Чи потрібно згадувати по епізодах події тих років, аби зрозуміти, що діялося в нас? Кожен пам’ятає щось своє, що сам вважає серйозним і символічним. Але доведеться визнати: не мали ми падіння власного Берлінського муру, як Німеччина; демократична опозиція не диктувала своїх умов урядові, як у Польщі; не відстоювали ми нового життя зі зброєю в руках, як у Румунії; не став нашим президентом колишній політв’язень, як у Чехословаччині. У нас влада на хвилі громадських протестів якимсь незрозумілим чином перетекла з одних номенклатурних рук в інші. Російське суспільство, яке сказало "ні" комунізму в серпні 1991-го і жовтні 1993-го, немов загіпнотизоване, дивилося на те, як нашу тендітну свободу прибрали до рук учорашні партапаратники та комсомольські ватажки, а потім дбайливо передали її чекістам.

Тепер це вже історія. Однак ганебно вважати осмислення історії пустопорожнім порпанням у минулому і нашою національною забавою. Нездатність чесно поставитися до своєї історії прирікає суспільство на повторення помилок. Це настільки банально, що соромно повторювати. Звичайно, тяжко писати історію поразок, а не історію перемог. Але якщо писати правдиву історію, а не приємний міф, то треба вміти оцінювати події минулого. Інакше буде те саме, що сталося з декотрими правозахисниками, які вирішили історично осмислити події нещодавнього минулого і своє місце в історії – із властивою їм скромністю вони назвали збірник своїх спогадів "Лицарі без страху і докору". Або те, що відбувається з так називаними шістдесятниками – радянськими інтелігентами-фрондистами, аматорами кишенькових дуль, які створюють романтичний ореол своїй міфічній кухонній волелюбності.

Головне політичне питання останніх 20 років можна сформулювати так: "Як так сталося, що ми не маємо ефективної демократичної опозиції, здатної опонувати владі і, зрештою, змінити її?" Не просторікуватиму тут про всіх. Кожен знайде в цьому своїх винуватців. Скажу про тих, з ким був поруч, кого добре знав, хто був у країні фактичною опозицією, коли ще було заборонено легальну політичну діяльність – про дисидентів.

Чому вони не стали опозицією, центром кристалізації демократичних сил? Наприкінці СРСР це виглядало цілком очевидним і зрозумілим. Чому цього не сталося, як у Польщі або Чехословаччині, де дисидентський рух з’явився навіть пізніше, ніж у СРСР?

Зрозумілість боротьби

Об’єктивно кажучи, це власне так і є. У країні, де предметом політичного регулювання стає заледве не кожен крок людини, не погоджені з владою дії справді зазіхають на політичну систему.

Однак дисидентська опозиція в комуністичних країнах не усвідомлювала себе організованою політичною силою. Переважна більшість опозиціонерів, щирих прихильників громадянських свобод і демократії, діяли, радше, з моральних міркувань, ніж із політичних. Під час безнадійного протистояння жорстокому та потужному режимові вони й не сподівалися на швидку катастрофу тоталітарної системи, але відчували неможливість і далі жити в страху, без свободи вибору й елементарних прав людини.

Практична безнадійність дисидентського опору породжувала подив і купу запитань у так званих розсудливих людей, які звикли порівнювати кожен свій крок із практичною користю та політичною доцільністю. Їм здавалося справжнім божевіллям свідомо йти на ризик позбутися волі, а іноді й життя, заради таких «абстрактних» цінностей, як громадянські свободи та людська гідність.

Люди приходили в дисидентський рух по-різному, часто на цей шлях їх штовхали різні ситуації та події, але мало хто з них мріяв про реальні політичні зміни і готувався до них. Протистояння тоталітаризму було самоціллю; воно давало змогу зберегти людську гідність, уявлення про добро і зло, про право і безправ’я, про достоїнство і приниження.

Сила дисидентського руху була саме в тому, що він ґрунтувався на моральних стимулах, а не на політичних розрахунках. Можливо, тому впродовж відкритого протистояння поміж дисидентів було порівняно мало відступників і зрадників. Адже програти в політичній боротьбі значно менш катастрофічно, ніж відмовитися від власних моральних цінностей. Політичні гравці зрідка потрапляли у відносно вузьке дисидентське коло, а якщо й потрапляли, то відчували себе в ньому стороннім тілом. Вони не були затребувані в дисидентському русі й або швиденько здавалися під пресом репресій, або стрімко емігрували, або просто відходили вбік.

Дисидентський рух був зрозумілим за змістом і мотивами, індивідуалістичним, слабко структурованим, відкритим і внаслідок цього – практично незламним. Він був феноменальною відповіддю на виклик часу. Відповіддю одинаків, які стали однодумцями і друзями, на грізний виклик сильної, самовдоволеної держави, котра зневажала геть усіх.

Остання сторінка дисидентської історії

Однак перед тим, як упасти навіки, Голіаф доклав останніх зусиль, щоб розтрощити свого одвічного супротивника. Якщо раніше ним керувала лише тупа сила, то тепер, у передчутті агонії та швидкого кінця, він став розважливим і далекоглядним.

Спірне питання: чи міг дисидентський рух стати організованою опозицією за нових умов? Не такою була сама природа цього руху. Він не був націлений на захоплення влади, він був стихійним і некерованим. Ці якості – не для політичної опозиції. Однак разом з добою та країною можуть змінюватися і самі люди, і мотиви їхніх дій, і методи спротиву. Влада зважила на це. Вона побоювалася, що дисидентський рух зміниться разом з країною. Сподіваючись залишитися біля керма за нових умов, комуністична еліта вирішила будь-що позбутися можливого майбутнього суперника – єдиного на той момент, що обґрунтовано розраховував на громадську підтримку. Можливо, влада перебільшувала небезпеку трансформації дисидентського руху в політичну опозицію, але діяла вона відповідно до своїх острахів.

І раніше не вдавалося зламати дисидентський спротив репресіями. Тепер же, на новому зламі російської історії, влада, що проголосила курс на реформи, не мала ні сил, ні рішучості, щоб запустити механізм масових репресій. Те, чого неможливо було домогтися батогом, вона вирішила досягнути пряником.

1986 року, після нетривалого, але жорсткого пресингу політв’язнів у таборах і тюрмах, було вирішено звільнити політичних арештантів з найменшою втратою для влади та найбільшою для дисидентського руху. Після загибелі в грудні 1986 року в Чистопольській в’язниці легендарного і непримиренного дисидента Анатолія Марченка та повернення з незаконного горьковського заслання академіка Сахарова (за розпорядженням генсека КПРС Міхаїла Ґорбачова) політв’язням запропонували звільнятися згідно з проханням про помилування. Дисидентське середовище завжди вважало етично неприйнятним подавати таке прохання, оскільки це передбачало визнання провини. Високі співробітники КДБ СРСР роз’їжджали політичними таборами й умовляли політв’язнів подавати у Верховну Раду прохання про помилування. Вони не пропонували ні перегляду судових справ, ні реабілітації, ні навіть амністії. У такому разі від політв’язнів не вимагалося б визнавати провину та виявляти принизливу ініціативу. Звільнитися можна було тільки згідно з проханням, яке подавали у Верховну Раду СРСР. У будь-якій формі, неважливо з яким текстом, але щоб це було персональне звернення до влади.

Академік Сахаров, який уже дав публічну обіцянку ніколи більше не долучатися до політичної діяльності, умовляв політв’язнів подавати прохання. Деякі авторитетні дисиденти підтримали його, але найдужче старалася влада. Її представники переконували всіх, що за нових умов нерозумно і безглуздо впиратися, що настав час змін і їм потрібен тільки формальний привід для звільнення.

Зміни дійсно відчувалися, усі були сповнені надій на пом’якшення режиму та зміну політичної системи. До весни 1987 року з політтаборів, тюрем, заслань і спецпсихлікарень, згідно з помилуванням, звільнилися майже всі політв’язні, близько 200 осіб. Лише 10-15 людей відмовилися подавати прохання про помилування, їх звільнили через рік без жодних умов.

Цією успішно проведеною операцією КДБ перегорнув останню сторінку в історії дисидентського руху в СРСР. І хоча в наступні рік-півтора в країні подекуди ще були сплески репресій, сам дисидентський рух на цьому закінчився. На жаль, не на найкрасивішій своїй сторінці, не найзвитяжніше. Дисидентський рух уже не був потрібним країні – він був з іншої доби, з іншого життя. У країні з’явилася публічна політика. Почався час відкритих дискусій і легальних політичних організацій. Потрібно було протиставити політичну опозицію залишкам комуністичної партії, які намагалися адаптуватися до нового життя. Це був виклик нового часу.

Програний бій

Звичайно, перехід в іншу площину громадської діяльності був прийнятним не для всіх дисидентів. Після катастрофи комуністичної системи декотрі з них справедливо повважали свою місію виконаною та відійшли від будь-якої діяльності. Однак багато дисидентів вирішили продовжити свою діяльність уже в політиці.

Нездатність або, можливо, небажання колишніх дисидентів створити самостійну політичну силу виявилася фатальною для демократичної опозиції. Розпад комуністичних структур супроводжувала поспішна втеча з комуністичної партії найбільш передбачливих її діячів, які зрозуміли, що вони не зможуть залишитися при владі за нових умов, оперуючи старими комуністичними гаслами і зберігаючи вірність помираючій комуністичній ідеології. Під час трансформації держави вони стали найгаласливішими критиками комуністичної системи, швидко завойовуючи собі популярність у суспільстві, що втомилося від комуністичних догм. Їхнім лідером став Боріс Єльцин, високий апаратник КПРС, який зробив ставку на формальну антикомуністичну позицію. Його оточували люди із середньої ланки колишньої партійної та державної еліти. Багато пересічних людей підтримали Єльцина, повіривши його обіцянкам покласти край комунізму і привести Росію до демократії. На хвилі цих настроїв і за підтримки багатотисячних антикомуністичних демонстрацій Єльцин став першим президентом Росії.

При перших кроках у деструкції комунізму нова політична еліта потребувала людей, які своїм моральним авторитетом могли зміцнити починання нової влади. Таким людьми стали деякі відомі дисиденти. Слідом за академіком Сахаровим вони взяли участь у Верховній Раді, вибори до якої були громіздкими та недемократичними. Ця псевдопарламентська структура більше марила минулим, ніж майбутнім, але її можна було використати як трибуну для виступів. Можливість говорити і бути почутим виявилася, мабуть, головною причиною, чому деякі дисиденти вирішили брати участь у роботі цього рудимента радянської влади. Це пречудово збігалося з бажанням нової політичної еліти, рекрутованої зі старої номенклатури, продемонструвати всьому світові свій новий демократичний вигляд. Зрештою, Верховну Раду очікував безславний кінець, коли 1993 року її розігнали після спроби вчинити червоний заколот і повернути Росію на старий шлях розвитку.

Дисиденти, спокушені можливістю зайняти місця в парламенті, а потім і в президентських структурах, проґавили можливість створити справді демократичну опозицію, якої так потребувала країна нестабільної пори політичних змін і вибору шляху. Їхні голоси потонули в хорі демагогів, політичних пройдисвітів, старих апаратників, які освоїли демократичну лексику, нових шукачів щастя неважливо під якими гаслами. Вони розчинилися в цілком звичайному політичному бульйоні, так і не ставши ні прапором демократії, ні впливовою політичною силою. Нова влада лише використовувала їхні імена і збережений авторитет до тієї миті, поки їй це було необхідно.

Фатальна для нинішньої Росії відсутність ефективної демократичної опозиції має, звичайно, багато причин. Одна з них – проґавлені дисидентами можливості. Зрозуміло, свою роль у цьому відіграла й утома від постійного перебування в ролі аутсайдерів, і наївні надії змінити політичну структуру зсередини, і невиправдана довіра до політичних лицемірів, і дурнувате ставлення до компромісів і «мистецтва можливого», і нехтування чужою та власною репутацією, і невимогливість до політичних попутників. Позначилася, мабуть, і деморалізація, зумовлена масовою згодою нещодавніх політв’язнів на помилування.

Сьогодні, озираючись на два десятки років, що проминули, починаєш розуміти, наскільки рідкісну нагоду змарнували – нагоду повернути країну до демократичного укладу. Абсолютно невідомо, чи випаде Росії за нашого буття ще одна така нагода. Але якщо випаде й у нас з’являться нові дисиденти, вони не повинні повторювати наших помилок.

Автор: Алєксандр Подрабінек
Назва оригіналу: На изломе эпох. Диссиденты
Джерело: Ежедневный журнал, 13.11.2009
Зреферувала: О.К.