Західна аналітична група

Попередні підсумки
Микола Рябчук	19.11.09
Восени 2005 року я їхав приміською електричкою з Києва до Баришівки. Електричка, як завше на вихідні, була переповнена, люди стояли в проходах, у тамбурах, хтось відчиняв вікно, бо було надто душно, хтось зачиняв, бо занадто дуло, люди перегарикувались, роздратування висіло в повітрі – разом із духом немитих тіл, дешевої їжі та неякісного алкоголю. Хлопці навпроти мене пили пиво просто з пляшок і лаяли владу. – Я розчарований, – казав один, найп’яніший. – Я стояв на Майдані! Я їм повірив! А вони!.. – Сволочі, – притакував другий. – Брехуни!.. Був кінець вересня, президент Ющенко якраз відправив у відставку Юлію Тимошенко та весь її уряд, недавні герої Помаранчевої революції привселюдно звинувачували одне одного у корупції й непотизмі, економіка буксувала, обіцяних реформ не було, як і обіцяних покарань для злодіїв та шахраїв, – одні з них успішно, з усім награбованим, поперебиралися до Москви, інші – потихеньку приєднались до помаранчевих і виринули на нових, або й на тих самих посадах; відчуття зради, поразки і гіркого безсилля справді ширилося в суспільстві; я, у принципі, й сам був готовий притакнути хлопцям навпроти, але наблизилась контролерка і хлопці люто на неї визвірились: – Не платим, – заявив той, найбільш розчарований, – і платить не будем! Контролерка спершу пригрозила штрафом, потім заапелювала до совісті, проте всі пасажири довкола накинулися на неї разом із хлопцями і сердега відступила ні з чим. Вона була для всіх уособленням влади, і кожен, хто не хотів платити, міг тепер гордо сказати, що він розчарований, він стояв на Майдані, і тепер може спокійно пити пиво де хоче, плювати на долівку й на все довкола, ні за що не платити й ні за що не відповідати. Революційний совок, зрозумів я, нічим не кращий від совка контрреволюційного, помаранчевий хам – від хама антипомаранчевого. І поки одні або другі (або – одні й другі разом) вибирають собі прем’єрів і президентів, мерів і депутатів – за власним образом і подобою, плоть від плоті суспільства, квінтесенцію, можна сказати, української нації, ми будемо мати саме ту владу, на яку заслуговуємо: "від народу, з народу і для народу". Помаранчева революція повернула українцям те право, яке у них відібрав 1999 року Леонід Кучма: мати саме ту владу, на яку заслуговують. Тобто ту, яку самі собі вибрали – у вільних, чесних, конкуренційних виборах. Але це право означає також відповідальність. Бо після справді вільних виборів ніхто вже не може сказати: я не маю стосунку до цих людей, котрі засідають в уряді та парламенті, я їх не вибирав, вони самі узурпували владу авторитарними методами. Українці, здається, навчилися вже демократично вибирати владу, проте не навчилися ще відповідати за неї і спонукати її до відповідальності. Вони не збагнули ще, що влада може бути значно гіршою від суспільства, особливо коли вона узурпована авторитарним лідером чи тоталітарною партією, проте вона не може бути від нього набагато кращою. Після того випадку в електричці я намагаюся не вживати слова «розчарування», хоча відчув його досить давно, набагато давніше, ніж це озвучили в поїзді ображені на помаранчеву владу хлопці. Здається, першим тривожним сиґналом була відсутність чіткої програми дій – що в президента, що у прем’єра, що в усіх їхніх соратників та підлеглих. Помаранчеві, схоже, так були заклопотані, а потім захоплені політичною перемогою, що на якесь залучення фахівців, опрацювання програм та осмислення дій у них не лишалось ні часу, ні політичної волі. Другим сиґналом був розподіл посад, у якому, знову ж таки, майже не знайшлося місця для фахівців, зате знайшлося для друзів і родичів, для кумів і сватів, і, найгірше, для «своїх» бізнесменів, – попри багатолітні запевнення-обіцянки «відокремити бізнес від влади». Третім сиґналом була нездатність довести до кінця жодної кримінальної справи щодо незліченних злочинів та зловживань попереднього режиму: ніде, здається, імпотенція і безвідповідальність нової влади не була настільки очевидною і кричущою, як у її небажанні й невмінні здійснити належні розслідування. Серед інших тривожних сиґналів, що пролунали вже на початку 2005 року, можна згадати й категоричну відмову нової влади від будь-якої люстрації, і відмову від обіцянки перетворити державне радіо й телебачення у суспільне, і взяття президентом під особистий захист міністра юстиції, пійманого на брехні стосовно своїх дипломів, і протизаконне засекречування несекретних офіційних документів, і збереження різноманітних номенклатурних пільг – із якими колишні опозиціонери обіцяли покінчити, і телефонні дзвінки – у доброму старому стилі – від президента та його підручних до прокурорів та суддів із проханням «вирішити» ту чи ту справу. У травні 2005-го я написав статтю «Улюблений пістолет пані Сімпсон», де висловив занепокоєння цими тенденціями. Щоправда, увагу на неї звернули допіру у вересні, після скандальної відставки уряду й гучного краху помаранчевої коаліції. Назва статті, що стала згодом і назвою книжки, походила від американського мультиплікаційного серіалу. В одній із серій його головний герой Гомер Сімпсон купує собі пістолет, аби полегшити життя, проте невдовзі з’ясовує, що від пістолета – більше клопотів, ніж користі. Він не може, однак, сам викинути надто гарну й дорогу річ, тож просить дружину зробити це замість нього. Вона погоджується, але раптом бачить своє круте (cool) відображення з пістолетом у дзеркалі, хвацько той пістолет по-ковбойському підкидає і вкидає, замість смітника, до торбинки. Щось подібне проробила й помаранчева влада з успадкованою від Леоніда Кучми неправовою "шантажистською державою". Вона не викинула її на смітник, не реформувала інституцій, не змінила правил гри – відповідно до давніх порад Хав’єра Солани: грати за правилами, а не гратися з правилами. Забава з правилами триває вже майже п’ять років і, здається, уся енергія президента й прем’єр-міністра, виконавчої влади й законодавчої йде виключно на поборювання одне одного та на пошук дірок у законах або ж їх хитромудре інтерпретування на власну користь. Найпарадоксальніше, що кучмівська "шантажистська держава" була хоча й беззаконною, проте, на свій лад, ефективною – як і більшість авторитарних режимів. Помаранчева ж держава залишилась неправовою, проте до звичного беззаконня в ній додалася ще й дисфукціональність. Правила і закони не діють, розпорядження не виконуються, судові рішення іґноруються або перекуповуються й перевирішуються в інших судах. "Шантажистська держава" потребує концентрації влади в одних руках, помаранчева ж влада поділена і подрібнена, і тому – хаотична. Помаранчева революція ліквідувала неформальне верховенство авторитарного лідера, проте не запровадила чітко формалізованого й непорушного верховенства права. Щось подібне відбувається, власне, у багатьох неконсолідованих демократія третього світу; зрештою, всі балканські країни після падіння там комунізму теж не надто від такої моделі відрізнялися. Можна взагалі дискутувати на тему, чи можлива консолідація демократії без зовнішнього стабілізаційного чинника. В кожнім разі, жодна посткомуністична держава самостійно не осягнула такої консолідації: всі успішні історії в реґіоні пов’язані з опікою та підтримкою реформаторських сил Європейським Союзом, а випадку екс-югославських республік – ще й безпосереднім втручанням зовнішнього арбітра у вигляді НАТО. Україні теж не бракує зовнішнього втручання, але воно походить переважно зі сходу і має радше дестабілізаційний характер. За великим рахунком, ривалізація між Ющенком і Тимошенко і, взагалі, міжусобиці у помаранчевому таборі не надто би відрізнялися від подібних протистоянь між Качинським і Туском, чи Мечяром і Дзуріндою, чи Башеску та Ілієску, коли б не російський чинник – і у вигляді дедалі аґресивнішої політики Кремля, і у вигляді усе ще впливової проросійської Партії реґіонів. Нічого цього нема у балканських державах, доволі подібних під усіма іншими оглядами до України. На жаль, сподіватися на реальну підтримку Заходу Україні не доводиться. Для західних європейців Україна залишається й надалі леґітимною сферою російських інтересів (про якісь інші інтереси у реґіоні, крім російських і власних, вони, схоже, й не задумуються). Ну, а для східнихєвропейців вона є зайвим клопотом – на додачу до безлічі власних, тож перейматися особливо цим аморфним тілом на сході вони не мають ані сил, ані бажання. Бог помагає тим, хто помагає сам собі. Чи, як каже інша народна мудрість, своя сорочка – ближче до тіла. Схоже, це починають усвідомлювати навіть у Варшаві, поступово прощаючись із романтичними ілюзіями Солідарності та Антибольшевицького блоку народів. Американська політика "перезавантаження" стосунків з Росією теж не додає українцям оптимізму. Тінь чергової Ялти (чи Мюнхена) нависає над Києвом. Військової аґресії (за грузинським сценарієм) в Україні, однак, не буде. Не тому лише, що українська армія значно потужніша від грузинської, а тому, що ні в Києві, ні навіть у Донецьку практично ніхто не виявляє особливого прагнення приєднуватися до Росії. Окупувати будь-яку територію, як це вже збагнули американці, значно легше, аніж її утримувати. Єдиним винятком може бути Крим, де проросійські настрої мають не лише ностальгійний, а й суто політичний, ірредентистський вимір. Проте для реалізації цього сценарію, крім імовірного українського опору та вірогідних міжнародних санкцій, є ще дві перешкоди: не вельми прихильний до такого сценарію кримсько-татарський рух і, хоч як це парадоксально, місцева еліта, котрій поки що куди вигідніше балансувати між Москвою та Києво, ніж віддатися повністю в руки Москви, котра навряд чи толеруватиме їхню криміналізовану "автономію" до такої міри, як Київ. Навіть вигравши Крим, Москва втратить незрівнянно більше: Україну. Крім остаточної втрати іміджу, Росія втрачає ще й тридцять "своїх" депутатів в українській Верховній Раді, завдяки яким тільки й утримується наразі хитка парламентська рівновага між проєвропейськими та "проросійськими" силами. Росія, схоже, збагнула, що по-справжньому проросійських лідерів у колишніх совєтських республіках вона вже не матиме. Тому що навіть найлояльніші з них, як Лукашенко, Воронін чи Назарбаєв, переслідували й переслідуватимуть насамперед власні інтереси. А тому стратегічна мета Кремля – ослаблювати якомога усі ці режими, дбаючи насамперед про неоколоніальну – економічну й культурну – експансію. Тобто лояльність усіх цих режимів є, звісно, бажаною, але куди важливішою для Кремля є їхня слабкість. Тож, за великим рахунком, найвигіднішим для Москви було би збереження в Україні сьогоднішнього хаотичного двовладдя і самогубчого самопожирання двох помаранчевих лідерів за мовчазного сприяння Партії реґіонів. Схоже, лише особиста ірраціональна ненависть Путіна до Ющенка перешкоджає раціональній реалізації цього найоптимальнішого сценарію. Ні перемога Юлії Тимошенко, ні перемога Віктора Януковича на президентських виборах у січні наступного року не буде великим успіхом для Росії. В обох випадках відбудеться певна консолідація авторитарного режиму та обмеження сьогоднішнього політичного і мас-медійного плюралізму, не інстуціалізованого належним чином у повноцінну демократію, а тому вразливу до будь-яких політичних віянь. Скоріш за все в Україні в найближчі 5-10 років утвердиться режим, що його можна окреслити як Kuchma-lite (подібно як сьогоднішній ющенківський режим політологи саркастично називають Kravchuk-lite, – за аналогією до Marlborough-lite тощо). У випадку Тимошенко це буде режим із переважно проєвропейською риторикою, у випадку Януковича – більш проросійською, а проте засадничо політика в обох випадках буде по-кучмівськи «багатовекторною» та опортуністичною. Радикальних, послідовних і планомірних реформ не варт сподіватися ні в одному випадку, ані в другому – як з огляду на обмежений, засдничо совєтський менталітет обох лідерів, так і з огляду на олігархічний характер їхнього оточення. І все ж модернізаційні реформи відбуватимуться – як під натиском міжнародних інституцій, так і з огляду на потреби самих олігархів інтеґруватися у світову економіку, поліпшити власний імідж, а почасти й імідж країни. Дифузія західних ідей та, відповідно, вплив суспільства на владу теж відіграватимуть певну роль у модернізаційних змінах. З цих же причин консолідації авторитаризму в Україні не відбудеться. Цьому перешкоджатимуть зокрема й реґіональні поділи та відповідні внутрішні поділи серед еліт. А також – досвід Помаранчевої революції, котра показала суспільству його реальну силу, а владоможцям – певну межу у маніпуляціях, якої не варто переступати. Нині важко знайти в Україні когось, хто не був би розчарований результатами Помаранчевої революції. Але так само важко знайти когось серед її симпатиків та учасників, хто жалкував би за скоєним. І хто казав б, що в жодному разі не зробить цього удруге.