I

Істина й цінності. Різниця між "є" і "не є" фіксується як істина і помилка тільки тоді, коли перше ми сприймаємо як "так" (позитивність дії, добро), визнаємо як те, чого треба прагнути, а друге визначаємо як "ні" (негативність дії, зло) – те, чого треба уникати. Саме буття, відмежоване від небуття (з його "є-істиною", що протистоїть "не є-помилці"), промовляє через розрізнення добра й зла, а точніше: завдяки йому людина вкоріняється в бутті, перебирає на себе відповідальність за буття.

Ф. Бекон каже про "всезагальні інстанції" у реальності. Знаменита думка, і в етиці дуже важливо зважати на неї, хоча саме в ній це найскладніше зробити. Адже етика спирається на принципову рівність (однаковість) людей у їхній моральній гідності, заперечуючи тим самим наявність серед них "всезагальної інстанції" (принаймні за цим критерієм). Тому моральну рівність слід розуміти тільки як умову, передумову, щоб побачити (і культивувати) реальну нерівність індивідів (за всіма іншими критеріями, крім того одного). Саме таке розуміння моральної рівності закладено в ідеї негативної етики, що зв’язує абсолютність моральних претензій із декількома універсальними заборонами (насамперед "не убий" і "не бреши"), а тим самим й обмежує ними.

"Немає однієї істини для елліна й іудея". Якщо не визнати одну істину, то не буде ні елліна, ні іудея. Але якщо еллін і іудей не вважатимуть кожен свою істину єдиною, то вони не будуть: однин – іудеєм, а інший – елліном.

Істина, добро, краса – три промені, які розходяться від одного джерела. Вони є трьома способами вираження (існування) того самого. Істина, що говорить про те, що є, що воно є, і про те, чого нема, що його нема, позначає межу між життям і не-життям. Добро, з його фундаментальною забороною насильства, не-життя, позначає життя як єдиний предмет людської активності. Краса – потяг до життя як до прекрасного й відраза до не-життя. Філософське визначення точки перетину та єдиної основи істини, добра й краси дав іще Парменід у своїй знаменитій тавтології: буття є, не-буття немає. Істина – знання буття. Добро – ствердження буття. Краса – потяг до буття.

Ніцше не просто жив і мислив. Він жив думкою. Думка набула для нього не тільки емоційного, а майже фізичного сенсу. Це не те, що він робив з 5-ї до 9 ранку, як Кант, а те, що він робив завжди, коли не спав. Він пише так, щоб його думку не можна було відірвати від нього самого. Тому його не можна цитувати. На будь-яку цитату з Ніцше знайдеться антицитата. Він мислить так, як може мислити тільки він: думка суто індивідуальна, як і переживання, як і відбиток пальців. Хіба не пов’язана, наприклад, ідея Ніцше про вічне повернення з його періодичними нападами болю та мандрівним способом життя, протягом якого він постійно поневірявся тими самими місцями?!

Я прагну кращого для себе, хочу стати доброчесним. Але для цього я повинен знати, що є суттю цього кращого для мене, що таке чеснота. Я хочу знати, як улаштований світ, але при цьому у своєму пізнанні я хочу осягнути таку істину світу, яка буде найкращою для мене й прагнення до котрої буде чеснотою. Добро й істина суть те саме. Той самий шлях, на який можна ступити із двох різних боків.

Люди й боги: як складалися їхні стосунки. Язичницькі (гомерівські) боги скеровували всі вчинки героїв і замишляли на Олімпі все, що потім відбувалося на "землі". Бог світових релігій дав людині свободу – допустив її до дерева пізнання добра й зла, зберігши за собою право екстреного втручання. Безбожництво Нового часу можна зрозуміти як самоанігіляцію Бога й піднесення людини до його рівня.

Навіщо людині знати про свою смертність, свій кінець? Можливо, щоб вона не марнувала часу? Заледве. Радше, щоб вона не пов’язувала свої зусилля з кінцем, тому що вони будуть неминуче марними. І щоб знайшла свій шлях до нескінченності. Щоб побачила різницю між нескінченністю натурального ряду чисел і нескінченністю досконалості, повноти. Її точно сформулював Епікур: один день блаженного нічим не відрізняється від тисячі днів.

Властиве людині як розумній істоті ідеальне подвоєння світу не можна розглядати як пристосувальний (адаптивний) механізм. Адже інші живі істоти прекрасно вписалися у світ і без нього, у рамках інстинктивно-розумових дій. Сенс такого подвоєння радше в тому, щоб піднятися над світом, відірватися від нього, зазирнувши за його межі, щоб задати іншу детермінацію власній діяльності, ніж та, що визначає тлінність існування. Кант має рацію: якби не добра воля, то взагалі було б невтямки, навіщо людині розум.

Хто вибирає: розум чи воля? Оскільки йдеться про вибір між бажаннями – розум. Оскільки йдеться про добро і зло – воля: адже тільки цей вибір і є вибором у прямому сенсі слова, тобто вибір без підґрунтя – чистий вибір. Моральний вибір є там і настільки, наскільки його не можна прорахувати. [...] Хіба може хтось сказати, чому Адам і Єва вчинили так, як вони вчинили?

К.А. Свасьян назвав гріхопадіння грекопадінням. Який чудовий приклад мудрої дотепності.

Наукове обґрунтування моралі. Дуже дивне формулювання питання, оскільки йдеться саме про підставу, а не опис, пояснення. У ній не більше сенсу, ніж у твердженні про моральну виправданість істини. Однак істина, щоб бути істиною, не потребує моральної санкції. Абсолютно так само й мораль, щоб бути мораллю, не потребує наукового обґрунтування.

Філософія – нічийна земля між наукою та релігією (теологією?). Нічийна не в тому сенсі, що там опиняються ті, хто не знайшов місця в науці та релігії (для таких існує багато чого, окрім філософії), [...] в неї можна потрапити (упасти, провалитися) з обох боків. Перше, що роблять вчені-невдахи і богослови-єретики – вони починають філософствувати. Сама ж по собі філософія, якщо дивитися на неї крізь призму науки чи релігії, як на розміщену між ними й не приналежну ні до однієї з території, є непроникною зоною ("чорною дірою"). Її не можна освоїти ні засобами науки, тобто пізнати, ні засобами релігії, тобто вимолити.

Кінець історії. Ця філософськи сумнівна формула має один цікавий, заледве зауважений автором аспект. Якщо немає історії, отже, не можна посилатися на історію, виступати від її імені, виправдовувати свої дії історичними цілями.

На перший план виходять індивідуально-відповідальні дії. Кінець "історії" може обернутися початком етики.

Про вищу кінцеву мету – чи-то щастя звичайних людей, чи мудрість філософів – не можна сказати щось певне, точне. А втім, хибно вважати, начебто люди не мають знань про неї, тому що вони тягнуться до неї, анітрошки не сумніваючись у її благій сутності. Це – теж знання, тільки особливого типу. Знання недоведені й недовідні. Вони закорінені в людині, виступають як його віра. Віра – не знання, які можна довести, а знання, які ми доводимо своїм життям. Знання належить нам, а віра є ми самі. Толстовське розуміння віри як свідомості життя – на мою думку, найбільш адекватне.

[...] Прочитав у газеті: молода пара встановила приховану відеокамеру, щоб потай стежити за нянькою своєї дитини протягом дня, коли самі вони перебувають на роботі. Показовий випадок. Моральна культура багато в чому трималася і тримається на різниці між поведінкою особи на людях і наодинці із собою. Технологічні можливості нині досягли такого рівня, коли людині важко зникнути з чужих очей, залишитися сам-на-сам. Наразі вона ще може заглибитися в себе – залишитися наодинці із собою внутрішньо. Однак ніщо не суперечить припущенню, що згодом люди навчаться "просвічувати" й чужу душу. І що тоді?

Достоєвський говорив вустами свого героя, що йому не потрібні кришталеві палаци, якщо не можна показати дулю в кишені. До кришталевих палаців далеко, а з дулею в кишені вже проблеми.

Схоже, людина озовнюється. Ба більше: стає пласкою, втрачає глибину. Можливо, ми опинилися за роздоріжжі, у точці біфуркації, як нині кажуть, з якої можливі різні виходи. Один – антропологічне піднесення людини, коли норми людської сором’язливості й порядності (поводження на людях) стануть органічними властивостями індивідів. Але не виключений (і наразі він навіть бере гору) інший варіант, коли ці норми буде відкинуто і люди деградують до природного стану (адже тварини нічого не приховують одне від одного). І поведінка людей стане "природною", чого, починаючи з Руссо, так прагне західна культура.

Три природи людини: фізична – соціокультурна – моральна. Ця ідея закладена вже в знаменитому міфі Платона з "Протагора": коли Епіметей роздавав природні здібності, людина залишилася ні з чим, гола й беззахисна; тоді Прометей, виправляючи помилку свого короткозорого брата, навчив людей розмовляти, розпалювати вогонь, виготовляти знаряддя. Цього, однак, виявилося недостатньо, тому що люди не могли жити спільно, і тоді Зевс послав Гермеса, щоб він поширив серед людей сором і правду, і наділив цими здібностями їх не вибірково, а поголовно, всіх. Вона, ідея про три природи людини, одержала розробку в стоїчній філософії: людина природна, оскільки має потяги; вона соціальна, оскільки вміє належно задовольняти їх; вона моральна, оскільки розумна вищою розумністю, завдяки якій байдужа до всього, крім чеснот. Основна проблема людського існування: як співвідносяться ці три природи. Вирішальне значення має, на що спрямована друга (соціокультурна) природа, що є центром організації для всієї структури – на те, щоб приземлити моральну природу, або на те, щоб піднести природу фізичну.

[...] Що є правда? Тут три слова. За що криється здивування щодо сили, яка скеровує людину до невідомої кінцевої мети. Правда позначає власне цю мету, з якою людина пов’язана чомусь настільки органічно, що поза нею почувається незахищеною. Є – центральна ланка пропозиції, що говорить про те, що про правду, яка міцно тримає людину в полі свого тяжіння, вона не знає нічого, крім того, що вона є. Що ж таке це є? Що є є? Що є є є? І так нескінченно. Філософи врятували людей, урвавши цей ланцюг положенням: буття є, і додавши: бути й мислити є те саме. Те, що вабить мене, є думка, правильна думка. Вона, властиво, і є думка тільки тоді, коли вона правильна – тобто така, що вабить мене, не може не вабити.

Коли відповіді філософів виявилося замало і вони не змогли помислити буття так, щоб це надихнуло когось іще, крім них самих, коли люди зневірилися і запитання зазвучало з безнадійно-пилатівською інтонацією, тоді з’явився Ісус, який сказав: Правда – це Я.

[...] Коли люди розмірковують про абсолютне (істину, мораль, бога), вони сповнюються якоюсь незрозумілою й непроникною впевненістю, завдяки котрій їм здається, що їхні твердження абсолютно істинні саме тому, що вони говорять про абсолютну істину.

Абсолютна мораль – те саме, що абсолютна істина: як остання є сумою відносних істин, так і перша існує тільки в різноманітті відносних моральних норм. Люди, які намагаються знайти абсолютне в конкретних нормах, не розуміють, що вони тим самим заперечують його – це те саме, що людина доводитиме існування бога, стверджуючи, ніби бачила його. Це, звичайно, не означає, що ідея абсолютної моралі є порожньою фікцією. Вона необхідна хоча б для того, щоб усвідомлювати відносність усіх реальних форм, у яких мораль існує, щоб не було оголошено абсолютною жодну з них.

Звичайно, мораль є формою практичної свідомості, і вона, на відміну від гносеології, не може мислити абсолютне тільки як теоретичний постулат. Вона повинна знайти йому місце у світі вчинків. Ось тут і починається парадоксальність моралі – необхідно знайти абсолютні вчинки, які самі по собі неможливі. Звідси – негативна етика, що пов’язує морально абсолютний учинок з дотриманням заборони, з тим, що людина чого не робить, тобто з негативним вчинком. Отже, абсолютно моральний учинок існує як те, що не існує – те, що я не зробив через саму лише заборону.

II

[...]Сократ закрив дорогу пізнанню, узалежнивши знання від чесноти. Платон зняв закляття, виділивши стан мудреців. Він розділив людей на тих, хто знає й не знає.

Сократ мав рацію, кажучи, що знати чесноти й бути доброчесним суть те саме. Справді, якщо людина не доброчесна, то як можна дізнатися (упевнитися), що вона дійсно знає, що це таке?

Щастя не можна відтворити, технологізувати, інструменталізувати, взяти під контроль. Його не можна розрахувати й методично вибудувати. У розумінні щастя не обійтися без постулату долі. Тому воно не знайшло місця в етиці Нового часу. У кожнім разі цієї доби щастя зігнано з етичного трону, який воно займало в античності та середні віки. Один з аргументів Канта проти етики евдемонізму полягав у тому, що людина не може взяти на себе відповідальність за щастя. Звідси його поділ понять щастя і заслуги бути щасливим.

Безумовність обов’язку передбачає, що він поширюється також на бажання (не тільки "не прелюбодій", а й "не побажай дружини ближнього твого"). Але перед бажаннями обов’язок безсилий, він втрачає свою безумовність, на що звернув увагу Дж. Мур, запропонувавши розрізняти правила обов’язку й ідеальні правила. А чи не може бути так, що специфіка моралі не пов’язана з безумовним обов’язком? І взагалі не пов’язана з обов’язком?

Ален Баддю: "Зло є можливістю, що відкривається тільки при зустрічі з добром". Щодо зустрічі добра зі злом цілком точно. Тільки, схоже, порядок тут інший. Добро є можливістю, що з’являється тоді, коли ми не робимо зла. Воно (добро) є діяльністю в просторі, що відмежований моральними заборонами.

Моральним є тільки те рішення, про яке людина може сказати: це Я вирішила. Яке не має немає інших підстав, окрім цього Я. Коли ж я хочу їсти, пити, захистити дисертацію тощо, у всіх цих випадках дію не я сам, а через мене пробиваються якісь закони, норми тощо. У першому випадку Я – початок причинного роду, у другому випадку – ланка в причинній меті.

Ти повинен!

Я хочу!

Чи можна бажання привинити за обов’язок? Здається, це робили філософи гедоністичної школи Арістіппа. А хотіти належне? Над цим бився Кант, вирізняючи та формуючи в людині особливе почуття поваги до морального закону.

Адіафора стоїків: усі життєві цінності (здоров’я, хвороба, багатство, убогість, успіх, слава тощо) виносяться в етично нейтральну зону. Вони співвідносяться з моральністю так само, як кості з грою: ми граємо за допомогою костей, але не заради них. Добре, якщо кості випадуть вдало. Але з погляду гри немає нічого поганого, якщо вони ляжуть інакше, навіть найгірше. Гра передбачає й такий варіант. Ба більше, вона тільки тому й можлива, що допускаються різні варіанти. Без їхнього рівноправного прийняття гра була б не грою, а чимсь іншим – бізнесом, шахрайством тощо (чим, до речі, слід зазначити, значною мірою й стали ігри сьогодні).

[...]Хто є Бог, може знати тільки Бог. Запитання, хто є ця конкретна людина (Х), одержує відповідь у його зверненні на самого себе. Це знання принципово суб’єктивно й одиничне. Хто є Х, міг би сказати сам Х. Але й він не може зробити це. Тому що він не тотожний собі. Він – більше від самого себе. Х, що розповідає, чим він є, це вже інший Х, ніж той, про якого він каже.

Категоричний імператив у світлі негативної етики. Якщо людина порушує якусь норму, то це, безсумнівно, означає, що вона не хоче бачити її як загальний закон. Порушення, як і вимоги, теж, очевидно, бувають категоричними та гіпотетичними. Категорично (очевидно й безумовно) можна порушити тільки заборону.

Мораль як обмеження діяльності стосується не тільки її універсальних принципів (наприклад, заборони Декалога), а й її особливих форм: мужність – не бути боягузом; дружба – ніколи не зраджувати.

В. Гюго. "Торквемада": "...день за днем від вранішньої зорі до кончини ми йдемо". І звірі йдуть до неї "день за днем від вранішньої зорі". Кончина – природна заданість життя. І щоб досягти цього кінця, не потрібно жодного розуму; хіба тільки для того, щоб прискорити його. Робити її (кончину, смерть) предметом міркувань і метою – означає неправильно застосовувати розум. Безсмертя повинно бути кінцевою метою, що організує та скеровує життя. Смерть поза полем індивідуально-відповідальної поведінки людини й не може бути метою – про неї є кому "подбати" і без нас. Метою може бути тільки безсмертя, тому що без нас, нашого розуму, наших ідеальних поривів воно взагалі позбавлене будь-якого сенсу.

Мораль не є тим, що ми повинні робити як люди. Вона є тим, завдяки чому ми суть люди й можемо говорити про себе від першої особи.

Мораль не надається до розчленовування за критерієм істини/помилки не тому, що вона занадто суб’єктивна й не існує якоїсь об’єктивної даності, з якою її можна було б співвіднести. Навпаки, вона занадто об’єктивна, це один із глибинних вимірів людського буття. Істина – такий зміст тверджень, що не залежить від того, хто робить ці твердження. Тут йдеться про відповідність свідомості буттю. Ніхто не скаже про моральні твердження, що вони не залежать від того, хто їх робить. Навпаки, їхня добротність перевіряється тим, наскільки вони зобов’язують того, хто їх робить. Тут йдеться про відповідність буття свідомості.

Яким треба бути аморальним, щоб говорити про мораль?! Чи не стосується це не позбавлене підстав судження і спеціалістів з етики? Почасти стосується, і не тільки в тому сенсі, мовляв, хірург, який оперує на серці, має бути "безсердечним". Радше в іншому сенсі, коли можна сказати: яким треба бути безбожником, щоб міркувати про бога й думати, начебто ти знаєш, що сказав бог. Адже досліджувати мораль – означає засумніватися в ній.

Л. Вітґенштайн каже, що про мораль, як і про релігію, треба мовчати. Якщо людина говорить про те, про що вона повинна мовчати, отже, не можна довіряти тому, що вона каже – чи стосується це самого Вітґенштайна? Адже стверджуючи, що про мораль треба мовчати, він щось говорить про неї.

Зоряні образи моралі.

Конфуцій: доброчесне правління як полярна зірка, що завмерла на місці, а всі інші кружляють навколо неї.

Аристотель: справедливість схожа на вранішню та вечірню зорю.

Кант: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені.

III

Платон пише в "Державі", що ми свої уявлення про справедливість і добро формуємо ще в дитячому віці, запозичуючи їх у батьків. Ми запозичуємо, а не виробляємо моральні поняття. За ними завжди стоїть сила авторитету (прикладу, зразка). У кожнім разі ми засвоюємо їх швидше, ніж дізнаємося, що вони таке.

Моральне виховання не локалізується в часі та просторі. Його не можна розчленувати на звичні для виховання критерії: учитель-учень, цілі-засоби. Воно не існує у формі особливої діяльності й у прямому сенсі слова не є вихованням.

Гуманізм відкрив не просто людину. Він відкрив її людяність. Тут не вистачає чудової гри сенсів, що є в німецькому слові "Menschheit", що означає і людяність, і людство.

Що більше норма орієнтована на індивіда, то універсальніша вона.

Мораль можна вважати першою формою усвідомлення історичності людини, оскільки вона дає йому нескінченну перспективу для вдосконалювання.

Логіка етнонаціональної свідомості: не всім поталанило народитися такими, як ми. Звідси гуманістична етика може зробити висновок, що до представників інших національностей варто ставитися з акцентованою повагою й співчуттям, приблизно так само, як ми ставимося до інвалідів, коли допомагаємо їм переходити вулицю.

Сократ: ми цінуємо не життя як таке, а гарне життя.

Швейцер: благоговіння перед життям.

Усю історію європейського духу можна зобразити як зворотний рух від гарного життя до життя як такого. Це може бути зрозумілим і виправданим у тому сенсі, що людство сягнуло такого сили, коли життя як таке може відбутися тільки як розумно організоване (гарне) життя. По-іншому, життя стає природною передумовою буття людини як результат його суспільної діяльності.

Теплі відносини з близькими, що морально зобов’язують, є постійним тлом нашого повсякденного спілкування з ними. Водночас ми вирізняємо їхні уродини, особливо й навмисно акцентуючи свою повагу до них. У буденному спілкуванні наше добре ставлення приховане. У дні народження воно виступає на перший план. Мораль як специфічна ознака людини також пронизує все різноманіття його свідомих діяльних проявів. Водночас у категоричних заборонах і загальних вимогах бути моральним вона виділена, зафіксована як особливий предмет свідомих устремлінь людини.

Якщо сама чеснота містить нагороду, то навіщо в такому разі різноманітні премії, ордени, звання тощо. Отже – для пороку.

Коли вибирають дружину, звертають увагу на масу факторів: моральні та фізичні якості, походження, посаг й т. ін. Усе це, однак, несуттєве, другорядне. Вирішальне єдине: готовність і здатність цієї жінки бути дружиною, до того ж твоєю дружиною. Це як з дитиною. Нам хочеться, щоб вона була гарною, обдарованою, здоровою. Але ми приймаємо її такою, якою вона нам дістається: і рудою, і кульгавою, і якою завгодно. Тут є суттєвим, необхідним і достатнім тільки те, що вона – твоя.

Розмовляють про таїнство шлюбу, супроводжують його присягою. І це не без сенсу... Тут і справді криється таїнство. Факт шлюбу стає первинним стосовно персональних якостей і перипетій доль тих, хто йде до нього. Сьогодні ми занапастили саму ідею шлюбу.

[...]Любов як пристрасть стати іншим. Не взагалі іншим (не птахом, не хмарою), а іншим у рамках і логіки людського розвитку – тим іншим, яким можна стати як людина. Це означає піднестися над собою, стати надлюдиною. Звідси – зв’язок з героїчним етосом як пристрастю, спрямованою на те, щоб віднайти власну ідентичність у своїй божественній половині. Звідси і християнська вимога стати досконалим, як досконалий отець небесний. Та й у разі індивідуальної статевої любові в основі лежить обожнювання того, кого любиш. Без такого осліплення, що насправді є, звичайно, справжнім і щасливим осяянням, не буває любові.

Мораль перебуває в подвійному конфлікті з дійсністю. Вона: а) заперечує справжню вдачу як недосконалу і б) висуває норми, яким неможливо відповідати.

Андрєй Тарковський. Із щоденника ("Континент 57". С.176): "Моральність – усередині людини. Мораль – поза і вигадана, як заміна моральності. Там, де немає моральності – панує мораль – убога й нікчемна. Там, де вона є – моралі нічого робити". Таке судження є типовим для думаючої частини нашого суспільства. Очевидно, воно виражає якусь глибинну рису російської ментальності. Можливо, це пов’язано з тим, що досвід російської свободи був переважно досвідом внутрішньої свободи, що дивним чином сусідив, навіть мирно вживався, із зовнішнім холопством. Що вона, російська свобода, вдовольнялася приватними сферами ("кухні" шістдесятників). Російська інтелігенція всіляко культивувала досвід внутрішньої свободи (до речі, той самий Тарковський, опинившись на Заході, заявив наприкінці життя, що в Радянському Союзі був вільнішою людиною, ніж там). У цій лаві перебуває, мабуть, і спроба надати різний понятійний зміст словам "моральність" і "мораль".

Цікаво, що поряд з російською мовою національний еквівалент латинського слова "мораль" з’явився й у німецькій мові ("Sittlichkeit"). Цього немає у французькій, англійській, іспанській, італійській мовах. Адже німці теж люблять занурюватися всередину, в інтелектуально-духовні глибини. Вони теж цікавилися більше абсолютною ідеєю, ніж розподілом влади.

Доля, талан. Хто сперечатиметься, вони мають величезне значення в житті індивіда. Кажуть, що є щасливці та безталанні. Якщо підкинути монету, то дійсно ніхто не знає, якою стороною вона впаде: отут можна говорити про талан. А якщо кинути її тисячу разів, то число випадань орла чи решки буде однаковим. Так і в житті індивідів. Якщо йдеться про окремі епізоди або відтинки життя, то, звичайно, комусь щастить, а комусь – ні. Але якщо брати життя в усьому різноманітті подій і на доволі тривалому проміжку, то співвідношення удач і невдач ("орлів" і "решок"), що випадають кожному, є приблизно однаковим. Люди відрізняються загалом не тим, що одні щасливці, а інші безталанні. Вони відрізняються тим, як ставляться до успіхів і невдач. Одні можуть скористатися доброю нагодою (таланом) і мобілізувати сили, щоб пережити невдачу (безталання), а інші – ні. Доля сліпа, але (а можливо саме тому) справедлива (як, утім, і богиня правосуддя). Ігнорувати її так само нерозумно, як і звинувачувати.

Богослов’я, оголосивши божественне призначення незбагненною таємницею, спиралося, мабуть, не тільки на міркування формальної послідовності в роздумах. Не менш важливим був етичний аспект. Це була фактично заборона на те, щоб хтось привласнював собі право ділити людей на вибраних і невибраних. Щоправда, кальвінізм – і порушуючи логіку, і обстоюючи сумнівну етичну позицію – вважає, що здатність вірити у свою боговибраність є вищим проявом віри. Чому? А, можливо, навпаки, це її занепад? І вищий прояв віри (віри саме в абсолютного Бога) полягає в тому, щоб не вважати себе вибраним.

Мораль у суспільному житті – те саме, що повітря в біологічному житті. Коли вона є, її не зауважують і не цінують. Коли її немає, усі зв’язки руйнуються, суспільство гине. І тільки тоді, у моменти розпаду, люди усвідомлюють, що їхнє людське існування можливе тільки в площині моральних обмежень.

Гесіод ("Роботи і дні" 1, 40): "Дурні не знають, що більше буває, ніж все, половина...". Яке лаконічне й точне формулювання! Сказавши, що справедливе стосовно іншого є рівністю, Аристотель тільки повторив його. І вся подальша політична філософія не придумала нічого ліпшого. Та й не могла. Це – істина, на якій тільки й може бути побудована вся теорія справедливості. А ще кажуть, що у філософії немає незаперечних тверджень!

IV

В основі тоталітаризму лежить уявлення про людину як добру (принаймні потенційно добру) істоту. Він спирається на те, що середовище псує людей, і ставить собі за мету змінити його таким чином, щоб самі умови громадського життя, їх розумно продумана організація дозволяли людям адекватно проявити свою моральну сутність. Демократія заснована на уявленні про людину як істоту, здатну на зло. Вона обмежує свою мету тим, щоб блокувати зло, суспільно небезпечні деструкції людської поведінки. Як зауважив професор зі США Д.А. у бесіді зі мною, американська демократія тримається на трьох недовірах: недовірі громадян одне до одного, недовірі громадян до держави, недовірі різних гілок влади одна до одної. Людина, що пізнала суспільні закони та звіряє з ними свої слова і вчинки – це щось на кшталт екстрасенса чи мага, який приятелює з невидимими силами. Що почуває людина, що пізнала суспільні закони? Як вона можлива? Морально така людина може виявитися нестерпно самовпевненою. Щоб такого не відбулося і людина, яка пізнала об’єктивні закони суспільства, зберігала морально прийнятний вигляд, ці закони повинні бути або самі по собі аморальними, брудними – і в цьому випадку людина не вихвалятиметься знаннями, або вони повинні мати моральну природу, що серед іншого також містить заборону на самовтіху.

[...]Антисемітизм у США й СРСР: погано, коли люди гірші, ніж держава, і геть огидно, коли держава гірша, ніж люди.

Поліс як інший якісний стан, ніж рід. Принципово інший. Інший у своїй основі. Поліс не заміняє рід. Він відтискає його у приватну сферу.

Для політичної філософії Нового часу показові дві маленькі книги: "Утопія" Томаса Мора і "Державець" Ніколо Мак’явелі. У Мора немає дистанції між буттям і повинністю, тому що він підносить буття до рівня повинності. Він постулює моральну політичну реальність як здійснену. У Мак’явелі теж немає цієї дистанції, тому що він зводить повинність до рівня буття, показуючи, що політична реальність може утвердитися (бути успішною) лише як аморальна. Чи не були ці дві крайності різними проекціями того самого процесу відчуження людини від своєї держави, що здійснило західне християнство ("Богові – боже, кесареві – кесареве")?

Вітторіо Хесле у величезній монографії, понад 1000 сторінок, пише ("Moral und Politik. Munchen, 1997. S.192): "Навіть той, хто вважає атомне бомбування Хіросіми й Нагасакі глибоко аморальним, не може звинуватити Лео Сциларда, що він подвиг Айнштайна написати той знаменитий лист Рузвельтові про необхідність створити бомбу". Усе-то він знає! Дивне твердження: хіба річ у тому, що хтось може когось обвинуватити, засудити? Мораль не в цьому. Та й фактично: хіба не було й немає тих, хто обвинувачує й того, й іншого?!

Ще він каже, що Ґорбачов помилився, не підписавши союзного договору в першій половині 1991 р., що Ш. Перес помилився, призначивши вибори на травень 1996 р. (мовляв, треба було призначити або відразу після загибелі Рабина, або відтягнути, щоб устигнути просунути мирний процес...). Як може філософ стверджувати таке?! Яку компетенцію він має для цього?! І чому йому не може спасти на думку, що якби Ґорбачов і Перес вчинили так, як він їм радить зараз заднім числом, то все могло обернутися й для одного, й для іншого ще гірше. Воістину: не треба писати грубих книг.

Насильство морально терпиме, коли воно позаперсональне. Тому йому й надають такого вигляду в державі.

Серед зрадників Батьківщини буває багато тих, хто закликав любити її. Це, звичайно, не означає, що вони зрадили Батьківщину, тому що клялися в патріотизмі. І вже точно не означає, що кожен, хто апелює до патріотизму, схильний до зрадництва. Але як відрізнити одне від іншого – щирі слова про патріотизм від лицемірних? І чи завжди сама людина знає про себе, коли вона щира у своїх моральних установках і коли фальшивить? Можливо, вартувало б узагалі заборонити будь-кому виступати від імені патріотизму, батьківщини. Чи любитимемо ми Батьківщину менше, якщо припинимо привселюдно вимагати цього одне від одного?

Місце моралі в політиці там, де питання вирішують голосуванням, де ухвалюють рішення, під якими стоїть персональний підпис. Її немає там, де питання вирішують компетентним судженням, у рамках інструкцій, професіоналізму бюрократичної рутини – у всіх цих випадках мораль у тім, що не неї не зважають.

Коли кажуть, що політика є брудною справою, то це є негативним визнанням пріоритету моралі перед політикою.

[...]Мораль і політика. Те чи інше вирішення питання їхнього співвідношення залежить насамперед від того, як розуміти політику. Якщо вбачати в ній технологію влади, різновид управлінського механізму, то вона цілком може обійтися без моралі, у кожнім разі потребує її не більше, ніж будь-яке інше професійне заняття. І зовсім інша річ, якщо надавати політиці екзистенціального сенсу, бачити в ній гідний лад життя. Тоді вона виявляється споконвічно й сама по собі морально навантаженою. Священики освячують зброю, освячують війну й інші насильницькі акти держави. Для виправдання таких дій можна знайти багато "аргументів". Зокрема, вони поводяться як добрі громадяни. Єдине, що ніяк не вкладається в моїй голові, – як вони можуть вважати себе при цьому християнами, послідовниками Ісуса Христа? Як, відштовхуючись від загального посилання чітких, позбавлених будь-якої двозначності тверджень: "не противтеся злому", "прощайте ворогів ваших", можна побудувати ланцюг міркувань, наприкінці якого буде висновок про те, що необхідно насильством протистояти злу й не щадити ворогів?! У моєму розумінні це – образа думки.

Ю.В. Андропов сказав про СРСР, що ми не знаємо суспільства, у якому живемо. Сьогодні можна повторити: ми не знаємо суспільства, у якому жили. Дивна річ: ніхто й не хоче знати цього. Ні ті, хто ходить із червоними прапорами й кричить, що це було чудове суспільство і його треба відновити. Ні, тим паче, ті, хто вважає його кошмаром, який слід забути. Може, у радянському ладі закладено таємницю, якої не можна зачіпати. Як у дереві пізнання. Може, й загинуло це суспільство почасти тому, що захотіли довідатися, чим воно насправді є?

Показова доля А.А. Зінов’єва з його науковою теорією радянського комунізму. Спершу сказали, що зводить наклепи на радянський лад, і він опинився в таборі його супротивників. Згодом почали говорити, що він за радянський лад, і він опинився в таборі тих, хто за його відновлення. Сам Зінов’єв не втомлювався повторювати, що він ні за, ні проти. Що він – дослідник. Першим він казав, що він – не дисидент і знищення радянського комунізму ніколи не було його метою ні як ученого, ні як людини. Другим він говорив, що не марксист і ніколи не був ним, що перемога радянського комунізму в Холодній війні обернулася б ще гіршими наслідками, ніж перемога Заходу. Але його не розуміли ні ті, ні інші. Вони не розуміли його, тому що вони взагалі не хотіли розуміти.

Можливо, справді існують речі, яких не слід торкатися скальпелем пізнання?

[...] Газета "Россия" напередодні нового 2001 р. поставила різним людям запитання "Якби Вам випало зустріти Новий рік із президентом, який тост Ви проголосили б?" Серед інших був бомж із площі трьох вокзалів у Москві на ім’я Сєня. Він сказав: "Тост за те, щоб Русь була жива". Жартував бомж Сєня чи говорив всерйоз – хто скаже?

Люди дресирують тварин: кішок, ведмедів, навіть тигрів. Це, звісно, цікаво. Насамперед як видовище, забава. Буває корисно (собака мого знайомого приносив йому капці). Але тут є й прихований моральний урок. Кмітливість та інші адаптивні здатності – те, що властиве навіть тварині і що не виводить нас із тваринного стану.

Людина глибинно самотня: приходить у світ сама і сама йде з нього. І водночас вона не може без інших: фізично має потребу в їжі, душевно – в розраді, духовно – у співрозмовнику. Дитиною вона потребує дорослого, молодою – супутника (супутницю). На старості їй потрібна опіка. Історію культури можна витлумачити як пошук оптимальних форм поєднання самотності людини та її пов’язаності з іншими. Первісна стадність і сучасний індивідуалізм – два полюси цього процесу. Філософи зараз багато говорять про діалог, комунікацію, про інше [другое], іншість [другость] і т. ін. Можливо, все простіше і рішення проблеми зашифровано в нашій російській мові: слово "другой" є однокореневим зі словом "друг". Треба, щоб "другой" став "другом".

Аристократ як морально самодостатня істота. Він утверджує себе в незаперечності своєї аристократичної гідності. Він знає, що зроблений зі щирого золота. Його, як казав Ніцше, впізнають за поставою. Він не дозволить собі опуститися нижче й не дозволить нікому піднестися над собою. Для тих, хто нижче, він має батіг, для тих, хто хоче принизити його, він має шпагу. Перших він проганяє, із другими б’ється. Так він оберігає свій аристократизм. Можливо, саме здатність поводитися таким чином і є ознакою аристократизму? Можливо, аристократизм помер, коли почали шукати його ознаки, крім цієї.

Автор: Абдусалам Ґусєйнов – доктор філософських наук, професор, дійсний член РАН, директор Інституту філософії РАН, завідувач кафедри етики МДУ ім. М.В. Ломоносова
Назва оригіналу: Философские заметки
Джерело: Вопросы философии, 03.11.2009
Зреферувала: О.К.