Американці обмірковували бомбардування росіян

"У гарячі серпневі дні 2008 р., – пише Асмус, – радники Білого дому наполягали принаймні обдумати обмежені варіанти військових дій, щоб уповільнити наступ росіян. Йшлося, зокрема, про бомбардування та блокування Рокського тунелю [найкоротший шлях з Росії до Південної Осетії та Грузії] й інші точкові атаки, щоб зменшити тиск росіян на уряд Грузії".

Ці рішення рекомендували радники Національної ради з питань безпеки і віце-президента Діка Чейні. Але найвищі посадовці, зокрема радник президента з питань національної безпеки Стівен Гедлі, впиралися. Однак Гедлі визнав, що "Буш має знати, що найближчі йому люди та члени уряду, зокрема Чейні, думають про те, чи повинні США замислитися над застосуванням сили, щоб допомогти грузинам".

11 серпня на нараді представників найважливіших департаментів і агенцій адміністрації за участю Гедлі та Чейні та під керівництвом Буша військові варіанти дій відхилили. "Усі розуміли, що будь-які військові кроки вестимуть до конфронтації з Москвою, результатів якої неможливо передбачити і в якій США не зацікавлені".

– Я не маю високої думки про президента Буша, але я глибоко переконаний, що навіть він у жодному разі не пішов би на авантюру з бомбардуванням російських частин. У Білому домі, звісно, добре розуміли, що це означало б початок повномасштабної війни, – каже Фьодор Лук’янов, головний редактор квартальника "Россия в глобальной политике".

Безпорадний Захід

Асмус, як ніхто інший, був підготовлений до написання такої книжки. Він не приховує, що як колишній дипломат високого рангу в адміністрації Білла Клінтона, а сьогодні директор престижної фундації German Marshall Fund у Брюсселі, знає головних акторів драми. Асмус не некритичний до президента Грузії Міхаїла Саакашвілі і пише прямо, що той дозволив себе спровокувати і першим віддав наказ атакувати. Головний тягар відповідальності лежить, проте, на Росії (безпосередньо) і Заході (опосередковано). Він пише, що до війни мало дійти, тому що Грузія хотіла "рухатися на Захід", а Росія колишнього президента, а нині прем’єра Владіміра Путіна – "будь-що зупинити цей марш".

Найцікавіший у "Малій війні" аналіз помилок Заходу. Його лідери по обидва боки Атлантики, як правило, не помічали все виразніших знаків прийдешньої війни. Навіть якщо й помічали, то робили небагато. А як робили, то без серйозних наслідків. Асмус показує, як росіян штовхали до війни і рішення Заходу про визнання незалежності Косово, і хаотичний саміт НАТО в Бухаресті, на якому Грузії не дали плану дій щодо членства в Альянсі (оскільки протестувала Німеччина), але пообіцяли членство (під тиском, зокрема, Польщі). Перш за все, він описує брак солідарності на Заході, спільного плану й ідей не тільки щодо Грузії, а й щодо всього пострадянського простору та самої Росії.

Замість стратегії ми маємо інерцію і хаос. Захід не зміг зупинити війну, а під час неї ухвалював – і США, і ключові гравці ЄУ – рішення на колінах і без координації. Наприклад, президент Франції Ніколя Саркозі торпедував першу спробу перемир’я (її автором був його міністр закордонних справ Бернар Кушнер) просто тому, що до Москви хотів їхати сам. Асмус також описує роль особистих відносин – взаємної ненависті між Путіним і Саакашвілі чи того, що канцлер Німеччини Анґела Меркель не любить президента Грузії.

Де Буш? Де американці?

Моментами ця книжка перетворюється на комедію. Коли телефоністка у Кремлі кричить на голову парламенту Грузії, який хоче з’єднати Саркозі з президентом Росії Дмітрієм Мєдвєдєвим: "Ти втратив розум? Уже по опівночі!" Очевидно, що президента Російської Федерації не можна будити. Навіть для того, щоб він поговорив з президентом Франції про те, як закінчити криваву війну.

Проте, перш за все, ця книжка є розрахунком. Асмус вважає, що ця мала війна перервала 20-літній процес будівництва нового європейського ладу, що спирався на демократію, принцип самовизначення і врегулювання не силою конфліктів. Це пише людина, яка як близький радник Клінтона намагалася будувати таку Європу в 1990-х роках. Сьогодні війну у Грузії він бачить як "зіткнення світу Заходу ХХІ ст., який вбачає позитив у розширенні сфери демократії до кордонів Росії, і Росії, яка повертається до мислення XIX ст. в категоріях великих держав". Росії, яка цією війною розпочала "нову епоху стримувань і помсти".

Асмус вважає, що ніхто не виграв цієї війни. Грузія – це, очевидно, тому що, напевно, безповоротно втратила сепаратистські провінції Абхазію та Південну Осетію. Захід – оскільки через півтора року після війни Росія досі не виконала умов гарантованого Заходом перемир’я і не вивела військ на позиції серпня 2008 р.

Не виграла її й Москва, тому що "ніхто вже не дивитиметься на Росію Владіміра Путіна після цієї війни так, як раніше", а також тому, що менші сусіди Росії після цієї війни ще більше схильні шукати захисту в Заходу. Асмус, як у 1990-х роках, вірить, що потрібно допомагати їм, а саму Росію переконати, "щоб переосмислила свій національний інтерес" і захотіла стати частиною Заходу.

Це може бути заклинанням реальності. Росія виграла цю війну, зокрема, тому, що – як наголошує Асмус – "багато хто на Заході ігнорує її й удає, що ця війна була локальним конфліктом, стороною якого ми не були".

Для GW Рон Асмус, автор книжки про російсько-грузинську війну:

Автор: Марцін Босацький [Marcin Bosacki]
Назва оригіналу: Jak Zachód Gruzję porzucił
Джерело: Gazeta Wyborcza, 06.02.2010
Зреферував: Омелян Радимський