Я намагаюся стежити за українською пресою регулярно. Хоча цього року минули 65-і роковини волинської трагедії – коли українські націоналісти розпочали т.зв. "антипольську акцію" на Волині та у Східній Галичині, під час якої загинули принаймні 60 тис. поляків, а 20 тис. українців були вбиті під час операцій помсти – в українській пресі в останні місяці не пролунав жоден важливий голос на цю тему. Максимум з’являються короткі нотатки про те, як поляки хочуть вшанувати роковини. Звідки це мовчання? – Нема кому мобілізувати українські інтелектуальні й політичні еліти. У минулі роки було інакше. Така дискусія у справі Волині тривала, а навіть принесла певні плоди – каже Боґуміла Бердиховська, публіцист, знавець української проблематики.
Сьогодні у Варшаві відбудеться конференція ІПН на тему Волині. Президент Лех Качинський слушно відмовився від патронату над нею, оскільки деякі виступи могли б зашкодити польсько-українським відносинам.
Волинь в Україні – екзотика
Найбільший прогрес у справі Волині стався п’ять років тому, в 60-і роковини трагедії. Президент Алєксандр Кваснєвський пообіцяв тоді ветеранам і представникам "кресових" середовищ, що відбудеться відзначення на найвищому рівні й узяв на себе завдання переконати у слушності цієї ідеї українське керівництво на чолі з тодішнім президентом Леонідом Кучмою. Кучма погодився з кількох причин. • По-перше, не випадало відмовити дорогому приятелеві "Саші". • По-друге, то був добрий жест, щоб покращити свої рейтинги в очах польської громадської думки і представити опозицію, яка набирала в Україні розмаху, на чолі з колишнім прем’єром Віктором Ющенком у якості націоналістів, нездатних вчинити жест примирення перед поляками. • По-третє, підхід Кучми до української історії швидше совєцький, він не відчуває особливого емоційного зв’язку із західноукраїнським рухом за незалежність, Українською Повстанською Армією, символічним лідером українського націоналізму Степаном Бандерою і міфом, що саме в Галичині завдяки діям націоналістів кувалася незалежність України. Відтак Кучмі було порівняно легко засудити те, що в 40-х роках діялося на Волині, хоча зробив він це обережно. Під час меморіальних урочистостей у Павлівці (колишньому Порицьку) в липні 2003 р. він не сказав прямо – я "прошу вибачити". Він засудив злочини й насильство, але не оцінював дій УПА і українських націоналістів загалом. У Польщі в деяких середовищах це породило невдоволення.
Проте п’ять років тому українська дискусія про Волинь точилася не лише на щаблі президентів, але й у дуже різних середовищах. Завдяки роботі з українськими інтелектуалами чи журналістами – на семінарах, конференціях, виставках, у приватних контактах – вдалося досягнути того, що про Волинь з’явилося чимало статей в українській пресі, які оповідали про ці події широкій публіці. Бо в Україні тема Волині дуже мало знана. А в Києві, чи на найбільш совєтизованій східній Україні – просто екзотична. У совєцькі часи про усе це мовчали, або обмежувалися представленням УПА як фашистів, злочинців, не описуючи докладно, що вони там робили. Бо тоді б треба було написати, що окрім "антипольської акції" загони УПА до кінця 50-х років чинили партизанський опір НКВД, протестуючи проти поглинення Західної України СССР і накидання їй комунізму. Повна правда про УПА така, що має вона на сумлінні злочинний епізод грубого усунення польського населення з Волині в 1943 р., а водночас у свідомості пересічного мешканця Західної України втілює кільканадцятирічну боротьбу з совєцьким комунізмом.
"Вибачаємо і просимо вибачення"
Попри відмінності у ставленні до УПА між поляками й українцями, п’ять років тому значна група видатних представників львівської інтелігенції здобулися на виразний голос у справі волинської трагедії, написавши у цій справі спеціального листа. Це заслуга проректора Українського Католицького Університету у Львові та колишнього антикомуністичного дисидента професора Мирослава Мариновича, видатного історика професора Ярослава Грицака, публіциста і видавця Тараса Возняка, відомого оглядача і правозахисника Андрія Павлишина, а також багатьох інших. Проблема в тому, що багато середовищ у Польщі вважають такі жести недостатніми. Позаяк автори листа – будучи українськими патріотами – не можуть засудити УПА поголовно, перекреслюючи її внесок у боротьбу з комунізмом. Це так, наче вимагати від поляків цілковитого перекреслення післявоєнних зусиль антикомуністичного підпілля, бо під час його дій ставалися також акції пограбувань, хуліганства, відвертого антисемітизму.
Окрім публікацій у пресі, значну роботу щодо організації меморіальних вшанувань на Волині здійснили п’ять років тому працівники канцелярії президентів Польщі й України. Тодішній керівник БНБ Марек Сівєц разом із керівником адміністрації Кучми Віктором Медведчуком об’їхали усю Волинь, щоб вивчити настрої серед населення, прозондувати, чи урочистості у Павлівці не викличуть протестів. Заспокоювали й переконували у слушності цієї ідеї місцеву владу.
Наслідок був такий, що хоча меморіальні урочистості справляли враження старанно відрежисованих і совєцьких, проте відбулися без надмірного скреготу. Як завжди, були труднощі з переговорами про написи на пам’ятниках, один із них навіть намагалися усунути, а потім відновлювали його в переддень урочистості, але ті, хто пережив волинську трагедію, а також близькі жертв отримали моральне задоволення, могли спокійно молитися над прахом своїх близьких. Президент Кваснєвський сказав у своєму виступі те, чого не договорив президент Кучма, а крапку над "i" поставив у проповіді тодішній польовий єпископ Польського Війська Лешек Славой Ґудзь, правлячи месу під час урочистості. Годі також замовчати екуменічні молитви пам’яті жертв і задля польсько-українського примирення за участі православних ієрархів, бо Волинь – це територія, де панує православ’я.
Добрий клімат дискусії про Волинь п’ятирічної давності був зумовлений тим, що ще до урочистості у Павлівці своє слово сказав Віктор Ющенко, який тоді ще не відав, що через два роки стане президентом. Я чудово пам’ятаю цей момент. Ющенко був тоді частим гостем у "Gazecie" під час своїх численних візитів до Варшави, коли як лідер опозиції шукав підтримки Алєксандра Кваснєвського. Під час дискусії із журналістами "Gazety" та запрошеними гостями ми багато говорили про Волинь. Особливо Адам Міхнік переконував Ющенка, наскільки символічно вагомою є ця подія для поляків. Ющенко спершу відхиляв наші аргументи. Нагадував про шкоду, завдану українцям поляками, висловлював побоювання, що меморіальні урочистості мають на меті приниження українців і обтяження їх усім злом у нашій історії. Ми переконували, що йдеться винятково про правду перед історією і повагу до жертв.
Через кілька тижнів ми надрукували в "Gazecie" його лист до Адама Міхніка "Каміння пам’яті". То була виразна декларація, яка засуджувала антипольські злочини на Волині, а водночас пропонувала, щоб у польсько-українському примиренні застосувати формулу з відомого листа польських єпископів до німецьких єпископів: "Вибачаємо і просимо вибачення".
Клімат дискусії про Волинь п’ять років тому був настільки добрим, що вдалося навіть прийняти спільну ухвалу парламентів Польщі та України у цій справі. Під час голосування її – особливо у Верховній Раді – було нервово, але врешті її вдалося прийняти. Я не розумію, чому цього року ПСП (PSL) пропонує власну ухвалу, а не намагається шукати у цій справі порозуміння з парламентом України. Чому так легко вона знищує надбання попередників, замість його розвивати?
Це не означає, що п’ять років тому не вчинено помилок, які мабуть тепер проектують на те, що українська сторона не поспішає повторювати чи поглиблювати жести кількарічної давності. З нагоди відзначень було видано монументальну книжку Владислава і Єви Сємашків "Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-45 [Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині 1939-45 рр.]". Книжка заснована на зібраній "кресов’янами" документації, яку фахово інтерпретували історики, що дозволило усунути з неї найбільш яскраві помилки. Проте скандальною була явно антиукраїнська передмова до цієї книжки, написана професором Ришардом Шавловським та дискусійний заголовок. Термін "геноцид" несе визначені юридичні наслідки. Павловський не приховував у передмові, що злочини українських націоналістів вважає "за їх жорстокістю" й "пропорціями" більшими від гітлерівських чи комуністичних. Книжка з’явилася під патронатом і за фінансової підтримки канцелярії президента Кваснєвського. Я був свідком того, як польські дипломати давали її українським партнерам під час офіційних зустрічей, щоб "спонукати дискусію про Волинь" і "розширити їхні знання". То не був влучний вибір. Може ніхто з польських офіційних осіб не читав передмови Шавловського? Важко собі уявити, щоб можна було вчинити більшу безтактність.
Рахується кожен жест
Попри це, меморіальні відзначення волинської трагедії п’ятирічної давності відбулися у дусі примирення. Потім трапилася помаранчева революція, яка змила рештки недовіри в польсько-українських відносинах. Після неї відбулося відкриття Кладовища Орлят [Cmentarz Orląt, тобто польський військовий меморіал на Личаківському кладовищі. – Z] у Львові, а також урочистості в Павлокомі у травні 2006 р., де на початку 1945 р. загін постаковського підпілля винищив українських мешканців села.
У цьому році волинські урочистості скромні й односторонні. 10 липня ІНП організує конференцію на цю тему. Рада пам’яті боротьби й мучеництва під керівництвом Анджея Пшевозніка відкриє в Україні декілька кладовищ і пам’ятників у польських селах, знищених УПА. Мабуть ще цього літа на якийсь скромний спільний жест спроможуться президенти Лех Качинський та Віктор Ющенко. Нехай би то була бодай спільна молитва у православній чи католицькій церкві. Рахується кожен жест, щоб не витратити дарма цих роковин у циклі примирення наших народів, який поволі рухається далі.
Волинська трагедія – це момент, коли поляки мають слушне відчуття, що були жертвою. Про це свідчить перебіг т.зв. "антипольської акції", її брутальність, непропорційне число жертв по обидва боки. А водночас варто пам’ятати, що українці дивляться на УПА не тільки крізь призму Волині, а на Польщу – крізь століття спільної історії, коли ми – свідомо, чи ні, часто б’ючись за власне виживання – блокували слушні прагнення українців до незалежності. Такий підхід гарантує, що процес польсько-українського примирення по обидва боки поглиблюватиметься.
Автор: Marcin Wojciechowski
Назва оригіналу: Ukraina nie wie o Wołyniu
41% поляків нічого не знають про Волинь
Більшість поляків (59%) чули про злочини на Волині. Решту (41%) зізнаються, що нічого про це не знають – такі результати опитування CBOS.
Про поляків, убитих на Волині, чули насамперед особи з найстаріших вікових груп – у віці понад 55 років (62%).
Майже одна третина (31%) опитаних вказали, що жертвами злочину на Волині були: "[етнічні] поляки", "польські мешканці", "польське населення Волині", "польське населення на Кресах". Тільки незначна частина (4%) респондентів вважають, що жертвами злочину були однаковою мірою поляки й українці. Відповідали: "жертви були з обох боків", "братовбивча боротьба".
Якщо йдеться про винуватців цього злочину, то майже кожен п’ятий опитаний (19%) вважає, що винуватцями вбивств, учинених у 1943 р. на Волині, є росіяни, СССР, Сталін чи НКВД. Деякі відповіді натякають, що винуватцями були не тільки росіяни, але й "українці та росіяни", "українці під диктат росіян".
Кожен сьомий респондент (14%) приписує ці злочини українцям, а кожен двадцятий (5%) дає більш докладну відповідь – "Українська Повстанська Армія", "українці з УПА", "банди УПА".
Опитування CBOS було проведене 6-9 червня на репрезентативній вибірковій групі із 1107 осіб, дорослих мешканців Польщі
Автор: red, PAP
Назва оригіналу: 41 proc. Polaków nie wie o Wołyniu
Джерело: Gazeta Wyborcza, 10.07.2008
Переклав Андрій Павлишин |
Версія для друку