По-перше, велике дякую, що ви запросили мене сюди, а по-друге, лекцію можна було назвати по-різному через певний вінегрет, що я вам продемонструю. Лекція побудована по-імпресіоністичному, і є дві причини для цього. Перша – я, взагалі-то, так розмовляю, і лекції, на лихо, читаю так само. Друге – це така сфера – і це не данина моді, а дійсно правда, – що зачіпає декілька наук, і немає жодного способу і, головне, жодної мети, щоб розподілити це по різних науках.

Я насправді говоритиму про мозок, але не як фізіолог, хоча я сама також і фізіолог, а трохи з іншого боку.

Я вирішила почати от із чого. Це таке підлабузництво, ну а чому б і ні? Першими творами Григорія Сковороди були два трактати: "Наркісс. Разглагол о том: узнай себе" ["Наркіс. Розмова про те: пізнай себе] і "Симфоніа, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе" ("Симфонія, названа Книга Асхань, про пізнання самого себе"). І, взагалі-то, це саме про те, що зараз досліджує когнітивна наука і що я маю намір розповісти. Сковорода має "Притчу, нареченну Еродій", у ній мавпа просторікує "со птенцем Еродіевым" про виховання. І там є така цитата: "Обезяна, по древней своей фамиліи именуемая Пишек. Она во африканских горах на рясном и превознесенном дре†со двома чад своих седмицами сидЂла. В то же время пролЂтал мимо младый Еродій. Госпожа Пи́шек, узрЂв его: «Еродій, Еродій! – воззвала к нему, – друг мой Еродій, сын пеларгов! Радуйся! Мир тебЂ!»". Далі взагалі далекими нам мовами. А Еродій відповідає їй: "А-а! Всемилостивая государыня! Бонжур!"

Коли я прочитала все це, я геть отетеріла й думаю: "Боже милостивий, це якийсь пост-постмодернізм!" І згадала відтак чудового петербурзького поета, нашого близького друга Сєрґея Стратановського, який і Сковороду дуже добре знає, тож я пропоную кавалок його чудового вірша. Називається "Діалог про гріх між старчиком Григорієм Сковородою й мавпою Пишек" ["Диалог о грехе между старчиком Григорием Сковородой и обезьяной Пишек"], однак я спочатку знала ці вірші, а потім прочитала Сковороду.

Ах, мартышечка моя,
Дорогая Пишек,
Есть в проблемах бытия
Черных дыр излишек.
Не заткнет старик Сократ
Грецкими словами.
Ах, премудрость – страшный сад
С черными плодами.

От куди я веду, що в тій сфері, про яку я сьогодні говоритиму і в якій працюю через божевілля, так я думаю, справді надлишок "черных дыр". І друге питання, яке я все-таки зачеплю, хоча воно могло б бути предметом окремої лекції, це: "А чи не морочить наш мозок нам голову?" Тобто чи маємо ми підстави вірити йому? Хочу сказати – питання відкрите, і я не маю на увазі якогось епатажу, не в побутовому сенсі, а є наукові підстави сумніватися в тому, що мозок постачає нам достовірну інформацію. І почасти я хочу цю лекцію, може, занадто пишно сказати "присвятити" – але нагадати про Пятіґорського, який помер тиждень тому і який був чудовим філософом. І писав він, окрім іншого, от що: "Мислення й буття становлять континуум". Я хочу, щоб ви всерйоз поставилися до цього. Суть ідеї в тому, що не те що є окреме життя чи навіть не життя, а якийсь зовнішній світ, – і окремо ті, хто думає про це. Насправді це не можна розмежувати, це те саме. Відтак я також хочу згадати про чудового мислителя Мераба Мамардашвілі, який писав багато речей, зокрема і з Пятіґорським, і він пише: "Мислення й буття збігаються". Загалом, ні більше ні менше – просто збігаються.

Є такий чудовий британський космолог, сер Роджер Пенроуз (Sir Roger Penrose). Я ще повернуся до нього наприкінці своєї розповіді. Хочу нагадати, що 1954 року він почав придумувати так звані "неможливі фігури". Зокрема, от цей трикутник, що, думаю, принаймні комусь відомий. На ньому все видно. Узагалі, мушу сказати, що це родина – будьте ласкаві! Це до питання генів. От, наприклад, він мав батька, Леонеля Пенроуза (Lionel Penrose), який був генетиком, тож він придумав неможливі сходи.

Як бачите, незрозуміло, де ти спускаєшся, де піднімаєшся. Там був ще один брат, колишній 10-разовий чемпіон Британії з шахів, який грав з Талем, Фішером і програв їм. І ще один брат, який, як я розумію, ще живий, доволі відомий математик – і теж в Англії. Загалом, ще та родина. Виявилося, що це вони заморочили голову Ешеру, тому що були приятелями, і вони показали йому свої неможливі фігури, і от він почав те, про що всі знають.

Якщо ми повернемося років на 150, приблизно, назад, то ми побачимо цитату в Івана Міхайловіча Сєченова, на яку я натрапила таким-от чином. Я маю книжечку "Рефлекси головного мозку", прижиттєве видання, словом, та сама книжечка. То вона впала на мене з полиці. Вдома. Книжечка, на щастя, невелика, і вона розгорнулася от на цьому місці. Ну, чого б це я читала "Рефлекси головного мозку" Сєченова? Нібито не маю потреби. А вона просто так упала й лягла, і коли я прочитала: "Немає жодної різниці в процесах, що забезпечують реальні події, їхні наслідки або спогади про них", то мене, треба визнати, захитало. Тому що він же тоді ніяк не міг знати це. От ми зараз знаємо.

Я, не стільки забігаючи наперед, скільки роблячи певну врізку у власний текст, хочу сказати, що якщо ми будемо знімати якісь показники з мозку людини, яка переживає слухові галюцинації, то об’єктивні показники того, що відбувається в мозку, будуть приблизно такі самі, якщо не сказати – взагалі такі самі, немовби вона чує реальний звук. Якщо, скажімо, ми провели б експертизу людині, що косить від армії й каже: "У мене галюцинації". Пустуєш? Зараз ми об’єктивно покажемо, що ні. А картина-то показує, що його мозок справді працює зі звуковим сигналом, що начебто надходить у вухо, іде там по всіляких нервах і куди треба приходить. Узагалі-то, моторошна історія, тому що мозок може працювати вхолосту, і він самодостатній. Йому, якщо серйозно, не потрібен зовнішній світ. Йому всього досить. Але Сєченов не міг знати це.

До чого це я? До того, що наша залежність від мозку значно більша, ніж ми звикли про це думати, якщо не сказати – вона абсолютна. Тому що немає жодних способів щось знати про той світ, що оточує нас, я навіть сказала б ще різкіше – про сам факт наявності цього світу, жодного способу, лишень довіритися мозку, що працює за допомогою вікон і дверей у вигляді сенсорних систем, тобто зору, нюху, слуху. Ми не маємо жодних інших відомостей. Що ці органи чуття запропонують нам, те ми й одержуємо. А органи чуття, вони що роблять? Вони, я повторюю, просто двері й вікна. Робить-то все мозок, отже, взагалі-то, ми повинні знати його. Нам незле б познайомитися з мозком, тому що він, не ми, а він, я повинна засмутити всіх присутніх, саме він влаштовує все це. А не ми.

Алєксєй Алєксєєвіч Ухтомський, геніальний російський фізіолог, якого Іван Павлов переграв у XX столітті. Іван Пєтровіч з його умовним рефлексом, я відразу повинна зізнатися, що я терпіти його не можу, Івана Пєтровіча Павлова, з його умовними рефлексами й усією біхевіористською схемою. І він, і Скіннер, і взагалі всі біхевіористи, вони ж спираються на просту схему: правильно робиш – ось тобі цукерка, неправильно робиш – струмом тебе. Більшовикам це сподобалося, звісно, тому Іван Пєтровіч зайняв собою та своєю методологією-ідеологією все XX століття. А зараз, і вже не перший рік, кажуть про те, що фізіологія, або психологія XXI століття – якщо хочете, це питання «як назвати» – буде фізіологією Ухтомського, що, на мій погляд, значно розумніше й делікатніше. Але лекція не про це. Зокрема, він писав: "Немає суб’єкта без об’єкта, як немає об’єкта без суб’єкта". І писав він це у 20-ті, скажімо, роки. Це все на ту саму тему, а саме на тему, що фізика пережила якийсь час назад.

Коли виникла квантова механіка, ця квантова механіка змушена була залучити спостерігача, тобто суб’єкта, у наукову парадигму. Що це означає? Вони почали говорити, що результат наших спостережень залежить від факту спостереження. Хто спостерігає, як спостерігає і, взагалі, чи спостерігає. Правда. Усі пережили шок, але цей шок уже пережили, історія вже минула. І коли почали з’являтися ідеї, а їх з’являється все більше й більше, я, властиво, про них і кажу, що цю саму схему можна накладати не тільки на квантовий світ, а на більші світи, то на це слід відповідати: "А це вже ні. Це у квантовому світі такі закони, а в інших, більших частинах простору, такого нема". Але ж вони ж кажуть страшну річ. Вони кажуть, що та сама частка може одночасно перебувати у двох місцях. Зауважмо, не зі страшною швидкістю переміщатися з одного місця в інше, а просто одночасно перебувати у двох місцях. Це ж, узагалі-то, жах.

Фізика впоралася з цим. Перейдімо до мозку. Я хочу розповісти вам про нейрони, тому що я обіцяла, що треба познайомитися з мозком. Це не малюнок, а реальна фотографія одного з нейронів і всього, що вилазить з нього. Усіх цих дендритів, аксонів, усіх цих щупалець, за допомогою яких він зв’язується з іншими нейронами в мозку й з іншими частинами різних нейронів мозку. Ось так виглядає нейронна мережа, якщо точніше, її маленький шматочок. Це електронно-мікроскопічні фотографії. Я повторюю, це не малюнки, це реальні портрети нейронів.

А ось так виглядають зірки на небі. Кажу я це не задля красивості, а для того, щоб почати лякати вас цифрами. Перш ніж я почну вас лякати, я скажу страшну річ. Останнім часом не в популярних журналах, а в дуже серйозних, з дуже великих світових лабораторій, американських зокрема, починають з’являтися дані, з яких можна виснувати, що кожен з нейронів має доволі високий ранг когнітивних можливостей. Отже, він вирішує, і мене, чесно кажучи, страх бере через це, що окремий нейрон може вирішити завдання, заледве не таке, як весь мозок загалом. Я зовсім не можу примиритися із цим, увесь час брудно лаюся. Але не вірити цим людям я теж не можу. Це серйозні люди, це не домогосподарки, яким щось привиділося між млинцями і біфштексами, це лабораторії, які доводять це. Якщо це так, то тоді ми повинні взагалі закривати контору. Мені потрібно вчитися в’язати шкарпетки, нарешті. Тобто взятися за зовсім інше, тому що це свідчить про те, що ми взагалі нічого не розуміємо, отже, наші знання не мають жодного стосунку до реальності. Але це я так, полякати.

28 мільярдів нейронів тільки в корі, у верхній її частині. У середньому це десять сантиметрів нервових волокон на нейрон. Я хочу сказати, що є частини нейрона, які можуть сягати метра завдовжки. Метра. Метра! Якщо почати множити, то ця кількість буде такою, що коли витягнути в одну нитку, то можна 68 разів облетіти Землю і 7 разів злітати на Місяць. Це перебуває в голові кожного з нас, і це ще не повне число того, що там є.

У плода людини нейрони утворюються зі швидкістю 500 тисяч за хвилину, відповідно 30 мільйонів за годину, 720 мільйонів за день, 5 мільярдів за тиждень і т.д. Це, я думаю, треба розповідати дітям у школах, коли говорять про шкоду аборту, полякати. Нейрони дуже різні, зокрема вони й виглядають по-різному. Портрети їх не обов’язково такі, як я показала. Один нейрон може мати до сорока тисяч з’єднань з іншими нейронами. Тому що наша мережа працює ось як – вони чіпляються один за одного – і от це те, що і є мозком. Якщо ми помножимо, я не вмію множити, але інші люди помножили, то одержимо понад квадрильйон синапсів у корі головного мозку. Як сказав мені знайомий астроном, кількість нейронних зв’язків у мозку більша, ніж зірок у Всесвіті, а після цього астронома знайомий фізик промовив: "Не зірок у Всесвіті, а часточок у Всесвіті". Часточок! Це ж жах.

Ось така дика кількість наповнює цю нейронну мережу, що думає за нас, я б так сказала. Постає питання, чи можна це моделювати, і всі ці системи штучного інтелекту, які стають усе складнішими та складнішими, суперкомп’ютери, що їх виготовляють японці. І що три місяці їхня потужність і швидкість подвоюється. Зрозуміло, з якою швидкістю рухається цей страшний прогрес. Це взагалі до чогось призводить? Тому що різниця у швидкостях між тим, що вміють потужні сучасні комп’ютери і що вміє наш мозок, попри все, що я описала, вимірюється мільйонами разів. Тобто комп’ютери швидші, ніж наш мозок, у мільйони разів. Цю гру ми програли, а користь? А користі немає. Тому що людський мозок – незрівнянно потужніша машина. Як так, чому, власне кажучи? Є кілька поглядів, один із них: "Усі нейрони й синапси діють одночасно". Тобто паралельно відбувається дуже багато процесів, тоді як комп’ютери переважно мають один або кілька процесорів. Буцім це інша річ. У підсумку, як кажуть ті, хто вивчає такі речі, хоча пряме вимірювання швидкостей не на нашу користь, але насправді ми заледве не в сто тисяч разів (хоча, чесно кажучи, я не знаю, як це можна виміряти, але припустімо) ефективніші та швидші, ніж комп’ютери. Але є ще інші люди, я маю на увазі, спеціалісти, які кажуть іще більш екзотичні речі. Вони кажуть, що там узагалі насправді відбувається якась інша математика. Імовірно, вся ця наша лічба взагалі не про те, що там. Є ідея, наприклад, що мозок організовано за голографічним принципом, що кожна точка – вона ж і ціле. Багато хто ставиться до цього скептично, і взагалі це розмови на довільну тему. Але те, що там може бути якась інша математика, ось це, слід зауважити, дуже небезпечний шлях. Тому що я не раз уже в різних аудиторіях говорила, не відмовлю собі в задоволенні й вам розповісти.

Маю дуже доброго московського знайомого, доктора фізико-математичних наук, фізика-теоретика, працює в головному з таких інститутів, і якось уночі він надсилає мені лист й пише: "От що мене цікавить, в Альфа Центаврі число π таке саме, як у нас?" Мене хитнуло, і я пишу йому: "От якби хто інший запитував, то я, може, це якось і ковтнула б, але фізик-теоретик, математик, не може ставити таке запитання. Тому що якщо математики різні в різних місцях, то що взагалі тоді робити?" Хочу зрозуміти, що тоді робити?

Потім минуло кілька років, і в нас у Петербурзі відбувалися Дні науки, які організує фонд "Династія", і власне ці дні науки називалися "Філософія й математика". Приблизно про це й була розмова, і оцей професор приїхав і вів один із круглих столів. Я зазирнула туди, тому що дуже поспішала й не могла там довго залишатися, він каже: "О, ось прийшов спеціаліст, зараз нам Черніґовська розповість, а що, математика в голові знаходиться?" Я кажу:

– Та що ж ви знову за своє.

– Ні, ну, якщо математика – властивість мозку.

Це звучить як розіграш, але насправді це серйозно. Якщо математика – це звичайна властивість нашого мозку, то, робимо велику паузу, що робити із цим далі? Тому що математика – це наша остання надія. Це об’єктивна мова, якій ми віримо. 2+2 усе-таки 4, як не крути. І складніші речі. Начебто це і є об’єктивність. Принаймні вся наука, у кожнім разі точна й природнича, вимірюється математикою. А якщо математика – це не більш ніж властивість того органа, за допомогою якого все відбувається, то тоді це взагалі має хоч якийсь стосунок до світу? Чи це наше приватне життя?

Коли ми починаємо дивитися, звідки ми взялися і що в нас за мозок, то ми бачимо, що подивитися, звідки ми, намагалися здавна. Наприклад, були спроби ще століття тому рід homo розділити на homo sapiens і homo troglodytes. Себто людина-тварина, що начебто схожа на людину, а насправді наче й не людина. Саме тоді проводили дуже гарні порівняльні дослідження анатомії мавп і людей. Намагалися реконструювати всіляких істот, які були нашими пращурами. Говорили "Corpore homo, intellеctum simian", тілом начебто схожий на людину, а розумом – мавпа. Коли я читаю студентам лекції, кажу, я сама не антрополог і ні під кого не "рию", але якщо ми хочемо знайти когось, то як ми зрозуміємо? На ньому ж не написано "homo sapiens". Кого це такого ми повинні знайти, щоб сказати: "Слава тобі, Господи, от, знайшли, це от буде така людина". Що вона повинна мати при собі? – запитання не тривіальне, але немає часу говорити про це. Ще говорили про мікроцефалів, аffenmenshen, і про людину, що не розмовляє, Pithecanthropus alalus. Я б так сказала, що той, кого ми повинні знайти, він повинен мати мову, він повинен говорити. А як ми дізнаємося, має він мову чи ні? Але це ще на чотири лекції, тож я не влазитиму в це. Постає запитання: людина – це істота, яка має свідомість? Отут ми й ступаємо на слизьке. Оскільки якщо вам хтось скаже, що знає, що таке свідомість, то не вірте йому в жодному разі. Ніхто цього не знає абсолютно. Тому що під цим словом розуміють зовсім різні речі. Це може бути протиставлення: наявність свідомості та її відсутність – наприклад, у стані неспання на противагу стану сну. Або стан без наркозу порівняно зі станом у наркозі, або протиставлення підсвідомому чи несвідомому, але це доволі довгий список, я навіть не витрачатиму часу на перелічування. Можна говорити про те, що це здатність до рефлексії, тобто здатність усвідомлювати самого себе або власні вчинки, або те, що в англомовній літературі називають "first person experience", тобто що я – це я і що я маю здатність сприймати так звані (філософи і психологи знають) "кваліа" (qualia). Тобто не просто таку-от довжину хвилі, яку можна виміряти об’єктивно, а от на це я дивлюся – і, на мою думку, цей колір називається "бузковий". Але тут питання не в слові, яким називають, а питання в тому, що немає жодного способу дізнатися: той бузковий, котрий бачу я і який вважаю бузковим, і той бузковий, котрий бачите ви, – це він чи не він? І цього нічим не виміряти, тобто ми не маємо, як домогтися цього.

Ще є одна дуже важлива річ, про яку дуже багато пишуть останніми роками. Це те, що людина (а зараз і в цьому починають сумніватися) має здатність, яку багато хто досі вважає тільки людською властивістю, – будувати модель психіки "іншого". Іншого з великої букви. Взагалі будь-якого Іншого. Це по-англійськи називається "theory of mind". Насправді навіть невідомо, як це перекладати, тому що це точно ніяка не теорія свідомості, це здатність увійти у психіку іншої людини, уявити, що вона цієї миті думає про вас, про картину світу й т. ін., і підлаштувати свою поведінку під конкретного Іншого. І це насправді є запорукою успішної комунікації. Це порушено при всьому спектрі аутизму, більшою чи меншою мірою, та в пацієнтів із шизофренією. Ба більше, це з’являється в дітей не відразу. Цього взагалі не можна очікувати раніше від трьох років. Класичні роботи свідчать, що це 4-5 років. У дитини починається період, коли формується така здатність. До речі, це збігається з часом, коли діти починають брехати, і серйозні дитячі психологи кажуть, що це дуже гарний когнітивний показник. Зрозуміло, що потрібно говорити правду, але розмова не про це, а про те, що якщо дитина здатна брехати, отже, когнітивно вона розвивається добре, і що саме вона здатна до цього "theory of mind". Тобто вона здогадується про те, що те, що знає вона, не обов’язково знає ще хтось інший. А маленькі діти, ті, що молодші, вважають: що знають вони, те знають усі, – вони не роблять жодних поправок. Насправді це дуже важлива, серйозна тема, просто, повторюю, немає змоги зараз говорити про це.

Є думка, що це специфічна для нашого виду, тобто для homo sapiens, здатність, котрою не володіють тварини. Зоопсихологи й узагалі всі, хто вивчає поведінку тварин, просто непритомніють від такого. На смерть стоять, що це, звичайно, не так.

Юрій Міхайловіч Лотман у 80-х роках захоплювався дослідженнями мозку, тому що вважав, що біпівкулі, двопівкуляста організація людського мозку – це модель культури, модель інтелектуальних процесів узагалі, модель соціуму тощо. Він писав: "Люди – єдині істоти зі здатністю до рефлексії". Саме те, про що я казала, тобто здатні усвідомити самі себе, "і таким чином створюють особливу семіосферу". А рефлексія, я нагадую, – це, взагалі-то, дзеркало, це наша здатність подивитися на себе іншими очами, що насправді зовсім не тривіальне вміння. Лотман також проводив паралель між двокулястою структурою головного мозку й культурних феноменів. Це – роки моди на це. Я сама робила таке, на чому ми й зійшлися, ми багато їздили в Тарту, публікувалися там, усе це розповідали, це було дуже цікаво, тоді був сплеск, бум. У 80-х американці одержали Нобелівську премію за відкриття функціональної асиметрії мозку. Усі були страшно захоплені. Цей захват сягнув таких неосяжних висот, що декотрі аспіранти Юрія Міхайловіча виходили на семінарах, на яких, зокрема, бувала і я, до дошки, ділили її навпіл і писали: "правопівкулясті культури", "лівопівкулясті культури" – і розписували всю світову цивілізацію по цих двох підгрупах. Що Юрія Міхайловіча, природно, доводило до сказу, він стирав усе це і дуже лаявся. Я до того, що була така мода.

Я хочу сказати, перестрибуючи через багато десятиліть, от зараз вже нема нічого цього. Цих півкуль ніхто не скасовував, тому що об’єктивно їх у голові дві, вони дійсно розділені. Але немає всього цього захоплення, що є "лівопівкуляста особистість", отут у нас сидить, а є "правопівкуляста особистість" зі своїми когнітивними стилями, ментальностями, перевагами. Якщо переказуючи згрубша, то так. Але якщо всерйоз, то, звичайно, сметанку вже зібрано. Цього більше немає.

І також були розмови про те, що свідомість різна. Лівопівкуляста свідомість – це не те, що правопівкуляста свідомість. Прошу сказати, що таке свідомість. Якось я прочитала в одній статті й страшно жалкую, що не є автором цього. Там було сказано, що свідомість (і це, вважаю, найліпша метафора) – це вітер. От як шкода, що це придумала не я. Тому що ніхто ніколи не бачив і ніколи не побачить свідомості, ми можемо бачити тільки її прояви. Вікна нашої кафедри виходять на Ісаакієвський собор – і, відповідно, Нева тече. Коли я дивлюся на неї, то бачу хвилі, які утворилися через вітер. Жодного вітру ніхто ніколи не бачив, бачать, як падають дахи, вириває з коренем дерева, хвилі, як літають предмети – усе це є, а самого вітру не бачив ніхто. Ось воно! Це придумала геніальна людина, я вам точно кажу.

У мене питань, природно, більше, ніж відповідей, але, я сподіваюся, ви розумієте, що відповідей може й не бути. Наприклад, тварина має свідомість чи ні? Я спочатку поставлю запитання, а потім коментуватиму. Чи мають її, загалом, чи можуть її мати комп’ютери? Вони все потужніші й потужніші, що будемо робити? Якими є критерії, на підставі котрих можна робити висновки про це? От що я повинна побачити в комп’ютері, щоб сказати: "Він має свідомість"? Що таке він повинен показати мені? Якщо згадати перші системи, коли в моді була машина Т’юрінга, і казали: "От якщо комп’ютер поводитиметься так, що людина під час діалогу не розпізнає, що це комп’ютер, то комп’ютер матиме штучний інтелект". Попалися. І була зовсім примітивна машина "Еліза", і вона мала добре складений словник, реагувала на прості штампи. Вона справила незабутнє враження на людство. Тому що приходила людина, сідала розмовляти з нею, і вона запитувала в неї:

– Як справи?

– Та нічого, – відповідає їй людина.

– А що у вас з обличчям, таке смутне, може, ви посварилися з кимсь?

– Так, погані стосунки з батьком.

– І у вас погані стосунки з батьком, – каже їй машина.

(Як ви розумієте, нічого для цього не треба).

– А з матір’ю, а з матір’ю ще гірше! Самі муки.

На неї, як на голку, підсіло багато люду, тому що ця машина виявлялася заледве не єдиним створінням у всесвіті, яке переймалося стосунками з матір’ю та батьком. Просто хоч плач. Але там не те що високого інтелекту не було – взагалі нічого. То я ставлю запитання: "А що там має бути, щоб я повірила хоча б у те, що там є інтелект, я вже не кажу про свідомість? "

Увесь час розмовляю з різними людьми на аналогічні теми, і є думка, що свідомість – це функція складності. Мозок стає складнішим, складнішим, складнішим – і став таким складним, що в підсумку з’явилася свідомість як функція цього мозку. Із властивою мені любов’ю до людей ставлю запитання: "Комп’ютер стає складнішим, складнішим, складнішим... Отже, якоїсь миті в нього повинна з’явитися свідомість?" Як функція складності. Тоді чому не визнати, що свідомість може бути не обов’язково в біологічного об’єкта, якщо це просто функція складності? Тоді не біологічний об’єкт, а силіконова штука, так? І деякі автори, наприклад, один американський пише, що це – "meat chauvinism", м’ясний, каже, шовінізм. Чому неодмінно це м’ясо повинно мати свідомість? А інші, чистіше виконані, не повинні мати? Далі. Ці люди кажуть: а якщо це просто форма переробки інформації, тоді ми повинні – якщо ми послідовні та логічні – повинні визнати, що найпримітивніші форми свідомості властиві кому? Мікрохвильовці, термостату, ну, а чому ж ні? Адже ж так? Дуже малі, але властиві. Обробляють інформацію? Обробляють, а про комп’ютер я взагалі й мовчу.

Далі. Зомбі. Є така проблема, філософи знають про це, західні філософи весь час говорять про це: зомбі та свобода волі. А як відрізнити? Це віртуальний зомбі якийсь, щось, що поводиться точно, як ми, але не має свідомості. А так просто не відрізнимо. Ходить так само, розмовляє так само, думає так само, міркує навіть ліпше. Як відрізнити розумного робота від того, який має свідомість? От я не бачу, навіть ідеї не маю, як це могло б бути. На чому він міг би попастися. Зазвичай кажуть: "Зате ми маємо свободу волі".

"Свідомий" – це той, у кого не тільки рефлексія, а хто слідує за метою, він має мету, план, але план може бути й у комп’ютера: спершу зроби це, потім зроби те. А от мети, програми цього, начебто не має. А ми, цікавлюся я? Хочу знати, ми маємо її? Колеги мої, котрих я теж діймаю цим, вони кажуть мені: "Коли ми вирішуємо есхатологічні питання, одружуватися – не одружуватися, то, звичайно, маємо". Я кажу: добре, коли есхатологічні – це добре, але я маю надійну, наукову інформацію, без усяких казочок, про те, що мозок приймає рішення за енну кількість секунд, і вона може бути більшою, наприклад, ніж 30 секунд. Зауважмо, не мілісекунд, а 30 секунд, до того, як ви дізнаєтеся про це. Розійдемося?

Ні, ви уявляєте, якщо знімати з мозку об’єктивну інформацію, коли вам потрібно натискати на кнопку, наприклад, ви виконуєте якесь завдання, вам треба щось вирішити. Отже, прилад показує, що рішення прийнято, після цього минає 30 секунд, і ви натискаєте на кнопку. А найвіртуозніші, з-поміж тих, хто вивчає такі речі, вони взагалі пишуть книжки під назвою "The minds best trick", означає "Кращий фокус мозку". А суть фокусу в тому, що мозок не лише робить сам, він іноді повідомляє вас про те, що ви прийняли рішення добровільно. Що це таке? Психологів я спершу думала налякати цим, тому що я прочитала це насправді приблизно півроку тому. Жахнулася. І кажу психологам, от, мовляв, така страшна історія, що ж робити? Вони кажуть: "Теж мені, здивувала, ми стільки робимо експериментів, коли люди в «несвідомому стані», за умов стресу, виконують найскладніші завдання, наприклад, якісь жахливі розрахунки. Завдання не на тему «натисни на червону чи зелену кнопочку», а де потрібна когнітивна робота". А потім з’являється усвідомлення. Тоді виникає взагалі моторошне запитання: а що вона взагалі робить? А вона, взагалі, навіщо? Щоб дещо зафіксувати, чи як? Я люблю лякати людей, і ви не сподівайтеся, що я дам вам відповіді.

Постає іще запитання, от мозок надскладний, як він улаштований? Є дуже старий американський малюнок, де вся голова розписана, як клаптикова ковдра: там і платонічна любов окремо, і жадібність окремо, і дружба, і брехня – усе там є, усе розписано. Була така ідея тоді, і вона довго трималася, і вона, до речі, свого часу була плідною, що мозок має окремі ділянки – кожна відповідає за своє. Правда полягає ось у чому – що вони одночасно і є, і їх немає. Вони точно є, оскільки якщо цеглиною гепнути по зоні Брока, то людина не розмовлятиме. Якщо станеться інсульт у зоні Верніке, то вона не розумітиме мови. І це правда. Що доводить, безперечно, якісь адреси в мозку. Але фокус у тому, що ці адреси одночасно і є, і їх немає. Якщо ви записуєте за допомогою приладів мозкову активність під час будь-якої складної діяльності, то бачите, що цією діяльністю зайнятий весь мозок. Тобто працює вся нейронна мережа. Якісь ділянки більше, якісь менше, але загалом усе працює.

Досі триває суперечка, зокрема у лінгвістиці, і це одна зі сфер, у якій я працюю, – мозок організовано за модулярним принципом – тобто там якісь модулі, шматки – чи за мережним? Або це взагалі голограма? І ще питання, на яке немає жодної відповіді: принцип організації мозку в людини та тварин однаковий? От сам принцип, він однаковий? Усі мозки влаштовані за єдиним принципом, просто одні складніші, інші простіші, чи як? На це запитання дуже важко відповідати, але щонайменше я можу сказати: "Ні, тому що є паралельні лінії еволюції". Наприклад, птахи, принаймні частина птахів, наприклад папуги. Папуги, до речі, різного інтелектуального рівня, але вони виконують надзвичайно складні когнітивні завдання. Абсолютно незрозуміло – чим, оскільки якщо подивитися на їхній мозок, то там немає того, чим вони могли б це робити. Я коли читаю студентам лекції, кажу про це, а вони запитують: "А звідки ви знаєте, яка тварина розумніша, яка не розумніша?" Питання дійсно складне, але щонайменше я не очікую нічого доброго від курки, тому що надто вже курячі в неї мізки. До речі, дослідники мислення тварин з’ясували, що, дійсно, кури, а також голуби – одні з найдурніших тварин загалом. Але є інші тварини, і я не кажу зараз ні про мавп, ні про дельфінів, ні про слонів, а про тих, хто завідома нижче. Але вони виконують дуже складну роботу, незрозуміло, як вони виконують її, але вони ж виконують, без сумніву. Це означає, що може бути й інший принцип. Я, взагалі-то, так розшумілася, я хочу сказати, що еволюція нікому нічого не обіцяла. Я ще відносно недавно думала, що є такий вектор – "все вище, і вище, і вище". Немає, тому що вона з гіллям, вона то сюди піде, то туди піде, то назад повернеться, чомусь щось провалиться, хоча начебто вдала лінія була.

Найвіртуозніше, що ми маємо, – це мова. Це надскладна система, і влаштована вона так жахливо, що всі лінгвісти світу не можуть дати собі раду, незважаючи на зусилля. Ментальний лексикон – це не тільки слова, це загальний термін для всього, що пов’язане в голові з мовою. Класичні прихильники модулярного підходу кажуть, що є правила універсальної граматики. Якщо тут є хтось із лінгвістів або ті, хто чув прізвище Хомський, то, можливо, вони знають, що існує універсальна граматика та її правила, які – принаймні так постулює ця школа – застосовні до всіх мов світу, точніше кажучи, до всіх людей світу. Що в нас у голові є певні базові речі. Крім того, вони наполягають на тому, що ці речі вроджені. Відповідно, вони мають генетичне підґрунтя, але це вроджені правила не конкретних мов, чого, природно, не може бути, а це якісь найзагальніші правила, які регулюють наші мовні здібності. Зараз великі колективи у світі перевіряють, а чи насправді це застосовно до всіх мов світу, чи це окремий сюжет. Отже, вони кажуть, що є універсальні правила, і за цими універсальними правилами відбувається обчислювальна робота, що називається "computation" у мозку, що забезпечує певні процедури, так звані регулярні процедури. Якщо по-англійськи, то це: "I work, I worked". Хочеш минулий час, бери основу, додавай до неї "-еd", одержиш минулий час. І от це робиться цими символічними, універсальними правилами, і з цим начебто ніхто не сперечається. Але вони кажуть, що є інші речі в мові, які не підкоряються, не піддаються цим обчислювальним символічним процедурам, це лексично, гештальтно представлені одиниці, які витягуються з асоціативної пам’яті цілими. Це всі неправильні дієслова, наприклад: "taught", "bought", "sent" – і всі ідіоми, сталі вирази, взагалі-то, доволі великий пласт мови. Вони кажуть – от маємо модулі.

А є інші, так звані конекціоністи, прихильники мереж. Вони кажуть: усі процеси ґрунтуються на роботі асоціативної пам’яті, і ми маємо справу з постійною й дуже складною перебудовою всієї нейронної мережі. Ба більше, я додам до цього, ніхто нікому не обіцяв, що та сама процедура виконується однаково за різних одиниць часу. Її можна виконувати різними способами, і це, до речі, завдає великих неприємностей тим (і мені серед них), хто намагається об’єктивно досліджувати те, що відбувається в мозку під час мовної діяльності. Тому що та сама людина у вівторок, середу і четвер може дати нам абсолютно різну картину, без оголошення війни. При цьому вона не порушує жодних конвенцій, тому що вона тут взагалі ні до чого. Її мозок виробив якийсь алгоритм і скористався, а в середу вирішив використати інший. От і все.

Найважливішим фактором у таких моделях є частотність, це означає – частота використання в мові чогось. Це важливо – те, що я кажу – оскільки це не простий рахунок, це не те, що слово "стіл" уживають значно частіше, ніж слово "синхрофазотрон", у непрофесійному середовищі. Річ у тому, що є ще частоти класів, наприклад, у якійсь мові слів, які відмінюються за такою-от відміною – двадцять, а є й ті, які відмінюються за іншою відміною – двадцять тисяч. Отже, змінює картину? Змінює. Є частотність суфіксів, префіксів – словом, це складна історія, і саме на ній грають фахівці. І тут виграє той, хто каже: "Усі ці частотності грають на все, як на те, що за правилами, так і на те, що ми виймаємо з пам’яті, тоді я виграв!" – скаже конекціоніст. Це умовне "я". А якщо є одиниці, на які частотності не впливають, тоді вони виграли. Тож є об’єктивні способи впоратися із цим.

Що з усім цим робити? Є теорії деяких людей, я не перелічуватиму їх усіх, є нобелівський лауреат Едельман, він має теорію селекції нейрональних груп. Був геніальний російський учений Пьотр Кузьміч Анохін, який казав, що це теорія функціональних систем.

Скажу, що я думаю про це, – не в тому сенсі, що я зараховую себе, упаси Боже, в чиїсь лави – про це не може бути й мови. Як, на мою думку, все відбувається. Єдина метафора, що мені зараз (я не даю обіцянки на все життя) видається нормальною – це порівняння з чимсь на кшталт "jam session". Коли нейрони, які всі живуть на своїх місцях, вони взагалі не їздять мозком... Вони, до речі, їздять мозком зовсім маленької дитини, коли мозок ще формується. Мозок наростає, як цибулина. Шар, іще шар, ще шар. Коли маленька дитина росте, у неї мозок утворюється, він наростає, і клітини, які виходять зі стовбурових, вони виїжджають, їм треба приїхати (хто ще після цього атеїст? я хотіла б подивитися на нього) в те місце мозку, де їм належить жити. Звідки він знає, цей нейрон? Його ще майже немає. Він їде, я бачила стрічки, де це було зафільмовано. Не вигадана стрічка, а реальна міграція цих нейронів. Він їде, скажімо, їде разом з усіма. Далі частина з них повертає сюди. Вони кажуть собі: "Ми будемо нейронами зорової кори. Нам треба от сюди". Вони наразі ще ніхто, але ці кажуть: "Нам сюди, до побачення. Поїхали". А цей каже: "А я, вибачте, я буду в слуховій корі, тому мені от сюди треба". Вони роз’їхалися. Жахливо. Що це взагалі таке? Словом, вони мають місце проживання. Вони нікуди не їздять у дорослому мозку, але коли їм потрібно виконати певне завдання, вони "з’їжджаються", як ви з’їхалися сюди. Вони з’їжджаються в певне місце, і в них починається вся ця джазова історія. Зауважмо, в них немає диригента. От у мене 100 тисяч разів запитували: а де в мозку розташоване оце дещо, ну гомункулус, умовно скажемо, або щось, якийсь центр, що говорить, кому й коли грати: "Ось тепер ти, а тепер, увага, нехай спрацює". От де цей керуючий, виконроб? Ні виконроба, ні композитора, ні диригента абсолютно немає. У них немає нот, у них є драйв. Вони зібралися: "Зараз будемо грати, почнімо, мабуть. Зараз подивимося, як піде". Зіграли – і роз’їхалися домів. Вони нікому не обіцяли, що наступного разу з’їдуться ті самі. Можуть з’їхатися інші. Я кажу правду. Тому що, властиво, звідки ми одержуємо інформацію про мозок, от звідки ми взагалі знаємо щось? Ми знаємо, наприклад, із клініки. У лікарнях усього світу щодня трапляється, борони Боже, купа інсультів, поранень усяких, травм і всього іншого. Отже, це постачає інформацію. Класично завжди постачало. Але зараз цю інформацію надають різні томографи, а також складні види енцефалограми тощо. Словом, об’єктивні способи фіксації того, що робить мозок. Ми ж не маємо іншої картини, тобто інших засобів. І от, і це все, воно нам говорить про надзвичайне різноманіття. Навіть незрозуміло, як бути зі статистикою. Не тільки різні люди дають різну картину, та сама людина в різний час дає різну картину. Складна історія. А ще просто ядерно-магнітний резонанс не годиться. Адже нас цікавить функціональний, тому що просто магнітний резонанс – це картинка, це фото, а функціональний магнітний резонанс – це кіно. А нам потрібне кіно, щоб я он-лайн бачила: коли він 645840 множить на 280 мільйонів і так далі, що й у якому місці робить мозок. Ну, то що ми бачимо? В одному квадратному міліметрі близько 50 тисяч нейронів, а МРТ, навіть найпотужніший, має розподільчу один міліметр, і що? Розумієте, це навіть дуже грубо. Але я скажу ще дещо гірше. Якщо з’являться – а я припускаю, що це з’явиться доволі швидко, з’явиться томограф, що дасть нам інформацію про кожний нейрон, – а що ми будемо робити з цими даними, хотіла б я знати? От їх там 150 мільярдів, і ви одержуєте інформацію про 150 мільярдів. Ще й у з’єднаннях, і це весь час грає, зауважмо, ця іграшка весь час змінюється, це динамічна річ. Що ми будемо робити із цим? Адже це інформація, якої просто не ковтнеш. Що з нею робити?

Пам’ять – це те, що визначає нас як особистостей. Ми – це те, що ми пам’ятаємо. Тільки-но ми перестаємо пам’ятати, нас немає. Усі з’ясовують, що де в мозку, де що знаходиться. Де це сховище? Де горнятка, пляшки, де англійська мова, де французька? Усі хочуть знати, де це. Немає цих місць. Ніде не знаходиться, тому що це не картотека, це не система ящиків, це процес. Не можна двічі згадати те саме, це неможливо зробити. Щоразу, коли ви згадуєте, – це новий процес, у вас з’являються нові асоціації, це чіпляється за сусідів. Не можна це повторити. Матеріальним вираженням пам’яті є зміна ефективності зв’язків між нейронною мережею. Ось якої вона заспівала. Знову-таки, як кажу студентам: що означає "вивчити"? Припустімо, я викладаю англійську мову і кажу: "Оце, діти, називається "склянка", дивіться на неї". Що це означає? Це означає, що фотографія цієї склянки (припустімо, вони бачать її уперше в житті) лягла в них у задні відділи головного мозку, де в них лежить усе зорове, а слово "склянка" лягло сюди, де належить бути словам. Отже, вивчити, що це називається "склянка", – це означає, що треба звідси й сюди проторувати хімічно стежку, яка за змогою не заростає. То коли я завтра прийду й скажу: "Що це?" – то вони повинні пройти цією стежкою. Вийняти звідти це слово й сказати: "Це, пані вчителько, в нас називається «склянка»". Але річ у тому, що ця склянка одночасно живе в різних місцях. Там, де склянки, там, де бурхливо проведений вечір, там, де "знову треба мити посуд" або "треба б купити нову посудомийну машину". Ну, ви розумієте. Тобто ніхто не обіцяв, що він перебуває в тому самому місці. Ми маємо дуже строкатий простір.

Як я сказала, пам’ять – це не коробки з фактами, це процес, і завжди новий процес. Її забезпечує робота мільйонів клітин. Ставлю запитання, чому нам це важливо? Ну, крім того, що ми любимо інтелектуальну діяльність. Узагалі, навіщо нам ця інформація як просто людям? Повертаємося до того, з чого я й почала, – світ такий, яким нам постачає його мозок і яким ми здатні його описати. А мова, на наше щастя, є кращим засобом, що протистоїть цьому сенсорному жаху й хаосу. Увесь час мчить інформація зі всіх кінців. Про все: запахи, колір – усе це суне, і єдиний спосіб хоч якось дати раду – це хоч якось назвати. Ось ці речі будуть "жовтими", а ці будуть називатися "солодкими". Тобто мова хоч якось об’єктивізує індивідуальний досвід, ну й про комунікацію, чого говорити тривіальності, всім зрозуміло.

До речі, Дарвін казав нам, що різниця між людьми й іншими істотами, що живуть на цій планеті, не якісна, а кількісна. От усе, через що бідолашного Дарвіна так лають, узагалі-то не має жодного стосунку до того, що він писав, от якщо ви наважитеся почитати самого Дарвіна, то переконаєтеся. А я переконалася, коли це почалося. Школярки почали виступати проти Дарвіна в суді! Почитала я Дарвіна і здивувалася, по-перше, який він розумний, а по-друге, нічого він там не писав такого, у чому його звинувачують. У нього слово Творець із великої букви в кожному третьому рядку, це по-перше. По-друге, він ніколи не писав, що людина пішла від мавпи. Що ми родичі – то зрозуміло, що ми родичі, у нас 99 (і після коми ще кілька знаків) спільних генів. Та я ще засмучу вас, що ми маємо 50% спільних генів із дріжджами. То коли ви вранці їсте круасани, то майте на увазі, що це родичі. Тому про це й не йдеться.

Френціс Крік, один із двох нобелівських лауреатів, який разом з Вотсоном одержав свою Нобелівську премію за те, що відкрив подвійну спіраль ДНК, він в останні роки свого життя почав вивчати свідомість. І теж казав, що просто біда. Наприкінці життя Крік важко хворів, і Вотсон їздив до нього, і Крік казав співавторові: "Знаєш, нам би подвійну спіраль свідомості відкрити – ото було б добре, але от не відкрили". Суцільні розчарування. Він писав про інтроспекції, а це начебто єдиний спосіб: от зазирнімо всередину й подивімося, як там це все відбувається. Не знаю, може, я якась така по-особливому тупа, але мені жодного разу нічого з цього не вдалося. Не вдається нічого доброго, я не можу простежити там нічого цінного. Крік писав: "Інтроспекція обманює нас на кожному кроці", а він був не найдурніший чоловік.

Нерозумно заперечувати зашиті в нас програми. У нас зашито так багато і таких віртуозних генів, що говорити про це – марна річ – надто їх багато. Але останніми роками модно шукати специфічні людські гени. Знайдімо ген мови, знайдімо ген граматики. От якби знайшлася людина, що дійсно відкриє ген граматики, то вона одержить одразу всі нобелівські премії, і на цьому нобелівська історія закінчиться. Це означає, що вона виявить Той Самий ген. Ніхто не має граматики, крім нас.

Згадуючи Пишек, з якої я починала, хочу прочитати вам блискучий текст, на який я натрапила. Завжди цікавилися, намагалися з’ясувати, мислить чи не мислить тварина.

"Мавпа шимпанзе, яку придбав «Le Jardin-des-plantes», здохла, а з нею вмерли й надії на випробування розумових здібностей великої породи мавп. (Хоч плач) Її вивезли тримісячною з острова Яви; але вона не могла окліматизуватися в Європі, незважаючи на всі запобіжні заходи. Її вдягали в пальто, у панталони з тартану, оселили в теплій ротонді, де жили страфокаміли Африки (як з’ясувалося, це страуси), але ніщо не допомогло. Думають, що причиною її смерті було непомірне споживання чаю та лікерів".

Несамовита історія. То що – не змогли дістатися до її розумових здібностей, тому що чай з лікером випередили. Але, як ви знаєте, я про це тільки одне слово скажу, тому що це окрема тема: у США є такий мовний проект, точніше він уже закінчився, і ці мавпи на пенсії. Їх штук 20, а може й більше – мавп, що розмовляють. Розмовляють не так, як я, а за допомогою жестів. Там різні групи цих мавп, і є група, говорить мовою глухих (американською). Тобто це справжня людська мова, я до чого веду, із синтаксисом, морфологією, зі словником. Це не просто – що ось це називається ось так. Вони у своїх уміннях дійшли до синтаксису і, взагалі у своїх мовних можливостях, до рівня трирічної дитини. Це псує нам усе свято, тому що це немовби пересуває межу між нами й іншими мешканцями планети. Або це наше специфічне вміння – а про це каже кожен пристойний лінгвіст, що ми ось такі, ми вміємо ось це. Або це взагалі інша історія.

Конференції збирають із приводу того, звідки походить людська мова і як вона пов’язана з мовами тварин, чи є в мовах тварин щось, що може свідчити про те, що не тільки ми таке вміємо, а вони менше, звичайно, але схема та сама. Я особисто знаю частину цих людей, які влаштовували конференції. Це дуже цікава річ. Схоже, з усього, що ми знаємо наразі (це не означає, що через тиждень не буде по-іншому), головна різниця в тому, що наша мова принципово по-іншому влаштована. Просто вона інша. Вона має продуктивність, це означає, що ми завжди можемо придумувати нові мовні фокуси. Тоді як мови тварин – це закриті списки. Їх може бути 20 цих "слів", їх може бути 50, їх може бути 8, але їх уже не може бути 51, 21 або 9. Скільки є, стільки є. У нас зовсім інша річ, і в нас є те, що називають рекурсивними правилами. На кшталт: "Марічка здивувалася, що Петрик не знає, що Ніна брехала Сашкові". Або ось такого штибу штуки: "The ring that the jeweler that the man that she liked visited made won the prize that was given at the fair". Ну, словом, такі вигадливі речі. Рекурсивні правила – начебто це єдине, що в нас залишилося, тому що інші, у сенсі брати наші менші, у менших, звичайно, дозах, але теж решту вміють.

Хомський навіть, найлютіший і найсуворіший з усіх, каже: "Наше людське вміння, такого ніхто не вміє". Він навіть почав говорити про те, що мовні здібності, у широкому сенсі, їх мають й інші, що рекурсія, тобто здатність до обчислення, computation, усякі обчислення, вони не тільки мовні. Наприклад, навігація. Скажімо, коли птах летить із вечорів на хуторі біля Диканьки в Канаду й приземляється там на потрібний будинок. Хотілося б, щоб мені розповіли, як він робить це. Належить про це говорити – він за зірками. А ми чому не орієнтуємося? Ну, нехай за зірками, а як? Як за зірками? Є особливо завзяті люди, на кшталт Джері Фодора, який каже: "Є вроджені концепти, наприклад: кінець – початок; те, що рухається саме, – живе; те, що треба рухати, – неживе". Там цілий список із приблизно тридцяти такого типу речей, які, схоже, не є результатом навчань, але це, знову-таки, предмет окремих розмов.

Чому наш мозок не можна зробити комп’ютерно? Тому що для нас, на відміну від комп’ютера, надзвичайно важлива роль контексту. Та сама річ для нас різна в різний час. Ба більше, може бути безліч трактувань. Та сама річ насправді – не та сама річ, а залежно від того, хто, коли, де, загалом, усі види. Нам властива надзвичайна надмірність і можливість багатьох шляхів для вирішення одного й того самого завдання, для використання того самого алгоритму. Несподіваність і частотна непередбачуваність. Комп’ютер не любить такого. Ви повинні сказати йому чітку адресу: йди в таку-то директорію, візьми там це. Я, звичайно, кажу примітивніше, ніж роблять сучасні серйозні програми, але ідея така. Основою креативності, взагалі, основою всього, завдяки чому наша цивілізація створилася, є саме непередбачуваність, ось ці "звідкись узялося", ось ці інсайти. Що неймовірніший хід, то цінніший. На цьому стоїть уся наука, вся культура й мистецтво, зрозуміло. Передбачувані ходи нікому не потрібні. Розмитість, неточність, приблизність описів. Найліпший приклад для цього – це, скажімо, кулінарні рецепти або те, як ми пояснюємо друзям, як пройти до нашого будинку: там трохи пройтися, потім трішки-трішки ліворуч, там побачиш кущ, заверни за нього. Що це за опис?! Або: трохи присмажити, посолити за смаком, а потім так прим’яти, але не сильно. Що це? Що це таке? А це те, на чому ґрунтуються великі пласти людського життя, от на такого типу речах, вони анітрохи не змінюють ефективності. Крім того, нам ніхто не обіцяв, що ми неодмінно думаємо за Аристотелем. Нас учили так: якщо А+В то С, то... і далі поїхало. Зовсім ні, і більшість планет не підозрює про це, тільки наш тип цивілізації.

Пенроуз, що починав з усіх цих неможливих трикутників й іншого, знаєте, що він каже? Він каже, а він останнім часом багато книг написав на цю тему, кому треба, можу дати посилання (наприклад, http://www.youtube.com/watch?v=yFbrnFzUc0U), що взагалі неможливо моделювати, тому що в мозку є речі, яких не обчислити. Принципово, не тому що зараз комп’ютери не можуть, а завтра, або через рік, або через десять років зможуть, а тому що є речі, яких не обчислити. Крім того, він каже, що інтелект вимагає дуже важкої штуки, що називається розумінням. А що це таке – розуміння? Розуміння вимагає усвідомлення, це ми знову повертаємося до свідомості. Усвідомлення Я – що це таке? Це феномен свідомості, це властивість свідомості. А як виявити? І це саме ознака свободи волі, що я маю етику, я маю плани, я маю мету. Він каже: "Прояв розуміння неможливо моделювати – за допомогою жодних обчислень, і ніколи не буде можливо". Він говорить ще гірше, мовляв, знаєте що, ви всі провалилися – і філологи, і філософи, і психологи, усі провалилися. Зуби собі поламали. Віддайте, Христа ради, вивчення свідомості фізикам. Тому що для того, щоб досліджувати свідомість, потрібно мати інше уявлення про речі світу, тому що загадки свідомості нерозривно пов’язані з уявленнями про матерію. Свідомість узагалі не вписується в сучасну картину світу, у ту, котру має сучасна фізика. Вона просто не лізе туди, просто незрозуміло, що з нею робити. І він тут каже, мовляв, а знаєте що, притягнімо сюди закони квантової фізики. Порушмо заборону, що квантовий світ діє на квантовий світ і ні на що інше. Застосуймо квантові закони до цього, і, можливо, це квантові аномалії, які породжують свідомість. Нехай фізики ставляться до цього як завгодно, але це хоч якийсь хід.

Загалом, виявили кілька генів, специфічно людських. Один із них, HAR1F, проголосили геном мислення, здійнявся страшний галас. Капіца викликав нас із Константіном Анохіним на передачу – чи є ген мислення. Засмутили. Потім, ще кілька років тому, ще один ген оголосили геном граматики, це FOXP2, тому що коли він порушується, то в родинах починаються проблеми з мовою, дислексії, наприклад. Я хочу сказати, що це все не міфи, а дуже добре науково виконані роботи, і довіряти їм можна. Там дідусь не міг навчитися говорити, а коли навчився, то краще б і не говорив. Хтось затинався, хтось не міг писати, читати – загалом, сімейка Адамсів. От у них усіх начебто порушений FOXP2. Але сталася прикрість, тому що зазначений ген мають також миші, коти і навіть крокодили, які взагалі не зауважені в граматиці. Зовсім нещодавно, 2009 року, кілька місяців тому, знайшли хромосоми в 322 людей (величезна вибірка), які пов’язані з порушеннями мови. Тож генетичну основу намагаються знайти. І, зокрема, ось останній кандидат – KIAA0319, що нібито має прямий стосунок до дислексії. Якщо з ним щось не те, то от, тримайте. Це, до речі, не завадить знати вчителям, тому що не всі ті двієчники, які двієчники. Але чи є цей або будь-який інший ген геном мови чи геном мислення – це дуже непросте питання. Приклад: якщо, припустімо, у мене порушення оперативної пам’яті і до моменту, коли я дочитала слово до кінця, я забула початок цього слова, то от вам і дислексія, і мені не потрібно для цього жодного спеціального гена мови, а досить порушення пам’яті.

От чим я хочу вас налякати. У нас попереду є дещо. От з’являться роботи з потужнішим, ніж у нас, інтелектом. Наприклад, будуть роботи зі свідомістю. Припустімо, у них будуть свої цілі, плани, емоції, а також егоїзм. Абсолютно точно, що зрощення людей з комп’ютерами – це справа декількох років. Зрозуміло, що всілякі чипи, поліпшена пам’ять, зір, слух – це вже, можна вважати, є. З медичного погляду це чудово. Комп’ютерне середовище поширять скрізь, включно з нанорівнем. Ми зможемо впоратися із цим психологічно та соціально?

Дідро, той самий, написав твір, у якому говорив (дивину для 1769 року), що, оскільки свідомість – продукт діяльності мозкової речовини, то її можна розібрати й зібрати знову. Цікава думка для того часу. Ніби зарано. Але підхопили. Зокрема, родина Гакслі. Гакслі, біолог, брат письменника, запропонував навіть термін – "transhumanism". Його ідея зводиться до того, що коли вже йде до цього – а зауважимо, це 1957-й рік, відтоді багато чого сталося, – то потрібно використовувати технологічні можливості для розширення наших власних меж. І що, узагалі-то, людина зможе це. Але воно ж іде, майже через півстоліття стає реальним те, що ніякий Гакслі й уявити не міг. І нам, узагалі-то, потрібно буде робити якийсь вибір. Тому що це питання, яке в серйозних наукових публікаціях звучить як: "Що замінить цивілізацію людей?", тому що це інше. Одна зі статей, якщо хто захоче, може почитати (James Hughes. Citizen Cyborg:Why Democratic Societies Must Respond to the Redesigned Нuman of the Future (2004); James Hughes. The Big Questions: what comes after Homo sapiens? 2006, New Scientist), розповідає про небезпеку при створенні штучного інтелекту, нам же треба щось робити з ним. Вони кажуть: слід повністю зростися з ним, наприклад, з електронним екзокортексом. От ендокортекс ми маємо, а з екзокортексом зростемося. Нехай у нас буде спільна нейронна мережа, так, щоб ми могли контролювати його думки – він, звичайно, наші теж. Але якщо ми не зростемося, то він-то наші – так, а ми його – ні. Знову постає запитання – а можлива небіологічна свідомість? А дружній штучний інтелект можливий? Теоретично – так. А етика в нього буде? От люди, це – ті, хто має етику. А він? Зараз, зрозуміло, ні, а потім?

Свідомість – це не субстанція. Тоді що таке мозок? Якщо свідомість не продукт мозку, а продукт чого завгодно, то тоді мозок – це простий засіб, який перетягує кудись щось? Тобто не причина й навіть не автор? А хто тоді автор, хотілося б дізнатися.

Іммануїл Кант правильно писав: "У людини найширша сфера невиразних уявлень".

А Мамардашвілі казав на це: "Диявол бавиться нами, коли ми не мислимо точно. Точність мислення є моральним обов’язком того, кого залучено до цього мислення".

А П’ятіґорський – із чого починала, тим і закінчую – говорить: "Через злісну розумову лінь із людством відбувається те, що відбувається".

Якщо ми не робитимемо того, що вони нам рекомендують, то наш світ виглядатиме ось так.

І на цьому я закінчую.

Автор: Татьяна Черніґовська
Назва оригіналу: Как мы мыслим? Разноязычие и кибернетика мозга
Джерело: polit.ru, 24.09.2009
Зреферувала: О.К.