але при цьому тональність вибирає таку, що вона практично унеможливлює всякий позитивний вплив цих викладок, вони не знаходять адресата. Це як з пігулкою, вона містить корисну та потрібну організму речовину, наприклад, залізо, але не можна їсти залізо в чистому вигляді, гризи – не гризи, у крові нічого не побільшає. Це залізо повинно бути в якійсь легкотравній формі. Так само всі ці аргументи, іноді розумні й правильні, але якщо їх викладають у формі, у якій об’єкти переконання психологічно не сприймають їх, то їхнє прикладне значення марне.

І з цього погляду, мені здається, що єдині реальні ліки – це час і тверезе формулювання завдань. Сьогодні для того, щоб перебороти цю силу відштовхування, яка виникає власне з близькості, необхідне дистанціювання. На якийсь серйозний історичний період потрібно поставити реалістичні завдання, і максимально реалістичне завдання для Росії, принаймні щодо України, – це прагнути домогтися "неворожості". Я думаю, не може йтися про будь-які спроби порушити питання про союзи – економічні, не кажу вже про політичний, наразі надто завчасно, нереалістично, для цього треба дуже багато працювати, для цього, думаю, потрібна зміна поколінь.

Це те, що стосується суб’єктивного, тепер можна трохи поговорити і про об’єктивне. Коли кажуть про об’єктивне підґрунтя спільності Росії й України, зазвичай вказують на те саме переплетення економіки, родинні зв’язки, спільність культур. Усі ці речі важливі, усі ці речі реальні, але для мене зовсім неочевидно, що з них випливає обов’язкова необхідність якоїсь кооперації. Вони однаково можуть бути і причиною дружби, і причиною розбрату, самі по собі нічого не визначають, і за певних обставинах можуть бути тільки тягарем, що заважає вибудовувати відносини.

Те, що реально поєднує Росію й Україну, мені здається, є не внутрішнім, а зовнішнім. Цим началом єднання є той спільний виклик, який сьогодні повинні здолати і Росія, і Україна.

Спрощуючи складне, можна сказати, що і Росія, і Україна сьогодні є двома достатньо відсталими суспільствами, передусім технологічно, а також соціально, та багато ще в чому, вони оточені дуже потужними культурними платформами, потужними державами, здатними колосально впливати на них і, врешті-решт, загрожувати національній ідентичності, розчиненням культури, асиміляцією.

Безумовно, йдеться не про завтрашній день, але, загалом, є така професія – рахувати не на 20, не на 50, а на 100 років. Із цього погляду, речі, віддані самі собі, якщо вони розвиватимуться без жодних змін, зумовлять те, що і Росія, і Україна не матиме історичного майбутнього. Суперечлива теза, втім я постараюся довести її.

По суті, становище Росії трагічніше, ніж України, тому що Росія затиснута між двома наймогутнішими платформами: між заходом – Америкою, і Китаєм. Кожна з них є однаково серйозною загрозою. За інших рівних обставин Китай може становити навіть більшу загрозу, хоча сьогодні її не усвідомлюють до кінця. Україна зазнає тиску радше з боку західної культури. Можна, звичайно, сказати, що роль Китаю для України, у певному сенсі, відіграє сама Росія, якоюсь мірою так, напевно, і є. Однак усе-таки є більша різниця між Росією й Китаєм, і я не ставив би знака "дорівнює" ні за ступенем загрози, ні за ступенем здатності розчиняти культуру. Свого часу в житті мав дуже цікаву зустріч з одним з видатних латвійських режисерів, який висловив дивну думку, що латвійська культура парадоксально вижила завдяки тому, що збереглася в межах СРСР. Можна сказати, що ідеально було б, якби Латвія все життя була незалежною державою, ніхто не сперечається із цим, але – не дано, не вдалося. Якщо говорити про реальний вибір, то він стояв між "германізацією" або "обрусінням". Величезна частина латвійського суспільства, латвійської інтелігенції опинилася в Німеччині. З погляду поколінь, які виросли там, на цьому ґрунті, вони виявилися відірвані від латвійської культури, відбулася їхня повна асиміляція, потужніша культура поглинула їх. Тим часом у межах дуже неприємної, але водночас достатньо м’якої в культурному аспекті російської колонізації, Латвія збереглася, і це дало підґрунтя для нового національного відродження; усе погане містить часточку доброго. Як на мене, пресинг, якого зазнає Україна, у цьому разі однаково значно менший.

Далі, якщо ця зовнішня загроза доволі реальна, довготермінова, то суспільство нуртує, відбуваються інтенсивні пошуки відповіді на цю загрозу. Про одну із цих відповідей, найпопулярнішу, тут йшлося минулого разу, тому що інстинктивно всі спираються на концепцію модернізації. Ця тема дуже популярна зараз у Росії. Але, наскільки я розумію, такий тренд є і в Україні, я буквально вчора проїхав вулицями, подивився на плакати: нова індустріалізація, нова історія – я відчув, що є багато спільного.

Безумовно, концепція модернізації в різних інтерпретаціях – це тема вічних, безупинних суперечок. Я повинен окреслити своє ставлення до цієї проблеми, воно дуже скептичне. Я почну з того, що не до кінця розумію, що таке модернізація, ніхто до пуття не пояснив мені цього. Але на інтуїтивному рівні маю відчуття, що, по-перше, це утопічна ідея і, по-друге, це якийсь стратегічний глухий кут.

Щодо утопічної ідеї: у реально відсталому суспільстві, у якому немає серйозних передумов для швидкого технічного ривка вперед – тому що якби вони були, то ці суспільства вже давно рвонули б у цьому напрямку, – пропонують виконати докорінну перебудову економічних відносин і технічну реконструкцію. Зробити це ненасильницьки нереально. Я не бачу, що може в такому доволі консервативному, назвемо це так, суспільстві – далі говоритиму про Росію, тому що, як я сказав, я не фахівець з української проблематики, і ви самі відбиратимете, що з того, що я кажу, стосується України, що – ні, – може бути основою для ненасильницької модернізації. Її потрібно здійснити твердою рукою, але цієї твердої руки немає, тобто ми просто розсікаємо повітря, ми говоримо про щось, для чого немає підстав. Модернізація не може бути ефективною в такому суспільстві, як російське, в іншій формі, крім тієї, яку проводив Пьотр, або тієї, котру проводив Сталін. Сьогодні, уже не знаю – на щастя чи на лихо, скоріш на щастя – немає жодних умов для такої модернізації.

І річ не в тім, що ми проґавили якусь точку неповернення, на кшталт того, що сьогодні невчасно, вчора було завчасно, а завтра буде запізно... Я вважаю, що ні вчора, ні сьогодні, ні завтра немає й не буде умов для такої модернізації.

Тепер про те, що стосується модернізації як стратегії: а що, властиво, модернізація дасть? Можна дивитися з попередніх модернізацій: є суспільства консервативні, доволі відсталі, з культурою, що не сприяє розвитку. Ми, не руйнуючи його підвалин, які залишаються такими, як і в минулому, створюємо якийсь компенсаторний механізм, тобто ми впроваджуємо в це суспільство якусь субкультуру, що починає штовхати його вперед. По суті, створюємо в суспільстві розкол, заморожуємо його. Таке суспільство якийсь час може існувати, воно вирішує якесь завдання. Але рано чи пізно його модернізаційний потенціал вичерпується, і суспільство знову опиняється біля того розбитого корита, де перебувало 100 років тому, 200 років тому, і завдання треба вирішувати заново, тобто це не абсолютне вирішення проблеми. Це знову якийсь ривок дорогою ціною, що стратегічно не вирішує проблеми виживання.

Тому, на мою думку, якщо ставити завдання радикально, то має йтися не про модернізацію, а про вивільнення внутрішніх сил у суспільстві, які дозволяють цьому суспільству розвиватися на власному ґрунті прискореними темпами. Узагалі-то, будь-яке суспільство розвивається, і первісне суспільство розвивається, інакше нічого не було б, і нас не було б. Питання завжди в темпах: було традиційне суспільство, яке свого часу розвивалося, по 150 тисяч років воно перебувало в незмінних формах, зміни накопичувалися надзвичайно повільно, непомітно для ока. Потім з’явилося нове суспільство, після осьового часу, близько 4 тисяч років тому відбувся ривок, з’явилася писемність, суспільства стали розвиватися зовсім по-іншому, зрештою, з’явилися суспільства сучасного західного типу, у яких розвиток став фонтанувати. Проблема полягає в тому, що всередині наших доволі ще традиційних суспільств необхідно якимсь чином вивільняти ці внутрішні сили й давати їм змогу рухатися вперед іншими темпами.

Замість того, щоб говорити про модернізацію, я волію говорити про прискорений розвиток. На перший погляд, це винятково стилістична різниця – заміняємо одне слово іншим. Насправді це не зовсім так, тому що тільки-но ми починаємо говорити про розвиток, як провалюємося в проблему культури. Тому що розвиток – це, по суті, функція культури. І ми відразу провалюємося в проблематику, про яку писали-переписали всі – про те, що є культури, здатні до швидкого розвитку, є культури, які гальмують розвиток, і, таким чином, якщо ми хочемо чогось досягти, ми повинні працювати над своєю культурою, ми повинні мати якісь технології культурних змін.

Я не повторюватимуся, як саме культура може сприяти або заважати розвитку, частково про це говорив Аузан, є величезна кількість літератури, є розуміння того, що те, що заважає розвитку суспільства, – це неподоланна традиційна культура, яку ще називають селянською, але це, звичайно, умовний термін. Ця культура має свої риси, починаючи від дуже короткого радіуса довіри, від ставлення до держави, яку сприймають як винятково особистий ресурс. Усе це можна прочитати в Гаррісона, тому я не повторюватиму висновків класичних досліджень. Скажу одне: є елементи селянської культури, які, якщо їх не подолано, якщо суспільство не збулося їх, завжди гальмуватимуть його розвиток. Вони не даватимуть йому розвиватися тими темпами, якими розвивається суспільство, яке перебороло ці елементи у своїй культурі.

У якому стані відтак перебуває російське суспільство? Російське суспільство перебуває в дуже складному становищі, оскільки якщо в мене запитати, яка культура сьогодні домінує в Росії, найпростіша відповідь, яку я міг би дати, – ніяка. Тобто однією з ключових проблем, яку я бачу в сучасній Росії, є те, що суспільство провалилося в "міжсезоння культур", таке своєрідне нове Середньовіччя. Тому що та культура, що була базовою протягом останніх, принаймні ста років, яку ми називали радянською культурою, по суті, вичерпала себе. Як, наслідок, настала криза цінностей і принципів. Це потягнуло за собою соціальну кризу та кризу державності, і наразі не з’явилося жодної нової культури, жодних нових культурних цінностей.

Насправді це й становить найбільшу проблему: ми бачимо на поверхні політичну кризу, але, якщо пошкребемо її, то розгледимо соціально-економічну кризу, але й це лише похідна від іншої, глибшої кризи. В основі лежить криза культури, криза духовних цінностей. І поки на цьому, найнижчому рівні щось не відбудеться, далі все йтиме по колу на соціальному, економічному, політичному рівні, тобто ця проблема не має ні політичного, ні економічного рішення.

Від цієї точки я хочу відштовхнутися, переходячи до опису того, що відбувається сьогодні в Росії з погляду перспектив її розвитку. Коли ми починаємо міркувати про те, у який бік рухається Росія, як правило, з’являються три фундаментальні міфи, на яких будується сприйняття сучасної Росії. Я хотів би коротко зупинитися на цих трьох міфах, тобто на їхньому спростуванні.

Перший міф полягає в тому, що культурна криза і загалом криза суспільна, економічна і політична багато в чому обумовлені православ’ям як релігією, що не надто щадна стосовно економічного зростання, демократії, процвітання й усього іншого. Тобто проблеми, на які ми наразилися, багато в чому обумовлені особливостями православ’я. Це не нова ідея, тією чи іншою мірою, починаючи із Чаадаєва, можна простежити її апологетів, сьогодні вона стає дуже популярною. Не можу сказати, що це не має підстав, і водночас треба пояснити дещо дуже суттєве: річ у тому, що ніхто не знає, як саме православ’я впливає на економічні розвиток і зростання. І ніхто не знає з однієї причини – тому що російське суспільство уповні ніколи не було православним на жодному етапі своєї історії; тому що не відбулося повної християнізації російського громадського життя, російської людини. І насправді релігія російського народу – це двовір’я, це дивна суміш православ’я з язичеством, це найчастіше поверхове православ’я, що перероджується в обрядовір’я. Ця суміш – справді реальне й серйозне гальмо для будь-якого економічного розвитку. До речі, з емпіричного погляду, коли ми говоримо про якийсь успішний російський капіталізм, то на нього можна натрапити хіба що в старообрядницьких родинах наприкінці ХIХ – початку ХХ ст., які й дали основну еліту російських промисловців. Це ще один аргумент – мені зараз спало на думку – на користь того, що практично ніхто наразі докладно не дослідив впливу православ’я на економічне зростання. А от вплив "релігійного суржику" на економічне зростання, на соціальні та політичні відносини, очевидно, вкрай негативний. Тому, можливо, відродження реального православ’я, зрештою, якась перспективна християнізація російського суспільства саме дала б поштовх економічному зростанню.

Другий міф, надзвичайно популярний, – це міф про втомлене, але стабільне суспільство. Узагалі, стабільність – це ікона, сьогодні в Росії моляться на стабільність, вважають стабільність вищим досягненням, точкою, якої не можна переступати. Саму стабільність пояснюють по-різному, але найчастіше говорять про те, що наш народ утомився від революції, тому його активність спала, він весь зосередився на собі, і тому суспільство спить. Мені здається, що це не цілком відповідає дійсності: суспільство наше аж ніяк не спить, воно живе дуже активним життям, і головне, що воно робить – воно краде. Причому воно краде так зосереджено та завзято, що наразі не має змоги відволікатися від цього процесу на політику. Той, хто намагався відволікти собаку на якісь фокуси, поки вона гризе кістку, знає, як вона реагує на це. Навіть якщо вона улюблена і домашня, цієї миті в неї спрацюють інстинкти і вона може хапонути за руку. Нині народ в особі своїх найактивніших представників гризе кістку, і поки він не догризе цієї кістки, йому буде просто не до політики, тому що всі сили й енергія йдуть на це.

Ми спілкувалися перед лекцією, і Дмітрій сказав, що багато хто не розуміє того, що ми свою Помаранчеву революцію пережили ще 1993 року, вона вже була в Росії. Загалом, ми не зрозуміли природи цієї революції. Є блискуча робота Юрія Півоварова, у якій він розглядає основні джерела та сили більшовицької революції, відповідаючи Солженіцину

на його статтю. Він сказав, що ця революція мала, якщо по-простому, два потоки: був потік визвольний, інтелігентський, націлений на демократичні цінності тощо; і був потік селянської революції, єдиним сенсом якого було захопити й поділити. Почалася революція, природно, із заворушень верхівки, вона розморозила ситуацію, але потім не втримала революцію під контролем, і величезний потік селянської революції захлиснув країну. Майже на десятиліття її було віддано на розгарбування, надто в перші роки громадянської війни, коли єдине, що робив народ, – перерозподіляв, перерозподіляв, перерозподіляв.

На початку століття це мало дуже гострі форми, до кінця століття це відбувалося не в настільки гострих формах, але суть від цього не змінилася. По суті, переворот 1990-х рр., поряд з його політичною складовою, спрямованою на боротьбу з тоталітарною державою, був великою консюмеристською революцією. Аузан минулого разу сказав, що це була антидефіцитна революція, я можу додати тільки одне до цього. На мою думку, журнал OТТО – здається, так називався цей каталог товарів – зіграв більшу роль у революціонізації російського народу, ніж уся діяльність "Голосу Америки" і "Радіо Свобода" разом узятих. Той, хто пам’ятає цей час, розуміє, що роздратування йшло не звідти. Народ хотів свободи, але це була свобода торгівлі. Тому, врешті-решт, із цієї революції ми одержали споживацьке суспільство, суспільство звитяжної селянської традиційної культури, що взялася за те, що завжди робило селянство під час революції, – перерозподіл майна.

На додачу події в Росії 1990-х рр. дійсно призвели до того, що верхи поетапно вчинили колосально несправедливо стосовно основної частини суспільства. Верхівка міської інтелігенції, її частина, у спілці з номенклатурою, у спілці з тим напівкримінальним світом, що був таким самим рівноправним учасником цієї революції, як і інші прошарки суспільства, зуміла перерозподілити суспільні багатства вкрай непропорційно на свою користь. Тобто, з одного боку, вони розбурхали найгірші інстинкти народу і, по суті, забрали всі важелі – знаєте, коли в Чорнобилі забрали стрижні, пішла реакція, – водночас вони зуміли здійснити такий перерозподіл ресурсів у суспільстві, що це разило око. Наскільки я знаю, згідно з офіційними цифрами співвідношення доходів, 10 відсотків найбагатших і 10 відсотків найбідніших різнилися в 75 разів, при тому, що критичним вважають уже 5-6 разів для будь-якого суспільства. (Можу помилятися в цифрах, але порядок запам’ятав). За цієї ситуації в суспільстві почалися процеси, які нагадують пуґачовщину: те, що сьогодні переживає російське суспільство – це нескінченний перерозподіл, що не має початку й кінця. Одні люди захоплюють ресурс, і відразу за їхньою спиною виростають інші люди, які хочуть захопити цей ресурс. Суспільство ділиться на тих, хто може вкрасти, і тих, хто не може вкрасти, але внутрішньо готовий до цього. Насправді, звичайно, крадуть не всі, тому що величезна кількість просто не має змоги красти, але із задоволенням узялася б за це відповідно до своїх моральних установок, якби мала можливості для цього. Таким чином, це теж стає своєрідним привілеєм.

Далі із цієї вічної пуґачовщини виростає ще одне явище: на сцену виходить людина з рушницею. Тобто коли всі крадуть і всі рівні, але є ті, хто трохи-трохи рівніші за інших. Над суспільством піднімаються правоохоронні органи, які долучаються до цього процесу загального перерозподілу і стають головним гравцем на цій біржі. Вони змикаються із цією основною селянською масою і стають лідером і самодостатньою силою суспільства. Коли ми говоримо про рейдерство, мене завжди вражає те, що під рейдерством зазвичай розуміють щось окремішнє. Тобто переважно будь-яка розмова на офіційному рівні про рейдерство зводиться до того, що є шахрайство, корупція тощо.

Рейдерство – це не окремий випадок, це не шахрайство й інше, цей прояв суті життя сучасного суспільства, його інтегральний показник. Тому що перерозподіл ресурсів за допомогою силових структур під прикриттям закону – це те головне, чим живе суспільство. Воно живе цим дуже напруженим життям, і поки щось не зупинить цього процесу, не можна буде говорити про жодну політичну активність, активність усього населення.

Третій і останній міф не менш цікавий. Це стосується наразі винятково Росії, хоча потім я два слова скажу про Україну. Є загальне переконання, я навіть сказав би, якийсь консенсус і всередині Росії, і за кордоном, що за Путіна Росія з демократичної країни перетворилася на авторитарну. Рідкісне твердження, що є хибним одразу за обома своїми параметрами: за вихідним і кінцевим пунктами.

Перший пункт полягає в тому, що Росія ніколи у своїй історії, тим паче – в 1990-ті рр., не була демократичною державою. Росія ніколи не могла бути демократичною державою, тому що демократія є рисою доволі специфічної культури, яка в нас не утворилася. Для того, щоб вона утворилася, потрібно дуже багато часу. Якщо говорити конкретно про 1990-ті рр., то ми просто плутали слабку державу з демократичною. Слабшала бюрократія – держава, з-під якої витягнули її культурну основу; впала культура, відповідно, осіла держава, що виросла на цій культурі. Річ у тому, що держава має певну властивість: інерційно вона як форма за певних обставин може дуже довго існувати вже в автономному режимі, помираючи, без тієї цивілізації, що породила її. Це відбулося з радянською державністю. Тобто було знищено культурну основу для цієї державності, її ідеологічний ґрунт, а надбудова, доволі автономна, існувала й існує за інерцією. При цьому вона старіє й обвалюється. Упродовж 1990-х рр. тривав інтенсивний процес, коли ця бюрократична надбудова обвалювалася, втрачала контроль над суспільством.

Мрія ліберала – маленька держава; це була дійсно дуже маленька держава у великій країні. Але якщо в західному розумінні маленька держава – це держава, у якій довкола порядок, тому й не потрібна велика держава і порядок підтримують автономно, то в нашому випадку це був маленький державний острів у морі хаосу. Країну захлиснули насильство, стихійний розвиток економічних і соціальних відносин, які держава не могла регулювати, контролювати, довести до ладу. Були якісь острівці, командні висоти, які держава намагалася втримувати; загалом, контрольована за допомогою закону територія меншала.

Приватизація – це комплексний процес, це філософія, це не економіка. Тобто приватизація зовсім не обмежилася ресурсами, вона миттєво переступила економічний поріг, вона взялася за державу, і державні функції стали таким самим предметом торгу, як і все інше. До кінця 1990-х рр., по суті, вже завершувався процес повної приватизації залишків Російської держави, коли все перетворювалося на предмети чиєїсь приватної власності. Комусь перепадав суд, цілком чи частинами, комусь міністерство оборони. За посади торгувалися, були свої ціни; якщо мені не зраджує пам’ять, посаду голови митного комітету оцінювали мільйонів у дев’ять. Тобто це реально та сума, яку просили для того, щоб хтось одержав це призначення. Ніколи не зможу підтвердити вам цю цифру документально, але я відповідаю за свої слова. Природно, що призначена людина мусила потім відбити ці гроші, тому що був механізм – мало хто мав ці гроші, але були механізми, щоб віддати ці гроші і так далі. Держава була в занепалому стані, і в цьому стані мав спрацювати інстинкт самозбереження.

Де він міг спрацювати? Тільки там, де був його кістяк. Негарний приклад, але все ж. Ви, можливо, знаєте, навіть коли людина помирає, нігті, кістки живуть ще місяцями, далі ростуть, кісткові тканини дуже пручаються. Правоохоронний кістяк, надто служба безпеки, – це той елемент, що мав зовсім іншу резистентність до цього хаосу. Там була зовсім інша корпоративна солідарність, інший рівень зв’язку, інший рівень поінформованості; людей, які там працювали, принижував цей розпачливий, нахабний і жлобський тиск на державу. Я не бачив нічого доброго в тій демократії. Усе погане, що сьогодні приписують Росії, проросло з тих років. Коли цей тиск почався, виникла реакція спротиву, вона спружинила в нібито нову державу, насправді в ту саму стару. Ця була передсмертна ремісія держави, перебіг якої такий самий, як і в тяжко хворої людини, яка раптом у критичному стані починає ходити, рухатися, хоча досі лежала нерухомо, а отут заворушилася й пішла, хоча хвороба нікуди не зникла. Останній поштовх – і організм ожив, почалося будівництво вертикалей влади.

До речі, я глибоко переконаний у тому, що якби до влади прийшов не Путін, то однаково прийшов би представник винятково силового блоку. Тому що логіка була така – система мусила захистити себе. Якби ці люди прийшли до влади не мирним шляхом, вони прийшли б немирним. Те, що зробив Єльцин, – спрямував шлях історії, але зовсім не змінив якоїсь тенденції.

Колосальним зусиллям волі, колосальним напруженням країна втримується від руйнації, тобто, що б там не було, це завжди буде заслугою влади. Про Україну не кажу, тому що не знаю, наскільки актуальна тут ця проблема утримання країни у своїх межах і збереження державної єдності, але думаю, що така проблема теж може виникнути. У Росії ця проблема, мабуть, була актуальною, країну втримали; довелося пожертвувати багато чим, і було припинено процес цієї приватизації держави зовнішніми силами.

Що далі? А далі не виникло жодної нової державності. У чому суть проблеми? Це не була нова Росія, це був останній демарш старої Росії. Відповідно, не з’явилося жодної нової культури, ідеологічного підґрунтя. Було напруження волі, навіть екзальтація волі. Але потім трест затріщав від внутрішнього напруження, тому що та когорта, що прийшла до влади, що зуміла вибудувати вертикаль влади, почала розпадатися на фракції. Ці фракції потрапили під вплив тих зовнішніх сил, що їх вони начебто придушили, хоча насправді вони їх не придушили, а ті просто пішли в інший прошарок. Виникла ситуація, коли з’єднання окремих блочків, угруповань усередині силового блоку з певними елементами тіньового громадянського суспільства, якщо це можна так назвати, з напівкримінальними структурами виявляється сильнішим, ніж повинно бути бюрократичне з’єднання в рамках вертикалі влади.

По суті, те, що відбулося протягом останніх 6-7 років, – це інтеріоризація хаосу. Якщо до 2000 року була маленька держава й багато хаосу навколо, то тепер стала велика держава, а хаос перемістився всередину. Із цього погляду, останнє, на що сьогодні схожа Росія – це авторитарна держава. Багато хто говорить про те, що Росія – це поліцейська держава. Я знаю популярний український анекдот – не всі зв’язки ще втрачено – про собаку, що біжить у Москву подивитися, що там діється, вертається і каже: "Та все те саме, але принаймні гавкати можна". Але, ви розумієте, на жаль, це міф. По-перше, те, що відбувається сьогодні в Росії, не має жодного стосунку до 1937-го року, тому що тоді був суворий нормативний контроль над діями правоохоронних органів. І що б ми не казали, правоохоронні органи 1930-х рр. підпорядковувалися партійному контролю, це головне, а партійний контроль – це контроль держави. Сьогодні правоохоронні органи нікому не підкоряються. Їх відпустили в автономне плавання, вони живуть своїм власним життям і всередині себе, ніким не контрольовані, тож якщо ви думаєте, що міністр внутрішніх справ контролює те, що діється в міністерстві, то це не так. Те, що ми маємо в Росії, – це інституціональна анархія.

Таким чином, ми підходимо до того, що нинішнє завдання – це те саме завдання, що було вчора, – будівництво нової державності. На жаль, 20 років минуло марно, і за ці 20 років ми спостерігали різні форми та стадії розпаду радянської державності. Те, що ми маємо, – це якась остання форма розпаду; те, що нам потрібно, – це створення нової державності. Ця нова державність не може виникнути без нової культури. Тобто потрібен якийсь поштовх, необхідне утворення нової культури. Розумієте, це нагадує народження космосу. Так само народжуються цивілізації. Для того, щоб виникла нова культура, потрібен вибух, культура не виникає без великого вибуху.

Це підштовхує мене до думки про те, що, на жаль, не урвавши поступальності, без революції нова культура, необхідна для розвитку нового суспільства, нової державності, не може розвинутися. Коли я кажу "революція", я кажу, передусім, про культурну революцію. За нинішніх умов останнє, про що я думаю, – то це те, що ця революція може бути демократичною за своєю спрямованістю, тому що завдань, покладених на неї, не вирішують демократичним шляхом. Ця революція необхідна саме тому, що народ змінюється, тільки переживаючи революцію. Тобто народ повинен струснутися, набути нових цінностей, загартуватися і віднайти нові вольові установки. Маркс недарма називав революції локомотивами історії, тому що тільки завдяки революціям зароджується нова культура, з’являється нова людина, яка рухається далі.

Чи означає це, що така революція відбудеться? Я наразі не бачу жодних підстав для неї. Кажу лише про те, що якщо вона не відбудеться, то російське суспільство в далекій історичній перспективі приречене. Тобто ця революція може відбутися через два роки, через 20 років, через 50 років, але вона необхідна. З нинішньої ситуації не можна вискочити еволюційним шляхом. Якщо цього не відбудеться, то можливі варіанти, можливі сценарії.

Найпопулярніший сценарій для Росії – і я не відкидаю його – це розпад країни, доповіді ЦРУ постійно передбачають, що Росія розпадеться на шматки. Можливо? Теоретично можливо. Чи вірю я в це? Ні. Нині я не вірю в це з багатьох причин. Я думаю про те, що всі ці процеси нуртування можуть тривати достатньо довго, і помирання суспільства може бути тривалим і розтягнутим на століття процесом, якщо тільки зовнішні фактори не скоротять наш історичний час, що цілком можливо. Однак якщо говорити про зовнішні фактори, то ми не знаємо, у який бік вони подіють, тому що Заходу зараз теж нелегко і його майбутнє не безхмарне. Головне, цілком можливо, той самий Захід на певному етапі зволіє через свої транснаціональні корпорації не стільки боротися із процесом загнивання Росії та прискорювати її розпад, скільки вмонтуватися в нього та підтримувати існування Росії в напівпритлумленому, але керованому стані. Тобто він виробить специфічну неоколоніальну політику стосовно Росії, що перетворить її на нормальний сировинний придаток, уже не в перспективі, а насправді, і буде підтримувати її в пристебнутому до себе положенні. Можливо, Захід дійде компромісу з Китаєм, і тоді Росія перетвориться на колонію спільного користування.

Тобто варіантів помирання багато, і щоб їх уникнути, потрібна революція. Це те, що я хотів сказати про Росію. Тепер два слова із приводу того, як це співвіднести з Україною.

Коли я приїхав кілька днів тому і почав інтенсивно спілкуватися з тими, кого давно добре знаю, головне, що мені весь час говорили: "Розумієш, у нас тут інша ситуація. У вас там у Росії все двомірне. У вас одна консолідована еліта, усе схоплено. У нас вільний світ, у нас, звісно, бандити й інше, але в нас все багатомірне, у нас багато сил, тому навіть існує якась демократія і так далі". Можливо, це так і є, і так і буде. Слід сказати, що в 1990-ті ми теж були такими самими багатомірними, але я не відкидаю різних варіантів розвитку для України. Мушу сказати, що це селянське суспільство, що краде, яке домінує сьогодні і в Росії, і в Україні, здатне до консолідації, тож, узагалі-то, я нічого не відкидаю.

Я вважаю, як не дивно, що Україна має одну перевагу, про яку вона не здогадується, – суть її в тому, що Україна не має нафти і газу. На жаль, нафта і газ, з погляду розвитку, – це прокляття Росії. Тому що саме прив’язка до експортних можливостей демобілізує суспільство. Для того, щоб боротися за щось, потрібно розуміти, що ти не маєш інших варіантів. Якщо є змога підтримувати суспільство в більш-менш задовільному стані за рахунок перерозподілу нафтової ренти, то не з’явиться жодної сили спротиву, щоб перебороти цей традиціоналізм, щоб активувати сили розвитку. Те, що Україна не залежить від цього, це плюс. Є й мінус – Україна не має нафти й газу, але має трубу, я не виключаю, що це, звичайно, менший ресурс, але можна звикнути жити від транзиту й одержувати ті самі, врешті-решт, результати. І тоді всі переваги України, в буквальному сенсі слова, вилетять у трубу.

Якщо повернутися до російсько-українських відносин, я бачу два сценарії їхнього розвитку. Саме під кутом зору спільного виклику та можливих відповідей. Одна ситуація – це конкуренція серед жебраків. Відомо, на жаль, що конкуренція на паперті біля церкви жорсткіша, ніж на Нью-Йоркській біржі. Ми можемо перетворитися на дві держави, двох гладіаторів, які знищуватимуть одна одну на своєму шляху до потужніших цивілізаційних платформ, це дуже легко проглядається. Друга ситуація – це розумне усвідомлення, що є загроза сьогодення і є глобальні загрози завтрашнього дня, розраховані на сто років, головну з яких я назвав – це втрата своєї культурної ідентичності, і це однаково загрожує і Росії, й Україні. У боротьбі із цими загрозами треба налагодити розумні взаємини, установити якісь правила, дружби не буде, але можлива якась мудра повага, співпраця, коли Росія й Україна не спихатимуть одна одну в прірву. Це те, до чого варто прагнути.

Для того, щоб досягти цього, напевно, доведеться здолати той шлях, який Тойнбі називав "відхід-і-повернення". Сьогодні, як би цього ностальгійно не хотілося, ми не можемо стрибнути до російсько-української дружби. Ми повинні пригальмувати, сформувати дистанцію, прибрати ворожість і далі, зафіксувавши на цій точці, слід починати вибудовувати нормальні відносини й учитися співпрацювати. От, власне, все, що я хотів сказати.

Автор: Владімір Пастухов
Назва оригіналу: Сила взаимного отталкивания: Россия и Украина – две версии одной трансформации
Джерело: polit.ru, 29.10.2009
Зреферувала: О.К.