Західна аналітична група

аналітика

медіа-дискурси

науковий серфінг

opinia studio

Версія для друку

Коли ми діждемось де Голя.

Орест Друль,Роман Кечур

17.10.06

Реґіональний пейзаж

Україна, звичайно, соборна. Соборність, звичайно, найважніша державна цінність, рівна з незалежністю, а в нас, може, і дещо вища.
Україна також є різною, і різноманітність теж є її цінністю. Та нефортунним чином політичний аспект різноманіття надто сконцентрований за етнічній (точніш – мовному як більш мінливому та індикативній) ознаці, а ця у свою чергу надто сонцетрована територіально, що призводить до зрозумілих електоральних результатів. Не впадаючи в оригінальність, наведемо (рис.1) графічну ілюстрацію з останнього туру останніх президентських і останніх парламентських виборів.
Мова як така проблемою не є, в нормальній ситуації різномовні громадяни України завжди порозуміються одне з одним. Проблема з’являється тоді. Коли мова стає маркером найархаїчнішого антагонізму „свій-чужий”. Такого роду антагонізм, нагадаємо, і був покладений – з причини некритичного осмислення вітчизняної електоральної історії – в основу виборчкампанії одного із кандидатів наших сакраментальних президентських виборів.
Та мовно-етнічний це лише один аспект електоральної диференціації нашої Вітчизни.
Аналіз результатів виборів остатніх років (див. напр. рис.2) засвідчує постійну наявність в країні трьох груп областей з близькими електоральними преференціями: південно-східні реґіони, центральна Україна і західні (точніше галицькі) області. На кожних виборах дві з цих груп можна, у свою чергу, об’єднати в одну – і те, до якої групи примкне центр України визначає, фактично, результати виборів.
Рясні результати соціологічних досліджень показують, що сутність електоральної диференціації цих груп таїться в різній природі домінуючої там політичної культури: пострадянської (Південь/Схід), протоєвропейської (Захід) і проміжної провізантійської (дещо ближчої до пострадянської) у Центрі ( в дужках зауважимо, що домінування однієї політичної культури зовсім не означає відсутності в реґіоні елементів іншої).
Природу цієї диференціації дивовижно яскраво продемонструвало нелавнє опитуваня УЦЕПД ім Разумкова («Дзеркало тижня від 19 серпня ц.р.)
Нагадаємо: респондентам запропонували оцінити за 10-бальною шкалою наскільки близькі їм за характером, звичаям, традиціям мешканці згаданих країн та реґіонів.
Про те, що практично у кожній області знайшлася країна, ближча, ніж окремі реґіони не такої ж вже неосяжної Батьківщини, і що в більшості знайденою країною виявилася, вже писалося. Ба, навіть більше: виявляється (рис.3), що оцінюючи близькість респонденти розділяють об’єкти на дві групи: a) країни, що сприймаються як «далеке зарубіжжя», до яких всі реґіони виявляють солідарну оцінку близькості і, скажімо так, нейтральності („і це нормально”), та b) реґіони плюс Росія з Білоруссю, про близькість яких міркується не безпосередньо, а виходячи із їх подібності на Росію. Для Заходу це чинник, звісно, відштовхуючий („ми на Росію не схожі – подивимося наскільки неподібні на неї інші”), для Сходу – привабливий („ми на Росію доволі подібні – глянемо наскільки подібні на неї інші”); Центр дивним чином солідарний з обома.
Знову фактично виходимо на вісь протистояння «русофобія - русофілія».
І так завжди: при всій багатобарвності та різновекторності політичного життя країни нашої державності ця вісь залишається незмінною та домінуючою. Які б проблеми не актуалізувалися у політичному просторі – кореляційний аналіз результатів соціологічних опитувань незмінно вказує, що вони неухильно проектуються на вісь відношення до Росії.

Росія і суспільні афекти

Відношення до ЄС ті ЄЕП, української мови і приватної власності на землю, змін конституції чи приєднання до НАТО – будь-яке актуалізоване протиріччя тут же проектується на вказану вісь і показує прекрасну кореляцію з даними різного відношення до Росії. Ототожнюється Росія в масовій свідомості з батьківщиною комунізму – Схід у нас самоідентифікується з лівими ідеями, Захід – з правими. Відходить КПРФ на периферію і починає Росія асоціюватися із, скажімо максимально політкоректно, сильною особистістю, Донбас з червоного кольору переходить на біло-голубий в пошуку жорсткого лідера і т.д. і т.п.
Два моменти роблять цей феномен загрозливим:
- поляризаційний: рівні приязні/ворожості (любові/ненависті) мають два периферійні максимуми, а значить впливовими стають крайнощі; при розподілі з одним екстремумом (класична крива Гауса) крайнощі марґіналізуються;
- географічний: територіальний розподіл екстремумів фіксує розщеплення суспільства і створює передумови до його, розщеплення, самовідтворення.
На рівні суспільних афектів отримуємо наслідки описаного феномену:
- одна частина (східна) проектує на Росію свої інфантильні бажання: «я маленька дитинка і мене потрібно кормити та доглядати»;
- друга частина (західна) проектує на Росію все всесвітнє зло – від зростання світових цін на нафту до візових проблем з ЄС (т.зв. “рука Москви”).
Прийнято вважати, що любов і ненависть є антагоністичними почуттями; любов фіксує залежність від об’єкту прояву цих почуттів, ненависть – «незалежність». З психологічної точки зору обидва почуття фіксують залежність. Протилежністю до цієї амбівалентної пари виступає нейтральність (байдужість). У нашому випадку прикладами такої нейтральності можуть стати відношення до Польщі, Литви чи Франції; країни ці викликають зацікавлення, в когось породжують позитивні емоції, в когось – навпаки, але домінуюче суспільне почуття – нейтральність, і це почуття не розщеплює суспільство. Сформулюємо важливий для дискутованої теми постулат: відношення до Росії – не тільки фактор залежності, але і головний фактор розщеплення, бо українське суспільство як спільнота переживає болісний процес усвідомлення своєї індивідуальності, відомий в психології етап розвитку, званий сепарацією. Огляд явища та його соціотерапія вимагають окремого розгляду, але в рамках нашого викладу спробуємо дати відповідь на питання: чому проблема актуалізувалась нині.

Що було і що стало

Епоха Кучми не настільки відійшла у минуле, щоби роздавати їй компліменти, однак факту розбудови державної вертикалі з історії не викинеш. З башистанами, річ ясна, нам не тягатися, але центральна влада впевнено здомінувала той доволі строкатий пейзаж застиглої піни, що лишилась від убулої хвилі розвалу Союзу. Реґіональні кадри, прибулі в Київ і швидко засимільовані столицею, і кадри, призначені Києвом у реґіонах міцно консолідувалися центром навколо влади і грошей; об’єднання України відбулося.
Методи досягнення, правда, завжди латентно наявні в досягненому, і владна вертикаль вийшла надто вже подібною на феодальну, с легеньким візантійським відтінком. Не те, щоби всі міжреґіональні протиріччя були зняті. Просто в моделі вертикальної вибудови влади авторства Леоніда Даниловича всю агресію взяв на себе – через відсутність каналів горизонтальної взаємодії – автор моделі. Розподіл несправедливий за означенням, і вся несправедливість розподілу в суспільній думці найбільш сконцентрована на головному розподілювачеві. Наш випадок не був винятком, але система і сам автор від цього не страждали.
Система дала збій у процесі передачі влади.
Стиль управління помінявся, країна сприйняла новий стиль як слабість. Роками країна виховувалась на жорстких методах – «сила у них владою зветься», а спроби якогось лібералізму неодноразово демонстрували країні свою історичну неефективність. Більше, маючи іншу психологічну конституцію, новий президент процес вказаної концентрації агресії сприймає надто емоційно, він радше стурбований відношенням до нього, аніж реальною владою, для нього значно важливішою є повага як джерело влади, а не влада як джерело поваги. Без сумніву, владна концепція української патріархальної мрії «авторитет -> влада -> сила» виглядає значно симпатичнішою за звичну «сила -> влада -> повага», але і значно ідеалістичнішою. Два помаранчеві тижні, здавалось би, стали втіленням мрії, та реалії буднів показали і показують її помилковість. Владу, виявилось, у нас необхідно стосувати повсюди, і цьому секрет її відтворення.
Та повернемося до суспільства. На Президента роль головного розподілювача явно не лягає, агресію несправедливості життя на нього злити сподіваного заспокоєння не приносить. На нього зливається розчарування з приводу невтілених очікувань, агресія концентрується на широкому колі соратників, і паралельно зливається нововідкритими зміцнілою демократією горизонтальними каналами висловлення невдоволення.
Розщеплення суспільства проявилося, що нам дано у відчуттях хаосу і роздратування.
Конституційна реформа в існуючому вигляді відчуття хаосу консервує, оскільки розвинути його складно. У ситуації протистояння двох електорально рівноважних територій на нас очікує стабільний у своїй перманентності процес почергової зміни влади.
Електоральне болото буде посилено і з почерговим успіхом куплятися грішми і обіцянками непримиримих сторін. Черговий успіх буде супроводжуватися тотальною зміною віх, пріоритетності реґіонів, геополітичних векторів, напрямків економічного розвитку. Своєю непередбачуваністю країна буде дивувати світ і лякати інвесторів – внутрішніх і зовнішніх.
Енергія, необхідна країні для ургентного розвитку, буде безцільно витрачена на взаємопожирання; однак наявність в так катастрофічному твердженні субстантивного дієслова майбутнього часу дає нам шанс.
За аналогією с фізхімією стан суспільства можна описати в термінах квазіравноважної рівноваги: система хаотично коливається між двома точками квазірівноваги з надзвичайно низьким енергетичним бар’єром переходу з однією в іншу: достатньо хоч якої енергетичної флуктуації, щоби система хитнулася і застигла на час у стані своєї протилежності. Стабільна нестабільність.
В психології цей феномен, описаний Вільфредом Біоном в 60-х роках минулого століття , відомий під базовою назвою «боротьба і втеча». Учасники групового процесу об’єднуються один з одним виключно заради боротьби проти загроз (уявних і реальних), випромінюваних співгрупниками; без усвідомленого втручання керівництва (еліти, влади) група (суспільство) не може вийти з цього стану.
Виходів мріє два. Вибір є.

Альтернативи

1. Вихід перший. Якщо владарююча (формально і неформально) еліта зупиняється на парламентській республіці Україна, то необхідним доважком до цього повинні бути федералізація і двопалатність з реґіональним представництвом. В парламентській республіці реґіони не можуть бути залежними від безвідповідальних рішень, нав’язаних конкуруючими реґіонами. Спірні проблеми межреґіонального протистояння (мова, УПА, фінанси etc.) в такому випадку повинні бути винесені за дужки компетенції центра і передані в компетенцію реґіональних суб’єктів; в центра залишаються державоформуючі функції та роль третейського судді.
Центр перестає бути жаданим об’єктом периферійних домагань, с однієї сторони. Київ перестає бути центром небезпеки для обмежених територій, з іншої. Отримуємо образ такого собі Брюсселю.
Не здається, щоби владарююча (реально і потенційно) еліта була у захваті від такої перспективи. І заслужено. Ризик дезінтеграції доволі помітний.
2. Вибір другий, альтернативний – це сильна президентська влада; і будьмо свідомі, що в наших умовах (менталітет, рівень розвитку цивільного суспільства, демократичні традиції тощо) слово «сильна» є евфемізмом поняття «авторитарна». Систему без надійного foolproof регенерувати небезпечно.
Це, знову ж таки, з однієї сторони. А з іншої – претенденти на «сильного президента» також повинні бути готові до каналізування особисто на них всіх (ну, майже всіх) реґіональних проблем. Пом’якшенням цьому, правда, може стати максимальне посилення місцевого самоврядування – внутрішньореґіональна конкуренція стає тоді важливішою за міжрегіональну, але на відміну від останньої не вагітна розщепленням суспільства.
В контексті цього вибору варто сказати кілька меркантильних слів прихильникам традицій європейської парламентської демократії. Традиції прекрасні, хто б сперечався, вікові. І якби перед Україною стояла проблема збереження століттями досягнутого рівня європейського добробуту, їх краса була б невідворотнім аргументом. Однак, стоять інші завдання – нам треба в термін одного покоління – нашого покоління – приєднати наше суспільство до «золотого мільярду». Не спізнитися б.
Два варіанти альтернативні лишень в точці біфуркації, ніщо не вічне в даному нам світі. У видимому майбутньому процес зникнення описаних загроз цілком може супроводжуватися плавною еволюцією системи облаштування.
І цей, доволі примарний момент, вселяє певний оптимізм у ліберально орієнтовані душі авторів тексту, написаного в усвідомлені значимості викликів, посталих перед країною. Перед Україною.

(рис. 1: Російськомовність реґіонів і електоральні результати В.Ющенка (ІІІ тур, 2004 р.) та Партії Реґіонів (вибори до ВРУ 2006г.))
Зауважмо чітку (але непрямолінійну) тенденцію залежності електоральних успіхів переможців обох виборів з часткою громадян з рідною мовою російською на час перепису 2001 року.

(рис.2: Групування реґіонів за результатами виборів (кластерний аналіз): 2a: Вибори ВРУ 31.03.2002 (партійні списки); 2b: Вибори Президента 31.10.2004 (І тур); 2c: Вибори ВРУ 26.03.2006)
У математиці така процедура називається кластеризацією – формування груп об’єктів (кластерів) за відповідними кожному об’єкту значеннями кількох змінних. Члени одного кластеру повинні мати схожі прояви змінних, а різних – відповідно різних прояви. На першому ієрархічному рівні формуються кластери з найбільш подібними об’єктами, на другому ці сформовані кластери вже самі виступають об’єктами і формують кластери вищого рівня і т.д. Зобразивши процеси кластеризації графічно, ми отримаємо подобизну генеалогічного дерева, що вказує на рівень політичної спорідненості областей України.

(рис. 3: Близькість регіонів та країн за характером, звичаям, традиціям: 3a: Цетр vs Півд.-Схід; 3b: Цетр vs Захід; 3c: Півд.-Схід vs Захід)
Попарне порівняння реґіональних (Півд.-Схід, Захід, Центр) оцінок ментальної близькості; кожна точка відповідає одному оцінюваному об’єкту, координати по горизонталі – оцінка близькості до цього суб’єкту одним реґіоном, координата по вертикалі – іншим реґіоном. На кожному графіку доволі чітко простежуються по дві групи об’єктів.

Коментарі: