Президент: ми не можемо про них забути
Урочистою меморіальною перекличкою, почесним рушничним салютом і врученням державних відзнак за видатні заслуги в діяльності, спрямованій на увічнення трагедії польської Волині 1943-1944 рр. було вшановано у Варшаві 65-і роковини волинської різанини. "Шана пам’яті усіх жертв і героїв Волині. Ми ніколи не можемо про них забути", – написав у листі президент РП Лех Качинський.
"Героїчна доля Волині глибоко вросла у долю Польщі та назавжди залишиться близькою нам, як [частина] нашого досвіду й ідентичності", – підкреслив президент у листі.
В урочистостях узяли участь представники канцелярії президента, канцелярії прем’єра, Сенату, Сейму, керівництва столиці, Світової спілки вояків Армії Крайової, Інституту національної пам’яті, управління у справах ветеранів і репресованих, Ради охорони пам’яті боротьби й мучеництва, а також ветерани, зокрема 27-ї Волинської піхотної дивізії.
Під час урочистості державний секретар канцелярії президента Ришард Леґутко [Ryszard Legutko] вручив від імені Леха Качинського відзнаки за видатні заслуги у справі увічнення трагедії польської Волині 1943-1944 рр. Відзначені були: Командорським Хрестом Ордена Відродження Польщі посмертно Влодзімєж Славош Дембський [Włodzimierz Sławosz Dębski], Офіцерським Хрестом Ордена Відродження Польщі – Станіслав Маріан Маленький [Stanisław Marian Małecki], Філіп Станіслав Ожаровський [Filip Stanisław Ożarowski] і священик Збіґнєв Ян Сташкевич [Zbigniew Jan Staszkiewicz], а також Кавалерським Хрестом Ордена Відродження Польщі – Кшесимир Марцін Дембський [Krzesimir Marcin Dębski], Юзефа Іваньчук [Józefa Iwańczuk], Вітольд Колодинський [Witold Kołodyński], священик Вітольд Юзеф Ковалів [Witold Józef Kowalów], Францішка Прус [Franciszka Prus], Ірена Леоня Сандецька [Irena Leonia Sandecka] і Ян Верещинський [Jan Wereszczyński].
Урочистість закінчилася екуменічною молитвою, меморіальною перекличкою, триразовим почесним рушничним салютом і покладенням вінків до пам’ятника на честь жертв польської Волині.
11 липня 1943 року розпочалася масова акція проти польського населення, здійснена Українською Повстанською Армією (УПА) на Волині, яку називають волинською різаниною [rzeź wołyńska]. Під час різанини загинуло від 30 до 60 тис. поляків. Українська сторона оцінює свої втрати у 10-12, ба навіть 20 тис. жертв, при чому частина жертв загинули від рук УПА за допомогу, надану полякам чи відмову приєднатися до винуватців різанини.
Автори: ika, PAP
Назва оригіналу: Prezydent: nie wolno nam o nich zapomnieć
Джерело: Rzeczpospolita, 12.07.2008, публікація в мережі 11.07.2008
Сумні роковини Волинської різанини
[Минуло] 65 років після геноциду. Сейм не прийняв ухвали в справі різанини поляків, президент Лех Качинський не з’явився на урочистостях.
"Не вдасться збудувати поєднання з Україною на брехні, а мовчання в справі різанини поляків на Волині рівнозначне брехні", – каже "Rz" Ян Пілішук [Jan Piliszuk], один із волиняків, які прибули на наукову конференцію, присвячену подіям 65-річної давності, організовану в Галереї Порчинських.
Конференцію профінансувала канцелярія президента, але її офіційним організатором була Світова спілка вояків Армії Крайової у співпраці з Інститутом національної пам’яті.
Канцелярія президента, щоправда, була представлена її керівником Анною Фотиґою [Anna Fotyga, міністр закордонних справ у минулому уряді прем’єр-міністра Ярослава Качинського. – Z], а також міністром Ришардом Леґутком [Ryszard Legutko], проте ветерани були розчаровані відсутністю Леха Качинського. "Президент узяв під свій патронат Фестиваль української культури, і ми не заперечуємо проти цього. Але те, що він не узяв під свій патронат вшанування пам’яті Волинської різанини, годі вибачити", – каже Пілішук.
Відсутність глави держави також критикував священик Тадеуш Ісакович-Залеський [ks. Tadeusz Isakowicz-Zaleski – духовна особа з Кракова, дуже відомий у Польщі як автор монументальної книги про проникнення служб безпеки комуністичної ПНР у структури Римо-Католицької Церкви, прихильник люстрації серед священиків і єпископів, організатор щорічних маршів пам’яті вірмен, які стали жертвами турецького геноциду в роки Першої світової війни. – Z]. Духовній особі не сподобалося також те, що Сейм відмовився прийняти ухвалу в справі роковин. "Цей Сейм виявився мовчазним Сеймом [алюзія до т.зв. "мовчазного Сейму" у Гродно 1793 р., коли під тиском російської армії польським депутатам не дозволили виступити, натомість змусили їх дати згоду на II розподіл Польщі. – Z]" – говорив священик, особливо критикуючи поставу спікера Броніслава Коморовського [Bronisław Komorowski]. Священик Ісакович-Залеський похвалив поставу ПСП [PSL, Польська селянська партія], депутати якої хотіли провести ухвалу, зрештою в лагідній формі, без слова "геноцид". "Проект, делікатно кажучи, натрапив на небажання спікера Коморовського", – заявив на прес-конференції віце-спікер Сейму Ярослав Каліновський із ПСП. Він оцінив, що, не прийнявши ухвали, парламент приєднався до фальсифікації історії. "Ухвала не була скерована проти дружньої української держави", – підкреслював депутат ПСЛ Францішек Стефанюк [Franciszek Stefaniuk].
У середу [9 липня] спікер Коморовський пояснив, що немає потреби приймати ухвалу, позаяк Сейм п’ять років тому уже висловив свою позицію в справі убивств на Волині. "Гострі дебати про ухвалу можуть негативно позначитися на польсько-українських відносинах", – стверджував він.
Окрім наукової конференції, учора також відбулися урочистості, покликані увічнити жертв різанини. Службу Божу в інтенції пам’яті убитих та поєднання з українцями було відслужено у варшавських кафедральних соборах – Польовому також святого Івана. У Центральній сільськогосподарській бібліотеці відбулася академія вшанування пам’яті жертв.
Сьогодні [11 липня] заплановане покладення квітів до пам’ятника 27-й Волинській дивізії АК у Волинському сквері у Варшаві. Вчора не було зрозуміло, чи на цій урочистості з’явиться президент Лех Качинський. На конференції в Галереї Порчинських президентський міністр Ришард Леґутко заявив, що він виступатиме від імені президента і прочитає листа від нього. Проте увечері інший міністр канцелярії Міхал Камінський сказав "Rz", що присутність президента була вже давно запланована [вірною виявилася інформація міністра Леґутка. – Z].
Роковини Волинської різанини відзначають 11 липня на згадку про найбільший одноразовий акт геноциду на Волині в 1943 р. УПА і ОУН загалом упродовж 1942-1944 років винищили понад 60 тис. поляків на території сучасної Західної України. Перше масове убивство було вчинене 13 листопада 1942 р. в Оборках у Луцькому повіті. АК здійснювала акції помсти.
Автор: Cezary Gmyz
Назва оригіналу: Smutna rocznica rzezi Wołynia
Польські еліти забули про жертви Волині
Священик Тадеуш Ісакович-Залеський, служить у латинському та вірменському обрядах, автор книжки "Księża wobec bezpieki [Священики та служба безпеки]"
Rz: Чи польські політики належним чином вшанували пам’ять жертв різанини на Волині?
Ks. Tadeusz Isakowicz-Zaleski: На жаль, ні. І ліве угруповання, і партії, які постали із "Солідарності", торпедують спроби казати правду. Це приголомшливий доказ цілковитого відречення від Кресів і людей, які з ними пов’язані. Польський парламент повинен засудити геноцид на Волині, як раніше засудив геноцид вірмен чи операцію "Вісла". В ухвалі треба віддати шану українцям, які рятували поляків і були жертвами УПА. А потім збудуймо пам’ятник цих жертв у Варшаві.
Rz: Звідки це небажання?
Ks. Tadeusz Isakowicz-Zaleski: Це глупота політичних еліт, які гадають, що коли ми вдаватимемо, що немає якоїсь проблеми, то вона зникне. Мовчання у справі Волині шкодить не тільки Польщі, але й Україні, оскільки є – в певному сенсі – визнанням, що злочинці з УПА репрезентують увесь український народ. А прецінь так не було, бандерівці вбивали також українців. І цих жертв, бодай хоча б героїчних греко-католицьких священиків, які рятували поляків, також ми повинні пам’ятати. Мовчить також польська Церква [тобто, Римо-Католицька Церква у Польщі. – Z].
Rz: Може мовчання зумовлене побоюваннями перед "польським реваншизмом"?
Ks. Tadeusz Isakowicz-Zaleski: Якби так було, то це доводило б незнання польського народу. Мій батько був свідком винищення усього села бандерівцями, та я ніколи не чув від нього поганого слова про українців. Більшість поляків досконало відрізняють українських фашистів від українців. Якщо політики та ієрархи того не розуміють, то значить, що вони загалом не розуміють поляків.
Rz: Ви заявили, що не будете голосувати в майбутньому за Леха Качинського через уникання ним справи Волині.
Ks. Tadeusz Isakowicz-Zaleski: Так, бо мене вражає, що на відзначенні роковин геноциду поляків не буде президента. Лех Качинський, який має чимало заслуг у справі увічнення пам’яті про Варшавське Повстання, відкликав патронат над конференцією про Волинську різанину. А водночас обійняв патронат над фестивалем української культури, організованим у той сам час, що й відзначення роковин геноциду! Не йдеться про те, щоб він його не обіймав, але щоб зберіг мінімум рівноваги. Такий фестиваль не повинен проводитися у цей час.
Розмовляв: Tomasz P. Terlikowski ("Wprost")
Назва оригіналу: Polskie elity zapomniały o ofiarach Wołynia
Необхідно створити музей "Кресів"
Януш Куртика [Janusz Kurtyka], голова Інституту національної пам’яті
Rz: Хто виступив ініціатором відзначення 65-х роковин різанини на Волині?
Janusz Kurtyka: Навесні цього року канцелярія президента звернулася до ІНП за допомогою в організації конференції.
Врешті її організатором стала Світова спілка вояків АК, при співпраці ІНП та фінансуванні канцелярії президента.
На відкритті конференції були представники президента: керівник канцелярії Анна Фотиґа і міністр Ришард Леґутко.
Rz: Чи відкликання патронату президента свідчить про те, що польська держава нехтує цими роковинами?
Janusz Kurtyka: Це запитання не до мене. Проте факт, що ІНП є співорганізатором цього вшанування, свідчить про те, що польська держава надає цим роковинам великої ваги.
Rz: В українській національній свідомості УПА чи ОУН – це організації, які, так само як Армія Крацова – боролися з окупацією.
Janusz Kurtyka: Для українських еліт події на Волині є величезним викликом. На жаль, кажучи про УПА, в Україні дуже часто оминають методи, яких уживали у боротьбі за власну державу. Треба чітко сказати, що побудова сучасної національної свідомості на безумовному визнанні вчинків УПА дуже ризикована.
Rz: ІНП також має слідчий відділ. Чи прокурори розслідують ці справи?
Janusz Kurtyka: Так. Зараз тривають близько 30 слідств, які стосуються на Волині. Звісно, особи, які віддали наказ на різанину, уже покійні. Незначні також шанси поставити перед судом безпосередніх винуватців. Ці справи повинні вивчати не лише науковці, але й слідчі, які можуть надати їм юридичну кваліфікацію і відтворити перебіг трагедії згідно з правилами прокурорського розслідування.
Rz: "Креси" дуже важливі для нашої національної свідомості, а попри це досі не знайшли гідного увічнення...
Janusz Kurtyka: Я думаю, було б добре, якби постав музей "Кресів". Звісно то мусить бути пам’ятник Речі Посполитій – зі всім її культурним багатством, яке поляки творили спільно з предками сучасних литовців і українців, але також пам’ятник польської ностальгії та міфу.
Розмовляв: Cezary Gmyz
Назва оригіналу: Powinno powstać muzeum Kresów
Джерело: Rzeczpospolita, 12.07.2008; публікація у мережі 11.07.2008
Скромне відзначення в Україні 65-х роковин злочину на Волині
"Відзначення 65-х роковин волинського злочину в Україні обмежилися мешкаючими тут польськими середовищами і носять скромний характер", – поінформував Мірослав Яцонь [Mirosław Jacoń] із консульства РП в Луцьку, в Волинській області.
"Роковини, які припадають на сьогодні, відзначаємо ми, поляки. Українці не беруть участі в цьому відзначенні", – сказав він у телефонній розмові.
Яцонь пояснив, що українці ставляться до подій на Волині із великою стриманістю.
"Вони сприймають це відзначення, як спробу покласти провину за смерть поляків на вояків Української Повстанської Армії (УПА), яка билася за незалежну Україну, у зв’язку з чим заслуговує на винесення на п’єдестал", – зазначив він.
Консул поінформував, що в найближчу неділю в луцькому кафедральному соборі відбудеться Служба Божа за убитих на Волині поляків. Консульство в Луцьку придбало також свічки, які будуть встановлені на польських могилах жертв злочину.
Про 65-і роковини подій на Волині мовчать однаковою мірою українські політики та ЗМІ. У цій справі висловилися винятково нечисленні представники націоналістичних середовищ, які побоювалися, що польський Сейм прийме ухвалу, яка засудить виконавців операції.
11 липня 1943 року розпочалася масова операція проти польського населення, здійснена УПА на Волині, яку називають Волинською різаниною. Цього року минає 65 років від цієї події.
Під час волинської різанини загинули від 30 до 60 тис. поляків. Українська сторона оцінює свої втрати у 10-12, ба навіть у 20 тис. жертв, при чому частина жертв загинули від рук УПА за допомогу, яку надавали полякам або відмову приєднання до винуватців різанини.
Автор: ika, PAP
Назва оригіналу: Skromne obchody 65. rocznicy zbrodni na Wołyniu
Джерело: Rzeczpospolita, 12.07.2008; публікація в мережі 11.07.2008
Трагічні сліди історії
Анджей Пшевознік, керівник Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва
Через 60 років після закінчення найкривавішої війни в історії людства землю й досі вкривають її сліди.
Не загоїлися також до кінця рани в людських серцях, а пам’ять тих, хто пережив "червоні ночі" на Волині та Поділлі, знову повертає образи жаху й смерті, а слух – зойки мордованих.
Додаткових страждань тим, хто вцілів, додає усвідомлення, що тіла найближчих осіб, часто покинуті без християнського похорону в панічній втечі від убивць, досі спочивають в сотнях безіменних могил, поза кладовищами, без хреста.
Цей застарілий біль відгукується з особливою силою біля межі життя у давніх забужан. Ми не сповнили – бо це було неможливо – обов’язку поховання решток близьких, переказують вони як свій заповіт онукам і правнукам. Якщо нам сьогодні важко зрозуміти це наполегливе копирсання в минулому – як дехто це називає – спробуйте поставити себе на їхнє місце й подумати, що то наші матері, батьки, брати й сестри загинули страшною смертю і це їхні рештки, поспішно закопані, земля викидає десь далеко із плитких могил.
Від кінця 80-х років минулого століття Рада охорони пам’яті боротьби та мучеництва почала реєструвати – на підставі усіх доступних джерел – могили і кладовища загиблих вояків, а також цивільних жертв війни, які знаходиться за нашим східним кордоном. Цієї проблема в період ПНР в діяльності державних установ у принципі не існувало. Кшталт історичної пам’яті поляків, яку окреслюють як національна, та втім і української, формував Кремль, а списки польських місць пам’яті на території Совєцького Союзу складалися не у Варшаві, а в Москві. Вони містили небагато об’єктів, пов’язаних переважно із революційним рухом, формуванням підрозділів народного Польського Війська чи постатей польських комуністів.
Варто відзначити, що в Совєцькому Союзі головну увагу приділяли увічненню героїв великої вітчизняної війни, яким споруджували монументальні пам’ятники на загал із скульптурними композиціями, меншою мірою – спорудженню та властивому означенню воєнних могил цивільних жертв воєн. Про релігійні символи на могилах загиблих солдатів взагалі не було мови. Часто також окремі воєнні могили, які знаходилися на певній території, перепоховували в спільній братській могилі, де покладали рештки убитих цивільних і вояків. На могилах уміщали скромні пам’ятні написи про "совєцьких громадян, жертв німецького фашизму".
На "Кресах" ІІ РП совєцька влада умістила кількадесят меморіальних згадок на могилах убитих ОУН-УПА поляків. Проте і там були обов’язкові певні формули. Жертв визначали як "мирних мешканців села", винуватців – як "українських буржуазних націоналістів". Національності жертв звісно не писали, оскільки всі мусили мати одну – совєцьку (так було напр. на відкритому у 80-х роках невеличкому пам’ятнику на місці спаленого польського села Гута Піняцька).
Кінець 80-х років і падіння комуністичної системи однаковою мірою в Совєцькому Союзі та в Польщі розбудили сподівання тисяч поляків, колишніх мешканців Східних "Кресів" ІІ Речі Посполитої, на зміни і в сфері пам’яті. До Ради ОПБіМ почали надходити сотні листів із проханням знайти місця поховання близьких, спорудити кладовища й увічнити їхні могили. Також виникали організації й осередки, які почали збирати документацію в цій справі. На щастя, не було ще занадто пізно, щоб зібрати свідчення наочних свідків, які масово відгукувалися на уміщені в пресі заклики.
Безсумнівно, найбільшою колекцією володіє сьогодні Товариство увічнення жертв українських націоналістів [Stowarzyszenie Upamiętnienia Ofiar Ukraińskich Nacjonalistów] з центром у Вроцлаві. Як громадська організація, воно втішалося більшою довірою, ніж державні установи. Саме Сілезія та Помор’я стали тереном, на якому почали нове життя, викинуті з батьківщини "репатріанти" зі Сходу. Вроцлавське Товариство від 1992 р. почало видавати щоквартальний журнал "Na rubieży [На кордоні]", публікуючи повідомлення свідків різанини на Волині та Поділлі, а також вчинило спробу їх систематизації та опрацювання. Результатом цих заходів є зокрема оприлюднені упродовж останніх трьох років обширні книжкові публікації, присвячені жертвам злочину, вчиненого українськими націоналістами проти поляків у колишніх східних воєводствах ІІ РП: Тернопільському, Львівському і Станіславівському [Станіслав – тепер Івано-Франківськ. – Z]. Завдяки цим публікаціям поширилися наші знання про ту мало знану сторінку геноциду. Польське суспільство – при максимально обмеженій презентації цього розділу драматичної історії Польщі в польських ЗМІ– з труднощами тепер усвідомлює, що окрім трагедії Волині була також трагедія Поділля та Львівщини.
Якщо йдеться про Волинь, величезний матеріал зібрали й опублікували (у 2000 р.) в двотомному творі "Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia w 1939 – 1945 [Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939-1945 рр.]" Владислав і Єва Семашко [Władysław і Ewa Siemaszko]. Потреба порятунку залишених на Сході тисяч могил і військових кладовищ, а також місць і об’єктів пам’яті, зумовила дії державних установ, які завершилися підписанням у 1994-1995 роках угод між Польщею і державами, які постали після розпаду Совєцького Союзу – Росією, Україною та Білоруссю. Це країни, на територіях яких знаходиться найбільше могил і кладовищ поляків – загиблих солдатів, а також жертв війни. З Україною угода "про охорону місць пам’яті та спочинку жертв війни і політичних репресій" була підписана 21 березня 1994 р. у Варшаві.
Вона заснована, окрім записів угоди між Республікою Польщею та Україною про добросусідство, дружні відносини та співпрацю, підписану у Варшаві 18 травня 1992 р. двома вже незалежними державами, на Женевських конвенціях про охорону жертв війни від 12 серпня 1949 р. а також додаткові протоколи до них, як основні акти в цій сфері.
Принциповим розв’язанням Женевської конвенції, якщо йдеться про опіку над військовими могилами, є запис, що за документування, облаштування і утримання у належному стані військових могил відповідає держава, на території якої вони знаходяться. Кожна із договірних Сторін повинна сприяти на своїй території роботам другої Сторони у сфері облаштування місць пам’яті та спочинку, а також вшанування пам’яті загиблих і убитих. "При цьому можуть бути використані національні й релігійні символи".
Угода регулює також документування місць пам’яті й спочинку, а також встановлення персональних даних загиблих і убитих і передачу їх другій Стороні.
У випадку виявлення нових місць пам’яті чи спочинку Сторона, на державній території яких вони знаходяться, повинна негайно вчинити дії, скеровані на їх охорону. Обидві Сторони повинні також забезпечити громадянам іншої Сторони вільний доступ до місць пам’яті та спочинку загиблих і убитих співвітчизників.
З польського боку установою, відповідальною за втілення угоди є Рада охорони пам’яті боротьби та мучеництва, Україна ж створила задля цієї мети Державну міжвідомчу комісію із питань увічнення жертв війни та політичних репресій, яка діє при кабінеті міністрів України. Визначення Ради ОПБіМ як установи, відповідальної за виконання угоди, зовсім не означає – у чому, на жаль, переконані багато поляків, – що саме наша установа повинна збудувати чи відновити й увічнити в Україні більше десяти тисяч польських поховань, земляних могил і кладовищ та військових меморіалів. Це було б неможливо навіть тоді, якби Рада ОПБіМ володіла у багато разів більшими можливостями, ніж ті, якими ми тепер розпоряджається.
Наміром укладеної угоди було створення механізмів упоратися із цією гігантською проблемою засобами держави, на території якої знаходяться тисячі польських військових могил і на якій лежить обов’язок опікуватися ними, а також засобами держави, яка культивує пам’ять про вояків, які загинули, відстоюючи її незалежність, і цивільних, убитих тільки тому, що вони були поляками.
Після років енергійних дій у справах могил поляків можна констатувати, що досі прийняті принципи співпраці в цій сфері між Радою ОПБіМ та українською Державною комісією переважно не принесли очікуваних багатьма поляками результатів.
Порядок прийняття рішень щодо польських заяв, чинний в Україні, став значно довшим. Адже схвалення польських намірів мусить відбутися з боку усіх відповідних щаблів державної влади, а отже району, області й "Києва". Погодження однієї заявки триває іноді декілька, ба навіть кільканадцять років.
Другою фундаментальною проблемою є скандальний брак рівності між кількістю польських могил і місць пам’яті в Україні та числом українських у Польщі. Отож не повинен застосовуватися як критерій дій обох сторін, що піднімається майже на кожних переговорах українськими партнерами, принцип паритету. Така була історія і такий фактичний стан. Ми не можемо цього змінити, але повинні – і то обидві сторони – врахувати.
Отож, конче потрібно на підставі вже кільканадцятирічного досвіду спільно виробити такі принципи й механізми, які дали б змогу чітко втілити чинну угоду.
Це, ще раз підкреслюю, наша спільна проблема, важка, але можлива для вирішення при добрій волі та бажанні справжнього вирішення проблем обома сторонами.
Сотні польських могил, роками позбавлені опіки (значна частина з них ніколи не була облаштована) заросли хащами й потонули в українських полях. Проте, хоча їх уже не видно на поверхні землі, вони існують в документації. Постають групи молодих людей, онуків і правнуків жертв, які спілкуються між собою за допомогою Інтернету. Вони не обтяжені страхами дідів і пасивністю вихованих у важких умовах ПНР батьків. Дедалі ширшим, можливо, як реакція на відтинання від коренів періоду комунізму ("Минулого слід наші руки зметуть"), є прагнення пізнати історію власної сім’ї та відвідати місця, пов’язані з її історією. Сьогодні інші засоби та комунікаційні можливості. Це зміни, з якими потрібно і варто рахуватися. Сотні польських могил на українській землі не можуть зникнути без сліду. Проте знайти сьогодні могили поляків, убитих під час етнічної чистки, здійсненої ОУН-УПА на Волині та на Поділлі, особливо важко. Військові захоронення відбувалися переважно в екстремальних умовах загрози для життя дивом вцілілих поляків. Варто підкреслити, що їх часто рятували українські сусіди, яких також убивало ОУН-УПА за надання допомоги полякам чи відмову виконати наказ про участь у вбивствах чи вбивство польської дружини, чоловіка й дітей.
Ховали поспіхом, у міру змоги в посвячених (на кладовищі) місцях, в індивідуальних або – коли не було часу – колективних могилах. Отож, ставили простий дерев’яний хрест, який часто нищили або через який час він розпався сам. Коли кладовища поблизу не було, або коли обставини на це не дозволяли, рештки закопували поблизу церков, капличок, хрестів і придорожніх фігур, вцілілого будинку (усі польські споруди палили), в садах. Вбивці вкидали останки до викопаних ям у лісах, до ровів, окопів, пивниць. Багато тіл були вкинуті до палаючих будівель та колодязів. Чимало людей згоріли живцем у підпалених будинках і господарських спорудах. Останків поляків, яких затримували поодинці та вбивали в невідомих місцях, ніколи не було знайдено.
Деякі наочні свідки убивств не здатні сьогодні вказати місця поховання жертв або визначають його загальними фразами: в саду, біля розвилки доріг, біля каплички. Через багато років, після змін облаштування терену, за іншої забудови чи поглинення місця колишнього села лісом, важко таке місце локалізувати. Навіть археологічні зондування не завжди дають результати. У 2003 р. група фахівців Ради ОПБіМ, яка виконувала ексгумацію решток жертв убивства, вчиненого проти поляків 11 липня 1943 р. в Порицьку/Павлівці, не змогла знайти вказаного місцевими українцями місця похорону Анелі Нєдзєльської [Aniela Niedzielska] (23 р.), закопаної на терені свого господарства.
Рада ОПБіМ, обтяжена обов’язками в цій сфері в усьому світі, не в стані облаштувати усіх польських могил в Україні. Вона локалізувала, облаштувала і увіковічнила, з уміщенням встановлених прізвищ убитих, кільканадцять таких колективних могил. Клопотання у кожній справі тривали декілька років. Варто відзначити, що кожного разу, за схваленням сімей жертв, на таблицях пишуть також прізвища українців, убитих під час нападу.
Після наших, вже близько двадцятилітніх, контактів із колишніми мешканцями Східних "Кресів" РП ми можемо зі всією відповідальністю стверджувати, що вони не палають прагненням помсти і не носять у серцях ненависті до українського народу.
Їх лише боляче разить спорудження в Україні пам’ятників ідеологам і організаторам різанини поляків.
Маленький приклад: як розповідав мені нещодавно певний молодий чоловік, його бабуся, на очах у якої було убито сім’ю й сусідів, носила з власної ініціативи їжу українським робітникам, які працювали неподалік від її дому в Сілезії.
Так само, буваючи в Україні, ми натрапляємо на сліди турботи про польські військові могили з боку місцевих українців. Вони також охоче діляться наявною інформацією, а також вказують розташування могил. Ненависть між людьми різних конфесій та різних національностей інспірують і підсилюють деякі політики задля власної мети.
Саме така ненависть запанувала в роки війни в Україні. Потоки пролитої польської крові не принесли українському народу такої бажаної свободи.
Близько 30 колективних могил чи місць убивства, розташованих поза кладовищами, означило хрестами і скромними таблицями Товариство увіковічення поляків, убитих на Волині [Stowarzyszenie Upamiętnienia Polaków Pomordowanych na Wołyniu] з осідком у Замості. Діяльність у цій сфері розпочав також у 90-х роках минулого століття Волинський округ Світової спілки вояків АК і його місцеві відділення. Проте це тільки крапля в морі потреб.
Для локалізації військових могил поляків конче потрібен доступ до використання архівних колекцій, які знаходяться в російських і українських державних архівах. Йдеться насамперед про протоколи слідств і процесів над членами ОУН-УПА, які точилися після війни, за злочини, вчинені проти "совєцьких" громадян.
Незначна частина цих матеріалів була опублікована упродовж останніх років у видавничій серії "Polska i Ukraina w latach trzydziestych – czterdziestych XX wieku. Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych [Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі матеріали з архівів спеціальних служб]", яку видає Інститут національної пам’яті – Комісія розслідування злочинів проти польської нації, Архів Міністерства внутрішніх справ і адміністрації, Державний архів Служби Безпеки України та Інститут політичних і національних досліджень Національної Академії Наук України.
Під час слідств, які тоді тривали, встановлювали зокрема місця закопування решток і списки жертв.
Трагічна історія і пролита кров може, але не мусить ділити, особливо тепер, в об’єднаній Європі і при партнерських союзах, які пов’язують Польщу й Україну. Поляків не убивала українська нація. Вирізування польських сіл організували ідеологи й провідники ОУН-УПА, чинили її підрозділи, часто, на жаль, за допомогою і при співучасті українських сусідів. Але багато інших українців рятували життя сотням поляків. Багато з них також були жорстоко убиті за протест проти убивств і відмову участі в них.
Кожен народ повинен культивувати свою історію та піклуватися про збереження власної ідентичності. Проте мірою його ставлення до минулого є зокрема пошана до норм міжнародного права, а також керування принципами гуманітаризму там, де проблеми стосуються людського болю та людської трагедії.
Автор: Andrzej Przewoźnik
Назва оригіналу: Tragiczne ślady historii
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
У 65-і роковини трагедії поляків на Волині та у Східній Малопольщі
[іделогізований термін "Східна Малопольща" з ініціативи польських націоналістів уживався у міжвоєнний період до території Східної Галичини, а тепер притаманний дискурсові ідеологічних спадкоємців ендеків, зокрема у "кресових" середовищах. – Z]
11 липня 1943 р. стало днем найбільшої трагедії в історії відносин поляків і українців. Виконуючи геноцидальний наказ ОУН-УПА, групи українських націоналістів убили того дня найбільше поляків, знищуючи цілі населені пункти та вирізуючи потворним чином їхніх мешканців.
Тому саме сьогодні ми видаємо – разом із Радою охорони пам’яті боротьби й мучеництва – додаток, присвячений різанині на Волині та у Східній Малопольщі, яка тривала там також до того й пізніше.
Не варто винуватити українців як націю за цей злочин. Багато із них, ризикуючи життям, допомагали польським сусідам. Інші убивали. Проте не вдасться разом із жертвами злочину поховати правду в колективній могилі. Це нічого не дасть ні нам, ні українцям. На цьому не збудуєш справжньої дружби, такої потрібної обом сторонам. Не зникне ненависть, яка отруїла кров побратимів.
Автор: Maciej Rosalak
Назва оригіналу: W 65. rocznicę tragedii Polaków na Wołyniu i w Małopolsce Wschodniej
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Від боротьби до геноциду
Єва Семашко
У 1942-1946 роках ОУН і УПА разом із залученими нею сільськими українськими бойовими загонами, винищили на Волині та в Галичині загалом бл. 120 тис. поляків, від немовлят до стариків, знищивши водночас декілька тисяч польських осель і кілька десятків тисяч господарств.
Між Сяном і Збручем
Формування української національної свідомості в поєднанні з прагненням до незалежності наростало від кінця XIX ст. найбільш потужно на землях Речі Посполитої в австрійській зоні розподілів.
Час великого міжнародного конфлікту, І світова війна, був визнаний за нагоду для повернення поляками і виборення українцями незалежних держав, при чому одні й інші претендували на ту ж територію, на якій жили разом упродовж кількасот років. На цьому тлі в 1918-1919 роках тривали затяті польсько-українські сутички на території Східної Малопольщі (Галичини), особливо за Львів, які закінчилися польською перемогою та падінням проголошеної в листопаді 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки.
Натомість, Польща визнала українську державу на території Наддніпрянщини – Українську Народну Республіку, проголошену в Києві. Спільна боротьба з більшовиками польських і українських підрозділів цієї держави, яка тривала всього 5 місяців, під час війни 1920 р. не завадила захопленню більшовиками Української Республіки. У 1921 р. в Ризі Польща уклала мирну угоду із СССР і УСРР, внаслідок якого Волинь і Східна Малопольща опинилися в кордонах польської держави.
У ІІ Речі Посполитій найбільше українців, які іноді називали себе русинами, мешкало на території чотирьох воєводств, складаючи там наступний відсоток загалу населення: у Волинському воєводстві 68%, у Станіславівському 68,9%, У Тернопільському 45,5%, у Львівському 34,1%. Поляки, друга за кількістю національна група на цих землях, складали: у Волинському воєводстві 16,6%, у Станіславівському 22,4%, Тернопільському 49,3%, Львівському 57,7%, при чому в самому Львові мешкали 63,5% поляків (українців лише 11,2%). Решту мешканців – це євреї, німці, чехи, росіяни, вірмени тощо.
Від самого початку існування ІІ Речі Посполитої ставлення українського населення до польської держави та польськості [мовної, культурної, релігійної, політичної приналежності. Z] було неприхильним, що воно демонструвало в різних формах найпомітніше у малопольських воєводствах, але це не відображалося виразно на сусідських польсько-українських стосунках. У 20-х роках ці настрої ширила терористична Українська Військова Організація (УВО), яка чинила саботаж, диверсії та замахи, і на зміну якій після 1929 р. прийшла Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка провадила дедалі ширшу терористичну антидержавну діяльність і потужну антипольську агітацію в українських масах. У свою чергу, для відродженої після 123 років розподілів польської держави найважливішим завданням було збереження територіальної інтегральності й утримання польського стану посідання [stan posiadania – специфічний термін націоналістичного дискурсу, який означує контроль за власністю, насамперед земельними володіннями та іншою нерухомістю, що екстраполювалося на політичний і духовний контроль за територією та її населенням. – Z]. На цій нездоланній у ті часи суперечності українських і польських інтересів будував свої впливи радикальний український націоналізм.
ОУН і ІІ Річ Посполита
В якості ідеології ОУН прийняла вкрай фашистську доктрину українського націоналізму, сформульовану Дмитром Донцовим, яка пропагувала, зокрема, "творче насильство", експансію, безоглядність, фанатизм, ненависть. Головним задаванням ОУН було вибороти незалежну українську державу, проте однорідну з національного огляду, воно мало втілитися шляхом нещадного і безжального усунення неукраїнців із території майбутньої держави, насамперед поляків, не виключаючи їх винищення. У відозві так званого ІІ Великого Збору Українських Націоналістів, який відбувся у Римі в серпні 1939 року пролунав заклик: "Україна для українців! Не залишити ні п’яді української землі в руках ворогів і чужинців!"
Польська держава була змушена боротися проти антидержавної та антипольської діяльності ОУН, що в свою чергу викликало невдоволення українських мас, яке вміло постійно підсичувала ОУН. Польща не була в період між війнами ні поліцейською, ні тоталітарною державою, тому, попри репресії, які чинили щодо ОУН, ця організація розвивалася в підпіллі, осягнувши вагомого впливу на українське населення, коли в той сам час у Совєцькому Союзі ні ОУН, ні жодна інша підпільна українська організація не мала шансів на існування, натомість там було винищено мільйони українців шляхом створення штучного голоду. Крім того, в 30-х роках ХХ століття, а також у перші роки ІІ Світової війни ОУН колаборувала у широких масштабах спершу з ваймарською Німеччиною, а від 1933 р. із гітлерівським Райхом, які її фінансували з метою підготовки так званої п’ятої колони для знищення польської держави зсередини.
У вересні 1939 р., коли Польща опинилася в лещатах двох агресорів – Німеччини і Совєцького Союзу – на південно-східних "Кресах" українці, комуністи й націоналісти, нападали на групи відступаючих вояків ВП, поліцейських, службовців, емігрантів із центральної Польщі, грабуючи й убиваючи їх. Ту першу хвилю злочинів перервало впровадження "совєцьких порядків" на територіях, загарбаних Сталіном. Після нападу Німеччини на Совєцький Союз у червні 1941 р., попри невдалу спробу проголошення ОУН української держави у Львові, для цієї організації виникла вигідна ситуація на усіх територіях ІІ Речі Посполитої, населеними українцями під німецькою окупацією. Німці використовували українців у військових формуваннях і для співпраці з гестапо проти поляків, а також терпіли антипольські виступи українців, а навіть у певному сенсі ставили їх у привілейоване становище, порівняно з польським населенням (скажімо, у сфері освіти).
Знищення 600 тисяч євреїв
ОУН одразу інтенсифікувала підготовку до знищення поляків, розвиваючи організаційну мережу та ведучи широкомасштабну індоктринацію, яка генерувала наростання ненависті до своїх сусідів, із якими раніше були нормальні стосунки. "Смерть, смерть, ляхам смерть, смерть московсько-жидівській комуні" – це приспів пісні, яку відверто й масово співала українська поліція та бойові загони ОУН.
Перші злочинні акції під час німецької окупації з ініціативи ОУН і німецької інспірації сталися від кінця червня до вересні 1941 р. Стихійно постала українська міліція при підтримці українського населення чинила погроми та страти євреїв (найбільші такі акції відбулися у Львові, де під час так званих днів Петлюри загинули кілька тисяч євреїв, у Золочеві, Кременці). Були також жертви серед поляків, переважно серед інтелігенції. Восени 1941 р. німці замінили міліцію підпорядкованою їм українською поліцією, яку, втім, опанувала ОУН, і, не маючи достатніх сил для підтримання безпеки на Волині та в Малопольщі, послуговувалися нею в утримуванні окупаційного ладу.
У 1941-1943 роках німці за повсюдної участі української поліції на німецькій службі здійснили ліквідацію єврейського населення. Українська поліція брала участь у всіх заходах процесу знищення. Євреїв, яким попри все вдалося сховатися, вистежувало українське населення, видаючи в руки німців і поліції, або саме розправляючись із спійманими євреями. На Волині були убиті бл. 150 тис. євреїв, а 455 тис. галицьких євреїв частково винищили на місці, частково вивезли до таборів смерті. Знищення євреїв стало для українських націоналістів наче спонукою до надалі самостійного вже знищення поляків.
У другій половині 1942 р. на Волині ОУН заходилася систематично убивати місцевих поляків, послуговуючись організованими цією організацію загонами партизанів, які пізніше назвали Українською Повстанською Армією (УПА). Спершу гинули окремі особи та сім’ї (так звана прегеноцидальна стадія). У лютому 1943 р. на ІІІ Конференції ОУН було вирішено "усунути" всіх неукраїнців, які – за оцінкою ОУН – зайняли українські землі. На практиці втілення цього рішення полягало у геноцидальних широкомасштабних убивствах поляків, які у той час були найчисленнішою неукраїнською національною групою на території дій ОУН.
Широкомасштабні убивства
Перше масове убивство поляків сталося 9 лютого 1943 р. у Сарненському повіті. Польська колонія Паросля [Parośla] була підступно винищена цілком бандерівською сотнею УПА Григорія Перегійняка "Довбешки-Коробки", яка вдавала совєцьких партизанів. Були порубані сокирами понад 150 постійних мешканців колонії та поляків із інших місцевостей, які знаходилися там цього дня. Врятувалися кільканадцять осіб, які переважно перебували того дня за межами колонії.
Поступово напади на поляків ширилися, і від лютого 1943 р. убивали цілі селища. "Ми оточили п’ять польських сіл і впродовж ночі, а також наступного дня, ми спалили його, а всіх мешканців, старих і молодих, вирізали – у сумі понад дві тисячі осіб. (…) Багатьох поляків – чоловіків, жінок, старих і дітей – ми вкидали живцем до колодязя, а відтак добивали їх, стріляючи з вогнепальної зброї. Решту ми сікли багнетами, убивали сокирами й розстрілювали", – зізнався перед [совєцьким] судом один зі звинувачених у злочинах вояків УПА. Ліквідація водночас кількох місцевостей посилилася, коли в березні-квітні 1943 р. до лісових українських загонів приєдналися кілька тисяч українських поліцейських, які дезертирували з німецької служби. Крім того, ОУН організувала сільські бойові загони, звані Кущовими Загонами Самооборони, учасники яких на щодень займалися сільським господарством, а в разі потреби на заклик ОУН і УПА включалися до ліквідації польських сусідів.
Поляки, перебуваючи у меншості та зазнаючи німецьких репресій, не були здатні ефективно протистояти українському геноциду. Щоправда, постали польські групи самооборони, але вони зникали в умовах переваги нападників, тільки не багатьом осередкам вдалося протриматися до кінця військових дій на даній території. Польські партизанські загони, які виникли на Волині занадто пізно, у другій половині 1943 р., тобто після винищення десятків тисяч поляків, врятували життя невеликим групам людей. У цій ситуації ОУН і УПА на Волині упродовж 1943 р. ефективно винищувала поляків повіт за повітом.
Волинь у крові
В липні й серпні 1943 р. масові злочини сягнули апогею. 11 липня (у неділю) поляки були атаковані в 96 місцевостях Володимирського і Горохівського повітів, у тому числі під час богослужінь у 5 церквах, а в наступні дні у 75 місцевостях кількох повітів. Від 16 до 18 липня УПА цілком ліквідувала велике скупчення 33 польських населених пунктів у Костопольському та Сарненському повіті довкола Гути Степанської. 30 і 31 липня УПА ударила на 22 польські населені пункти біля Антонівки у Сарненському повіті. В останні дні серпня УПА атакувала поляків у масштабах, подібних як у липні, винищивши їх від 29 до 31 серпня в принаймні 85 населених пунктах Володимирського, Ковельського, Горохівського і Любомельського повітів. З меншою напругою та перервами напади тривали аж до зайняття Волині в І кварталі 1944 р. совєцькими військами.
Не шкодували нікого – дітей, жінок, стариків, католицьких священиків. Перед знищенням не захищали польсько-українські родинні зв’язки – змішані сім’ї гинули повністю, або їхні польські члени. Не рятувала зміна конфесії на православну чи греко-католицьку. Убивали навіть поляків, які не вміли говорити по-польськи. До жертв повсюдно застосовували жорстокості, скажімо, відрубування різних частин тіла, виколювання очей, розпорювання животів, спалення живцем. Під час убивств і пізніше грабували майно, палили і нищили будинки, сакральні об’єкти, громадські споруди, прагнучи затерти сліди польської присутності. Безоглядність і прагнення винищити якомога більше число поляків, ілюструє фрагмент рапорту Армії Крайової, складеного в 1943 р.: "В розмовах із поляками, які вже передчували небезпеку, сусіди-українці заспокоювали їх, щоб вони нічого не боялися, бо ніхто їм шкоди не зробить. Часто то були куми, колеги, люди, які називали одне одного по імені. У багатьох випадках вони погрожували, що якби який поляк втік із села, то його господарство спалять. Вони повторювали: коли поляк покидає українське село, то стає ворогом українців. Таким чином українці до останнього дня зберігали видимість солідарності, щоб приспати чуйність польського населення (…)".
Систематично здійснюваний геноцид призвів до усунення [eliminacji] поляків із сільських теренів Волині. До міст добиралися поранені й часто напівголі люди, які вирвалися з-під сокир і ножів, перелякані й сповнені розпачу емігранти з рештою майна на возі або без нічого, яких німці переважно хапали й вивозили на роботи до Райху. Ті, хто поселилися у містах, потерпали від голоду й поневірянь. Багато з них самотужки пробралися до Східної Малопольщі і на Люблінщину [тобто поза межі Райхскомісаріату Україна, зокрема Галичина була дистриктом, який входив до т.зв. генерального губернаторства, створеного на місці знищеної та територіально урізаної Польської держави; Люблінщина була небезпечним тереном для біженців, бо вона належала до зони найбільшої інтенсивності поширеності нацистських таборів смерті та районом великого "соціального експерименту" нацистів (Замойщина), які виселили понад 100 тисяч місцевих поляків і переселили туди "арійських" колоністів із усієї Європи. – Z], сподіваючись на безпеку, якої там також незабаром годі було шукати і де вони далі гинули від рук тих самих катів.
Кати в Східній Малопольщі
У другій половині 1943 р. український геноцид, чинений ОУН і УПА, перенісся до трьох малопольських воєводств. Акції геноциду там відбувалися ідентично, як на Волині. Спершу атакують окремих осіб і сім’ї, а від початку 1944 р. ОУН-УПА вдаряла у всі селища і польські скупчення серед українських сіл.
Апогей злочину у Східній Малопольщі відбувся через пів року після Волині – у першому півріччі 1944 р., при чому у Тернопільському воєводстві багато польських місцевостей сильно постраждали ще в 1945 р. Подібно як на Волині, убивчі напади зумовили exodus малопольських поляків спочатку до міст, потім на Захід. У Галичині проживало більше поляків, ніж на Волині, тому геноцидальні напади тривали там значно довше, ніж на Волині.
Величезних збитків із боку ОУН-УПА зазнала Римо-Католицька Церква, адже природна у віруючих християн повага до священиків, храмів, кладовищ і релігійних практик зазнала цілковитого спустошення в душах українських націоналістів. Вони нападали на священиків і церкви з віруючими під час богослужінь, палили і знищували сакральні споруди, церковну документацію, перешкоджали релігійним похоронам. На усій території геноцидальних акцій були убиті принаймні 95 священиків, у тому числі аж 67 в Східній Малопольщі. Над більшістю пастирів знущалися, в деяких випадках дуже брутально, скажімо над о. Людовиком Вродарчиком [Ludwik Wrodarczyk] із парафії Окопи на Волині чи священиком Владиславом Білінським [Władysław Biliński] з парафії Котів у Тернопільському воєводстві.
Безперервне цькування польськості
Від 1944 р., після того, як Совєцький Союз вигнав німців із Східних "Кресів", паралельно до геноцидальних акції українських націоналістів відбувався офіційний процес деполонізації Волині та Малопольщі. На підставі угоди між комуністичним польським урядом і Совєцьким Союзом поступово аж до кінця 1946 р. поляків з цих територій виселяли до Польщі в чинних її кордонах.
Передача на підставі так званої ялтинської угоди Совєцькому Союзу більшості територій, на яких українські націоналісти чинили злочини геноциду, мало б покласти край убивствам, адже поляки, які там мешкали, вже не могли мати впливу на самостійницькі прагнення українців. Тим часом цькування польськості стало принципом, незалежним від обставин, про що яскраво свідчать наступні зафіксовані в документах події 1945 р. у Тернопільському воєводстві: спалення живцем у Велесньові 46 осіб, підступно викрадених УПА під приводом реєстрації на виїзд, та напад УПА на польське населення в Червонограді в ніч перед експатріацією, під час якого 38 осіб були убиті, кількадесят поранені, а їхні будинки і все майно спалені.
У таких обставинах упродовж 1942-1946 років ОУН і УПА разом із сільськими українськими бойовими загонами, які були залучені ними, винищили на Волині та в Галичині загалом бл. 120 тис. поляків (за моїми ще неостаточними підрахунками), від немовлят до стариків, знищуючи при тому кілька тисяч польських поселень і кількадесят тисяч господарств.
Українські націоналісти винні у "жахливому геноциді"
[тут ужито формулювання, створене професором Шавловським, відомим у науковому середовищі як творець т.зв. кваліфікованої концепції геноциду, він запропонував для визначення подій польсько-українського конфлікту термін genocidum atrox – жорстокий, жахливий, дикий, пекельний геноцид, переконуючи, що це унікальне явище, якого не було в історії людства. – Z]
Організація убивств, їх перебіг, територіальні межі та розміри, пропагована при тому ідеологія, яка закликала до винищення поляків як національної групи, – незаперечно свідчать, що то була задумана й організована акція фізичного знищення польського населення, яка у світлі конвенції у справі запобігання і покарання злочину геноциду за 1948 р. кваліфікується як геноцид [авторка, услід за професором Шавловським пропонує вживати юридичні норми заднім числом, до чого у цивілізованій юридичній практиці, як виняток, зумовлений жахливістю злочину, вдалися лише Нюрнберзький і Токійський трибунали. – Z].
Підсумовуючи волинсько-галицький геноцид, вчинений ОУН-УПА, конче наголосити на два його найважливіші атрибути: перший – повсюдність жорстокості, із якою винуватці геноциду на Волині та в Малопольщі із ОУН-УПА розправлялися зі своїми польськими жертвами незалежно від віку й статі, тобто навіть дітьми, що дає підстави для особливого визначення цього злочину як genocidium atrox, тобто жахливий, дикий, жорстокий геноцид (термін, нещодавно запроваджений у польській науці професором Р. Шавловським [R. Szawłowski]); другий – усунення цивілізації, до якої належали жертви і яку вони запроваджували там упродовж кількох століть.
Вищеописаний український геноцид дивовижно схожий на загальновідомий турецький геноцид вірмен під час І світової війни. Аналогія стосується також заперечення сучасною Туреччиною, так само, як це чинить українська сторона у випадку існування genocidium atrox, – там проти вірмен, тут проти поляків [аналогія дуже натягнута в тому сенсі, що за згадку про геноцид понад мільйона вірменів у Туреччині в цій країні передбачена кримінальна відповідальність, а влада принципово відмовляється від будь-яких переговорів щодо увічнення жертв, натомість в Україні етнічні чистки на Волині вільно обговорюються і засуджуються, КПУ широко публікує твори однодумців професора Шавловського і ретранслює їхні екстремістські оцінки, а держава не перешкоджає увічненню пам’яті жертв та оприлюдненню документів із архівів спеціальних служб. – Z].
Істотним у цій справі є окрім того факт, що хоча ОУН і УПА мали у програмі боротьбу за незалежну українську державу, це мала б бути національно однорідна держава. З фашистської ідеології цих організацій випливали також геноцидальні методу боротьби, неприйнятні у цивілізованому світі, внаслідок чого, якби ОУН і УПА досягли в результаті ІІ Світової війни незалежності України, то це була б держава терору й злочину.
Єва Семашко [Ewa Siemaszko] – дослідниця польсько-українських відносин під час ІІ Світової війни і в післявоєнні роки, співавтор разом із батьком Владиславом Семашком [Władysław Siemaszko ] двотомної праці "Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939 – 1945", Wydawnictwo/von borowiecky/, Warszawa 2000
Назва оригіналу: Od walk do ludobójstwa
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Кошмар дітей
Люцина Кулінська
Жертвами і свідками геноцидальної акції, яка зачепила мешканців польської Волині та Східної Малопольщі були також діти. Із збережених тисяч повідомлень виринає жахливий образ. [Описана, зокрема в статті А. Пшевозніка (див. вище), специфіка вивчення проблеми "кресовими" середовищами полягає утому, що спогади жертв вони почали збирати в 90-х роках ХХ століття, коли зі зрозумілих причин переважна більшість свідків були "дітьми війни", а завдяки біологічним механізмам пам’яті почали особливо яскраво пригадувати враження дитинства, понівеченого травмою війни. Інформаційний стандарт ВВС та журналістська етика не рекомендують докладно змальовувати й публікувати зображення страждань дітей і батьків над убитими дітьми, вважаючи це елементом розбурхування емоцій та виявом пропаганди. Щороку у сучасному світі від голоду, злиднів, воєнних дій, соціально зумовлених хвороб помирають бл. 10 млн. дітей віком до 5 років. – Z].
Наведені тут свідчення є лише верхівкою айсберга, який криє немислимі, незнані драми. Діти були не тільки жертвами – вони були також героями – як майже 15-літня Міхалінка, яка під час нападу на рідний дім керувала обороною і рятувала переляканих батьків, родичів і братів та сестер. Вона доти збирала гранати, які вкидали досередини, і викидала їх назовні, аж поки одна з них не вибухнула, відірвавши їй плече і скалічивши обличчя. Діти переживали потворний стрес, спостерігаючи за жорстокою смертю батьків і братів та сестер. Потім, часто поранені, вони вирушали бурлакувати. Деякі дивом врятовані кількалітні малюки добиралися до більших населених пунктів. Діти були часто серйозно понівечені та обпечені, втрачали мову внаслідок психічної травми, отримували стійкі нервові розлади; отож вони залишалися на все життя фізичними й психічними каліками. Багато дітей вмирали передчасно, через 2-3 роки, внаслідок шоку, сирітської хвороби, раптового спаду імунітету, від туберкульозу – попри зусилля їх нових опікунів.
Сиріт найчастіше розміщували у притулках і дитячих будинках, спершу на східних теренах, а відтак у центральній Польщі (напр. в Пєсковій Скалі під Краковом). Частина потрапили у сім’ї, іноді й українські. Їх історії бували різними. Іноді дітей експлуатували й принижували. Найкращою була доля тих, кого пригорнула далека, але власна рідня.
Після війни осиротілі діти не дочекалися належної опіки з боку держави. Змагаючись зі своїм трагічним минулим, іноді й каліцтвом, вони могли покладатися лише на власні сили. Зазвичай вони отримували відповідної освіти, мусили борюкатися із бідністю і низьким суспільним становищем. Ніхто не подумав про допомогу, пенсії чи інші форми компенсації. Дуже легко забули про них і про їхні страждання. Принаймні у цей нечастий день роковин заплачмо над нещастям безневинних дітей "Кресів", бодай раз пережиймо разом із ними траур.
Автор: Lucyna Kulińska
Назва оригіналу: Koszmar dzieci
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Вмирай, ляше!
Повідомлення Броніслави Муравської-Жиґадло [Bronisława Murawska-Żygadło]
(...) Була неділя, червень 1943 р. На Зелені Свята удень група озброєних українців із УПА оточила зусебіч нашу невелику колонію.
Ми були тоді всі вдома: батько Антоні, брати Мар’ян – 16 років, Адам – 9 років, сестра Бася – 2 роки і я – 15-літня дівчинка. Мама Антоніна в той час пішла до брата мого батька Алєксандра Муравського, який мешкав поруч.
Вбивці з-під знаку УПА спіткали батька на подвір’ї, завели його до кухні і звеліли йому лягти на підлозі. Я пам’ятаю сполотніле обличчя батька. Він тихо шепотів нам: "Лягаймо, діти, вони зараз будуть грабувати". У цю мить я почула постріл із карабіна. Я тримала в руках сестричку Басю. Я раптово схопилася і вискочила через вікно. Бася випала мені з рук. За мною лунали постріли. Я бігла мов божевільна в напрямку поля. Я впала в гущавину високого лану жита, це мене врятувало.
Слідом за мною вистрибнув у вікно брат Мар’ян. Проте у нього влучили кулі убивць: одна в спину біля лопатки, друга розбила йому щелепу внизу зліва. Він упав назаду досередини помешкання і повис на колисці, яка стояла під вікном. Мар’ян запам’ятав тільки два українських слова вбивці, який цієї миті підійшов до колиски і, вхопивши за волосся звисаючу додолу голову, буркнув: "Вмирай, ляше". Непритомна зі страху, я бігла вперед, наосліп, аж до повного вичерпання сил, думаючи тільки про одне, щоб опинитися якомога далі від садиби, де були бандерівці. Мені здавалося, що я є вже достатньо далеко, що це місце безпечне. Я сіла страшенно втомлена, повна найгірших думок і передчуттів про долю моєї родини. За якусь мить я помітила, що межею до мене прямує знайомий українець Міша Уніщук. Він зупинився поруч. Ламким голосом я розповіла йому про вбивство моєї сім’ї. Він вислуховав мене і співчутливо дивився. Я не відчувала до нього страху, хоча він був українцем. Я почула від нього втішну інформацію, що він бачив мого брата Мар’яна, пораненого, який лежав під кущем ліщини неподалік над ровом біля нашого дому.
Я вже не пам’ятаю, скільки часу минуло, перш ніж я відважилася повернутися до свого двору. Перед порогом будинку я побачила мого батька, який лежав у калюжі крові, трохи далі лежав понівечений братик Адась, під вікном на дворі лежало на землі тільце дворічної Басі, поколоте багнетом чи ножем. У сусідній садибі у дядька Алєксандра лежала мертва моя мама, вона мала цілком порізану голову. Трохи далі на тому ж подвір’ї я побачила мертву бабусю Броніславу – матір мого батька, понівечені останки дядька Алєксандра і його двох донечок у віці 7 і 9 років. Вперше побачивши трупи, і то найближчих мені осіб, я відчула в голові сум’яття й хаос. Мене охопила дивна апатія, здерев’яніння думки і тіла. Я не знаю, скільки це тривало.
З цього одерев’яніння мене вирвали голоси вцілілих мешканців села, які поверталися. Було вже майже під вечір. Кожен із них шукав когось зі своєї сім’ї. Повідомляли, хто загинув, а хто врятувався. Поблизу куща ліщини, як і казав Міша Уніщук, я знайшла брата Мар’яна. Я підбігла до нього. Нижня частина обличчя була зовсім пошматована. Він не міг говорити. Рухом руки попросив про папір і олівець. Написав: "Тікай швидко! Рятуй своє життя! Я напевно помру".
Щохвилини більшала група вцілілих від погрому мешканців колонії. Кожен шукав близьких. Настали сутінки. Мене пригорнула сім’я Ядовських. Ми ночували в збіжжі, без надії вирватися з цього пекла. Всі радили, що треба тікати до Бистриці, де тимчасово розташовані німецькі солдати. Мого брата повантажив на віз знайомий українець Тихон і увечері завіз до Бистриці до німецького військового лікаря. Проте лікар його не прийняв, отож він привіз його назад. Пораненим Мар’яном зайнялися я і сусіди Ядовські.
Наступного дня вранці приїхали кільканадцять німецьких солдатів. Вони оглянули жертв убивства, щось записували. Веліли швидко поховати убитих. Під їх прикриттям люди позбирали знайдені трупи і поховали в братській могилі 28 решток. Я попросила німецького командира загону, щоб він допоміг забрати мого пораненого брата. Той звелів спорожнити віз, на який поклали пораненого. (...)
Записала: Lucyna Kulińska
Назва оригіналу: Konaj Lachu!
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Убили мого Яся
Повідомлення Гелени Бєлєцької [Helena Bielecka]
(...) У березні 1943 року жило нас шестеро: Юля, Зося, я (Гелена), Юліан, Марися і Ясьо, втім Юля була на примусових роботах у Німеччині.
До війни поляки, євреї та українці ставилися навзаєм як рівні. Жили доволі скромно, але разом вчилися, працювали, пили, а навіть були змішані шлюби. Війна все перевернула догори дном... У 1941 році німці прогнали "друзів" москалів і почалася у нас німецька окупація. Увійшли чисті, гарні, з усмішкою на обличчях і холодним ворожим поглядом [німці]. Знову все змінилося. Євреї були означені зіркою Давида; вони були перелякані. Поважні й зарозумілі українці з ніким не браталися. Що хотіли, то робили. Була утворена українська поліція, яка в польських будинках проводила обшуки і забирала все, що їй подобалося, погрожуючи, що вб’ють, якщо хтось поскаржиться. Влада перейшла до рук українських націоналістів. Німців по селах ніхто не бачив, тільки їхні накази і розпорядження виконували дедалі лютіші українці. Поляки жили в постійному страху перед Німеччиною та українцями. Тато щодня возив молоко до збірника в Малому Сідлищу. Одного дня 1942 року він повернувся з молоком стурбований, блідий – і сказав: "Уночі всіх євреїв з містечка вивезли і знищили. Це зробили німці при допомозі української поліції".
Після того почався грабунок усього, що залишилося від євреїв. Деякі євреї були заможні, тому їхні вбивці збагатилися. Грабувала не тільки поліція, але й майже всі звичайні мешканці Малого Сідлища. Сусід, який також возив молоко, пізніше розповідав, що вже багатий, стільки добра всілякого собі натягав. (...) Водночас із пограбуванням тривало виловлювання євреїв, які ховалися, їх вбивали вилами й сокирами. Шукано на горищах, у пивницях і всіляких криївках, а також у лісах і чагарниках. Пізніше українці йшли і продавали пограбовані речі: взуття, одяг, біжутерію...
Настав 1943 рік. Тимчасом українська поліція перетворилася в банду УПА (Українська Повстанська Армія), погрожуючи, що тепер винищать поляків і матиме вільну Україну. Знову страх і шок охопили польське населення. Вони вдиралися до польських домів, обшукували, розкрадали і запевняли про дружбу, бо деякі поляки почали виїжджати до міст. (...) Тато викопав яму під клунею і сховав трохи речей, він мав ще з’їздити до млина. Мама ще шила українцям, які запевняли, що ніколи не прийдуть нас убивати. Одного вечора тато мене, Зосю і Юлька сховав у схроні під клунею і прикрив дерном, кажучи: "Може ті діти виживуть". Наступного ранку, напівживих через брак повітря, він нас повитягував. Тато був якийсь загальмований, нічого не міг робити, усе щось міркував.
Перші дні травня 1943 року були однією смугою страху і бажання втечі. Ночами вартували, були чергування і при найменшій підозрі руху всі були на ногах, готові до втечі в збіжжя і до лісу. Юлек казав: "Мамо, тільки мене розбуди, є такий схрон, що ніхто мене не знайде". У ніч із 25 на 26 травня 1943 року до нас прийшли з Груд кузина Марія Жуковська з донечкою, Аделя Севрукова з двома дітьми і старенька Севрукова. Вони боялися, що тієї ночі їхнє село будуть убивати. Не було де спати, тож тато мене і Зосю відвів до обори на стіжок сіна. Уночі нас розбудили якісь голоси. Попередньої ночі собака Брисьо усю ніч вив. Тепер було чутно якийсь тріск.
Виводять худобу з обори? Що діється? Зося каже: "Я зійду і погляну, ти залишся". Але я не погодилася. Я судомно вчепилася за неї і просила зостатися. Отож ми лежали принишкло. Ми почули, що хтось піднімається по драбині. Ми стримали дихання. За мить той хтось сказав українською: "Тут нікого немає" і спустився з драбини. Ще раз гримнули десь двері і все стихло. Тоді ми із Зосею нишком спустилися.
Я запам’ятала тільки кроликів, які бігали на волі, парасольку, кинуту біля широко прочинених вхідних дверей і тишу, жахливу тишу. Ми увійшли в будинок і побачили маму, усю в крові на порозі спальні. Вона підняла голову і каже: "То ви живі?”. Тиша дзвенить у вухах, жах, відчай. Що тут сталося? А мама каже: "Перевірте, може хтось живий?”. Напівпритомна і схвильована я разом із сестрою поклала маму на ліжко. Я судомно трималася сестри і лише могла шепотіти: "Зосю, тікаймо". Але вона винесла зарубану 4-річну Марисю до великого покою, а я поглянула на друге ліжко – вже світало, поволі сутінки прояснювалися – і побачила Яся, 2,5-річного брата.
Він лежав у гарненькі білій сорочечці, тільки голівка була дивно нахилена убік. Я нахилилася і побачила перерубану шию, голова висіла на шкірі. Я тільки зойкнула: "Мій Ясьо мертвий" і я поклала руку на його стегні. Я ще відчула живе, пульсуюче тіло. Я схопилася за голову і вибігла з кімнати, шукаючи Зосю. Я вчепилася у неї, непритомна від вигляду трупів, які лежали покотом. Донечка Марисі Жуковської лежала під неї. Обоє зарубані, уся кімната у крові. Чотирнадцятирічний Юлек лежав поруч без частини черепа, із розбризканим мозком. Зося повертала тіла, перевіряючи, чи хто ще живий. Жива була старенька Севрукова з перерубаною щелепою. Ми перенесли її до маминої спальні. Зосю й Ясю поклали біля трупів. А я напівпритомна, увесь час тримаючись Зосі, шепотіла: "Тікаймо". Тоді мама каже: "Ховайтеся, їдуть якісь вози дорогою". Я втиснулася під мамине ліжко, під яким була кров Марисі. Зося сховалася в шафі у великій кімнаті. Увійшли. Я боялася дихнути. Нога бандита була поруч із моїм обличчям. Він мить постояв і вийшов. За хвилину мама каже: "Гелька, йди, гаси". Я тихо шепочу: "Може вони ще є". У цю мить вбігає Зося і каже тихо:
"Увесь дах у полум’ї, мусимо маму і стареньку вивести (винести) з дому в збіжжя, за клуню". Зося жваво рухається, виносить, що може, і стелить постелю в житі. Я, трясучись, тільки шепочу: "Тікаймо". Ми виводимо маму з палаючого дому. Зося каже: "Веди, я скочу, ще щось винесу з дому". Вже світало. Я поглянула на маму і побачила відрубане плече і звисаюче тіло. Пополотнівши, я прошепотіла: "Іди, щось ще врятуй, я сама піду". Коли я повернулася, мама лежала в тому ж місці, де її я залишила. Зося вибігла з дому з горщиком кислого молока і ложкою. Ми дотягли маму до жита за клунею, і вже було світло, коли луками ми тікали до Костополя, де жила бабуся і решта родини.
Уночі був заморозок. Ми босі, в ситцевих сорочечках, перелякані до безтями. На траві був іній, і ноги так мені змерзли, що з болю я подумала: "Чому мене не вбили". Тоді ми побачили, що хтось за нами женеться. З лісу вискочили бандити і наздогнали нас біля річки. Зося втягнула мене у воду і за руку протягнула мене на другий берег. Їй вода сягала до плечей, а мені заливала очі, разюче холодна. Ми озирнулися, бандитів не було. Вони тільки ночами мордували, а вдень удавали приятелів і жаль. Повертаючи з експедиції, палили ті будинки, де були трупи. Квапилися, бо вже світало. Коли наш дім палили, навіть не помітили, що дітей не було, тільки мама і старенька лежали в спальні. Це нас врятувало. Напівживі від жаху, тремтячи з холоду, босі, у ситцевих сорочечках, вкритими інеєм, оминаючи українські села, о шостій годині вранці ми дійшли до Костополя.
Записала: Lucyna Kulińska
Назва оригіналу: Zamordowali mojego Jasia
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Досі я чую їхні зойки
Повідомлення Міхала Войщина (Michał Wojszczyn]
У моїй сім’ї було нас сім осіб: батьки, сестра і чотири брати. Ми мешкали на хуторі Грабівці в селі Пілатківці. Того трагічного зимового вечора небо було повне зірок, а землю вкривав товстий шар снігу.
Мій старіший брат Францішек перебував надворі. Спостерігаючи ближню дорогу, він зауважив, як декілька сільських саней, повних людей, в’їхало до ближнього ліска. Побачивши їх, він був певен, що через дві-три хвилини ті сани з’являться на другому боці ліска й поїдуть далі.
Коли ж так не трапилося, Франек здогадався, що сани спинилися в ліску. Маючи передчуття, що це може означати небезпеку для мешканців, він убіг у хату і гукнув домочадцям, щоб швидко тікали. Я був тоді одягнений і першим вискочив із хати, приєднавшись до брата Франека. Спершу ми мали намір тікати до лісу. Проте, це виявилося неможливим, адже від лісу і від села до нашого хутора наближалися дорогою і через поля якісь люди із карабінами. Наш хутір був оточений нападниками.
Моєму братові вдалося вислизнути з цього оточення і сховатися в ближньому лісі. Натомість я ускочив до клуні і сховався глибоко під соломою в засіку. Бандити увірвалися до клуні, переконані, що ми там обидва сховалися. Пошуки вони почали за допомогою гострого залізного прута, колючи ним солому.
(...) Провідник цієї групи віддав наказ підпалити клуню. Українські зарізяки стояли на певній відстані навколо палаючої клуні. Коли почало горіти, я покинув криївку і вистрибнув на тік.
Інстинктивно я затулив голову курткою і я дійшов до отвору для трансмісійного паса під час обмолоту і так вибрався із клуні. Під покровом густого диму й пари танучого снігу мене було не видно, завдяки чому мені вдалося дійти до двох будинків поруч. Я сховався між ними. Там я міг почуватися у безпеці, поки їх не підпалять. З тієї схованки я розпізнав командира бойового загону УПА, який їхав на коні, мешканця нашого села Пілатковці, українця на прізвище Жар, імені його я не пам’ятаю.
Тим часом поряд, у моєму будинку, розігрувалася драма моєї сім’ї. Я чув розпачливі голоси і зойки катованого батька, якого кати вивели потім на двір і там убили. Як вони пішли, над ранком я відшукав на подвір’ї рештки мого батька. Він лежав поблизу пня, який служив для рубання дров, і мав перерізане горло. Свою матір я знайшов у хаті. Вона мала сліди від кількох ударів молотом чи чимось подібним у голову, а на горлі колену рану багнетом навиліт. Сестра Гелена отримала глибокий удар сокирою в голову, отож убивця залишив у ній сокиру. Наймолодший із братів Едзьо – 2 років, лежав увесь у крові, з розбитою голівкою і увігнаним у груди ножем. Поряд лежав, також весь у крові, 16-літній брат Бронек. Це його голос, який благав змилуватися, я чув найдовше. Коли я його оглядав, то він справляв враження шматка понівеченого м’яса, ноги і руки мав поламані. Саме над ним убивці знущалися найдовше.
Досі, коли згадаю собі той трагічний зимовий вечір, мені здається, що я чую зойки матері, батька і брата Бронека. Тоді мені робиться на зміну гаряче й холодно.
Тоді, сховавшись у щілині між будівлями, я бажав вижити за всяку ціну. Я сидів там мов паралізований, безсилий свідок жорстокої смерті моїх найближчих. Я бачив, як бандити виносили різні речі й вантажили на підставлені сани. З обори вони витягли три великі свині, яких застрелили на подвір’ї та вкинули на сани. Відтак вивели коней і худобу з обори, і як тільки почало світати, підпалили будівлі, покинувши наш хутір. Мій брат Франек врятувався, сховавшись у лісі. (...)
Подібна до тієї, яка зачепила мою сім’ю, трагедія тієї ночі спіткала також декілька інших родин. Юзефові Дубінському та Стефану Калмукові, завдавши різних тортур, українські зарізяки підрізали горло. Людовіка Баранського повісили. Дружину Баранського разом із шестилітньою донечкою і Ядвігу Трач кати убили в подібний жорстокий спосіб. Того вечора загинули 18 осіб.
Записала: Lucyna Kulińska
Назва оригіналу: Do dziś słyszę ich jęki
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Знищення Пузніків
Мацей Данцевич
Ніч напередодні Попільної Середи з 12 на 13 лютого 1945 року мала бути для мешканців подільського села Пузнікі, (Бучацький повіт) спокійною. Попереднього дня до села приїхав високий рангом совєцький службовець під охороною військових.
Їхня присутність мала гарантувати безпеку полякам, які уже декілька років жили в безперервному страху. Особливо сповнювали жахом останні дні. Уночі з 4 на 5 лютого в сусіднім Баришу, українські націоналісти під командуванням оунівця Петро Хамчука "Бистрого" вчинили напад на польських мешканців містечка. Упродовж кількох годин там були винищені найжорстокішим чином 135 поляків. Уціліли ті, хто організував опір у церкві та школі.
8 лютого у віддаленому за 4 км від Пузніків Заліссі було влаштовано різанину місцевих поляків та українських сусідів, які встали на їх захист. Мірошника Ярослава Данилевича, сина українця й польки, який намагався запобігти убивству, прив’язали до саней і тягали польовими дорогами. Через кількадесят кілометрів жорстоко побитого його привалили кам’яною плитою, щоб він помер у муках. Його матір Броніславу спалили живцем у сушарні тютюну разом із групою інших поляків.
У Заліссі опинилися також мешканці Пузніків і сусідньої Новосілки, схоплені бандерівцями у засідках на дорогах. Кільканадцятилітню Дануту Борковську з бабусею та Марію Яжицьку, Владиславу Ясінську, Анастасію Лап’як, Доміцелю Ясінську і Геновефу Куліковська разом із дітьми привели до одного з будинків, де намагалися тортурами вивідати про польську самооборону в Пузніках. Владиславі Ясінській заклали на шию мотузку і тягали по підлозі, аж вона померла, інших жінок зарубали сокирами чи застрелили. З різанини вціліла Данута Борковська: "Я прийшла до тями на світанку і побачила, що поруч лежить мертва бабуся Борковська і мала Стася Яжицька. Тоді до кімнати увійшов старий українець, знайомий мого батька. Коли він це побачив, то почав плакати і проклинати бандерівців. Він повернувся по мене, щоб я пішла разом із ним, то він мене врятує. Підняв мене, а коли я стала на власні ноги, то відчула себе певніше, змогла йти власними силами. Я скористалася з цього і почала тікати в бік Пузніків".
На противагу до нападу в 1943 р., коли у селі тимчасово розташовувався загін АК, сили захисників були набагато скромніші. До того ж більшість поляків – бійців Истребительных Батальйонов із Бариша і Пузніків, які діяли під совєцьким командуванням, отримали наказ прибути в Бучач, що зовсім ослабило польський потенціал. Деякі мешканці вирішили покинути село. Кільканадцятирічний Станіслав Баранецький запам’ятав:
"Увечері (…) в нашому домі тривала спокійна і довга розмова. Окрім нашої сім’ї в ній брали участь мамин брат Стах Дзялошинський і батьків брат Міхал Баранецький. Переважувала думка, що бандерівці нападуть на Пузнікі, а наша самооборона дуже слабка, щоб нас захистити. Врешті було вирішено, що для порятунку життя ми мусимо покинути нашу батьківщину (…).
Дорога до Бучача пролягала через Бариш. (…) У Бариші ми були через 3 дні після спаленню і винищення його мешканців із закутка Мазури. (…) З попелу й решток стін стирчали димарі. Перед деякими пожарищами будинків лежали покалічені, тільки в білизні, людські тіла, діти і дорослі. Вздовж дороги, праворуч, текла річка чи канал. (…) Десь посередині дороги на каналі був шлюз, який давав змогу нагромаджувати воду. На виступаючому вістрі шлюзу було настромлене животиком голе тіло немовляти. (…) Багато подій тих років час стер із пам’яті, але образу цього немовляти на шлюзі до кінця мої днів я не забуду". Поява високих совєцьких службовців із Коропця давала певну надію, що бандерівці того разу не відважаться ударити на село.
Пузніцан закликали здати зброю, запевняючи, що вона вже не буде потрібна, оскільки влада бере всіх поляків під охорону. Совєти провели перепис населення. На завершення усіх формальних дій під запевнення про дружбу й силу Совєцького Союзу командир вистрілив на віват тричі в повітря.
Попри побоювання, багато мешканців, втомлених щоденною ночівлею в замаскованих схронах, зважилися провести цю ніч у будинках. Як і кожного вечора було розставлено варту, проте цим разом вона виявилася недостатньою. Уночі село оточили бандерівці. У момент зміни варти почалася атака з кількох сторін водночас.
18-річний тоді Віктор Данцевич згадує: "Я повернувся тоді з варти з віддаленого посту Загаївка біля 200 метрів від краю села. Я хотів було відпочити, сів на ліжку і тут увійшла моя мама з криком: «Діти! горить!». Я вискочив у двір і в цю мить посипалися постріли (…) з боку старих окопів за нашими садами. Я вистрелив кілька разів зі свого карабіна в тому напрямку і разом із сім’єю ми сховалися у схроні в будівлі сусіда у вдови Ролової. (…)
У схроні було вже повно жінок і дітей, а також кілька старших чоловіків, здатних до оборони (…). На сильний вогонь бандерівців ми відповіли вогнем із кількох наших карабінів. Щоб не зрадити вхід у схрон, ми перейшли з батьком на дорогу, яка веде до Бариша. Там ми наштовхнулися на бандерівців. Після короткого обміну вогнем батько звелів мені повернутися в район схрону, а сам спробував дістатися до лісу Гнилець".
Поблизу цього місця у Яна Данцевича, який відстрілювався, закінчилися набої. Не маючи змоги втекти, він підклав карабін під себе і накрився білим полотнищем.
"Коли нападаючі підійшли, один сказав: «Він убитий», а другий додав : "Дострели його на всяк випадок». Пролунав постріл".
Куля прошила щоку й підборіддя. Бандерівці, будучи певні, що той мертвий, пішли далі. Якимсь дивом рана виявилася не смертельною.14-річний Антоній Яжицький, якого мати і брати та сестри заховалися в схроні сусіда Владислава Яжицького, відрізуваний бандерівцями, які наближалися, не зміг приєднатися до решти родини: "Я побіг далі до села, до схрону Єнджея Лаціни. (…) Сам Єнджей Лаціна, 55 років, із сусідом Генриком Федоровичем, кружляли навколо будівель, стріляючи у нападаючих, утримуючи їх таким чином від підходу до обійстя. У бою Г. Федорович отримав кулю просто в рот. Він загинув на місці. Єнджей Лаціна, вистрілявши усі набої, сховався у жилому будинку. Тоді бандерівці підпалили його господарські споруди. (…). Тікаючи, ми помітили, як на одному дворі бандерівці когось б’ють, обкладаючи жердиною чи сокирою.
(Як пізніше виявилося, жертвою був Юзеф Косінський «Ютака», рештки якого знайшли саме на тому місці). У цій ситуації ми повернули (…). Надворі від палаючих споруд було ясно, як вдень. Коли ми постукали до дверей дому Є. Лаціни, той думав, що то бандерівці добиваються. Йому залишився лише один набій у карабіні, який він тримав «для себе». Проте за мить, на щастя, він пізнав нас і впустив досередини. У будинку було більше десяти осіб, в тому числі кілька дуже хоробрих, але безсилих чоловіків, позбавлених набоїв до своїх карабінів. Всіх охоплював страх, гнів і безпомічність перед озброєними вбивцями".
Для мешканців останнім пунктом опору була велика двоповерхова будівля садиби священика, яка стоїть біля церкви в центрі села.
Марія Крет, яка разом із матір’ю Анною Ясінською і 12-літнім братом Станіславом, а також сиротами Мар’яном і Стасем, синами убитої в Заліссі Владислави Ясінської, цю ніч мали провести в будинку Камінських. Масована атака бандерівців змусила їх вирушити у напрямку церкви. У пануючому сум’ятті, серед пострілів, вони погубилися.
"Я бігла з малим Мар’яном Ясінським через великий сад. Над головою у мене свистіли кулі, малий Мар’ян втратив у сум’ятті чобіт. Ми дісталися під будинок садиби священика. Я хотіла увійти до споруди, проте двері були забарикадовані. Вражена я стала на ґанку, не знаючи, що вдіяти.
Я почула звук товченого скла. Я була певна, що то бандерівці. Проте то захисники через розбите вікно на високому другому поверсі будівлі втягували мешканців, які шукали притулку. Таким чином я потрапила у садибу священика. Там було вже дуже багато людей. На щастя, також моя мама, брат і малий Стасьо Ясінський. Хлопці з Пузніків, серед них Францішек Лап’як і Ян Вишневський, обстрілювали з вікон другого поверху бандерівців, які підходили. Одна з черниць, сестра Стефанія, розносила у фартушку гранати для захисників. Люди разом із священиком Антонієм Вавжинським молилися. Співали пісні". Схована під білим полотнищем 16-річна Юзефа Шафранська бачила, як до глибокого рову, в якому заховалися кількадесят жінок із дітьми, входять озброєні бандити: "Один із них гукнув: «Стреляй [так російською в оригіналі. – Z]». Другий відповів українською: «Коли не маю пуль». Той перший гукнув: «То рубай». І почалося. Я бачила, як постаті, одягнені в білі плахти спустилися у рів. Почався жахливий крик, прохання дарувати життя. Нападаючі не знали співчуття, рубали сокирами і кололи багнетами. Один із них стояв на краю рову і коли хтось пробував тікати, то стріляв у нього".
У той час перелякана Гонората Данцевич бігла через село з наміром дістатися до садиби священика. "Навколо було чути крики поранених, мордованих і помираючих, іржання коней і рев худоби, скавуління собак, стогони. Я мала намір сховатися у садибі священика, але не встигла. На дорозі вже стояли бандерівці. Поруч був грот-каплиця, я туди побігала, втиснулася за фігуру Божої Матері і перелякана тихо шепотіла: «Пресвята Мати, врятуй мене»".
Оточена садиба священика відбивала атаки. Натиск нападаючих почав слабнути. Юзефа Шафранська, яку в рові Борковських не зауважили нападники, перелякано прислухалася до відгомону битви. "Через якийсь час, важко сказати коли, перестрілка ущухла, я чула тільки різні свисти і гасла: «Колина вертуй!». Після того настала тиша. Чутно було тільки потріскування палаючих будівель, стогони поранених і вмираючих людей. Бандерівці відступили".
Над ранок мешканці обережно почали виходити зі своїх схронів, сподіваючись знайти своїх родичів. Розалія Данцевич, яка разом із дочкою сховалася у лісі, побігала додому, намагаючись відшукати свою матір Юзефу Галущинську. "Те, що я побачила, був жахливо. Звідусіль лунав плач (…). Останки моєї матері я знайшла на дорозі додому, до якого вона не встигла дістатися. Її застрелили. Під мостом я бачила жахливо побите тіло Кацпара Кшивоня. Наш дім був цілком спалений, не вціліла жодна тварина". В "рові Борковських", місці найбільшого побоїща, Юзефа Шафранська разом із матір’ю серед понівечених останків знайшли своїх близьких: "Наш батько був застрелений, сестра Марія мала розрубану сокирою голову, сестрі Владиславі відрубали одну ногу, пробили ножем обидві руки і грудну клітку, вона ще жила, просила води. Над ранок, проте, померла через втрату крові. Під нею лежав тітчин син Домінік, він врятувався і живий досі. Тітка Анна Ясінська з п’ятирічною донечкою Марією і трирічним синком Броніславом були заколоті багнетами. З дев’яти осіб із нашого дому лишилося нас тільки троє. (…) Я бачила Магдалену Коліщак, важко поранену в голову, вона вмирала, але питала з надією, чи її дитина жива? На жаль, її син був мертвий".
У полуденні години до села увійшов загін Истребительного Батальйона, під командуванням совєцького офіцера, який переважно складався з поляків. Серед них був Міхал Собкув із Коропця:
"У селі пекельні картини. (…) На кожному кроці ми зустрічаємо людей з кривавими ранами голови, завданими сокирами. Нас просить про допомогу кількалітній хлопець Рудольф Луцький із прочавленим черепом. Отвір у голові у нього заклеєний хлібом. Його мати і дві сестри були вбиті. Йдучи далі, ми натрапляємо на рештки чоловіка. Місцеві упізнають у ньому Юзефа Ясінського. Йому завдали два удари стилетами поспіль. Натрапляємо на рештки останки малої дитини. Люди кажуть, що то півторарічний Стась Вишневський. При вигляді ножа, встромленого йому в рот, мені стає зле".
Совєцький комендант, попри вказівки пузьнічан, скерував погоню в зовсім іншому напрямку. Було дедалі більш зрозуміло, що ранковий візит совєцьких службовців був тільки камуфляжем, спробою приспати чуйність поляків і зорієнтуватися у польських силах. Солдати з Истребительного Батальйона згадували, що їхні командири цинічно зволікали з вирушанням на допомогу атакованим польським селам.
"Тіла убитих збирав у різних місцях Алєксандр Луґовський. Він клав їх на сани і звозив на кладовище. Я бачила, як він віз рештки 65-літньої Франчески Новіцької. Поруч лежало тіло 70-річного Броніслава Данцевича. То був літній, статний, гарний пан. Тепер його босе тіло лежало на санях. Одна із ніг стриміла з саней і тягнулася по снігу. Більшість убитих були літні люди, жінки й діти. Їх поспіхом поховали в нашвидкуруч збитих ящиках чи загорнутими у простирадла в двох ямах, які залишилися після того, як у селі тимчасово квартирували німці, які мабуть призначили їх для своїх загиблих, коли в околицях на певний час зупинився фронт.
Ми боялися, що бандерівці вчинять наступний напад" (повідомлення Марії Крет). Тієї ночі упівці убили понад 100 осіб. За совєцькими даними нападники під командуванням Петра Хамчука "Бистрого" спалили в селі 172 житлові будинки і жорстоко убили 82 цивільні особи. Це число не включає осіб, тіла яких не знайшли.
Після кількох днів переховування в укріпленій садибі священика вирішили покинути село. Частина мешканців подалися до Коропця. Найбільше родин вирішили рушити до Бучача. Там вони кілька місяців бурлакували у важких умовах, мешкаючи в будинках, які зосталися від євреїв. У середині червня 1945 р. двома транспортами пузнічани назавжди покинули рідну сторону.
Перший транспорт розвантажили у Прудніку на Опольщині, а мешканці оселилися в селі Нємісловіце. Ті, хто поїхали другим транспортом, оселилися в Ратовіцях біля Вроцлава.
Таким чином припинив існування пульсуючий життям, населений близько 1000 мешканців колишній шляхетський куток Пузнікі. Сьогодні ті нечисленні, хто відважуються помірятися зі спогадами, ледь упізнають місце свого народження.
Латинська церква святого Антонія Падуанського, яку власним коштом мешканці спорудили у 80-х роках XIX століття, розібрана. Так само знищені споруди плебанії та школи.
Залишилася тільки капличка у вигляді грота із зображенням Божої Матері. Немає також сліду від будинків, уцілілих під час погрому, хоча вони ще стояли кілька років після війні. Біля деяких колишніх посесій у густій траві можна натрапити на ями, які колись були колодязями. При давній дорозі, яка веде до Бариша, вцілів хрест, а в неподалік від нього – залишки невеликої кам’яної каплички, на ледь вдається прочитати висічений напис: "Фундатор Ф. А. Данцевич 11 Травня 1827".
Ліс цілковито поглинув також старе кладовище і лише подекуди з гущавини визирають кам’яні надгробки з старопольськими прізвищами: Потералович, Залеська, Кшесінська, Дузінкевич, Джимуховський, Карпінський, Єдлінський, Коризна, Глебоцький. Серед дерев’яних хрестів десь є й ті, які встановлено на могилах убитих.
Поруч із поірявленим кулями надгробком священика Карла Цолера, зусиллям якого село зобов’язане створенням у 1905 р. самостійної парафії, кілька років тому родина Ясінських поставила хрест зі сталевих балок. На ньому уміщено металеву таблицю із написом українською мовою: "Цей хрест встановлено на кладовищі села Пузнікі полякам, які тут спочивають".
Назву села стерто з мап. На неї ще іноді моджна натрапити в антикваріаті, на самому краю старої мапи, як у вірші Збіґнєва Герберта.
У статті використані повідомлення колишніх мешканців Пузніків: Данути Борковської-Лаврищак, Юзефи Шафранської-Пахолік, Гонорати Данцевич, Марії Крет-Данцевич, Розалії Галущинської-Данцевич, Станіслави Яжицької-Шабльовської, Мечислава Коризни, Стефана Данцевича, Станіслава Данцевича, Стефана Дзялошинського, Міхала Баранецького, Яна Лаціни, Станіслава Сухецького, опубліковані на сторінках видання "Na Rubieży", а також у творі Владислава Кубіва "Terroryzm na Podolu Zachodnim [Тероризм на Західному Поділлі]", Варшава 2008, а також із приватної колекції автора.
Автор: Maciej Dancewicz
Назва оригіналу: Zagłada Puźnik
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Злочини перед вівтарем
Єва Семашко
11 липня 1943 р. (неділя) є винятковим днем не лише тому, що геноцидом того дня була охоплена значна територія, але й тому, що шал ненависті до такої міри затьмарив уми та душі, що ОУН-УПА вчинили напади на поляків, які зібралися на Служби Божі в кількох церквах.
На Службі Божій в 11 год. були атаковані поляки в церкві святої Трійці та святого Михайла Архангела в Порицьку (Володимирський повіт). Після меси о 9 год. священик Болеслав Шавловський переказав міністрантам, щоб вони попередили людей, що на службі в 11 год. буде напад українців. Його про це повідомив українець із сусіднього села Павлівка Володимир Кулай. Проте ті, хто дізнався про це попередження, сприйняли його з недовірою, бо здавалося, що ніхто не наважиться напасти на людей у церкві. Церква, отож, була повна віруючих із Порицька й околиць, частина присутніх стояли назовні. Подібно як у Хринові, переважали жінки з дітьми. Перш ніж розпочалася служба, приїхали возами упівці в німецьких мундирах і оточили церкву. Троє упівців увійшли до церкви, щоб оцінити ситуацію усередині.
"Ви вбили мою матір і сім’ю, вбийте і мене"
Наочний свідок Юлія Ґрущинська записала: "Я сиділа в лаві, неподалік від вівтаря, чекаючи на початок Служби Божої разом із Юзефою Хомічевською і Вальчак Валерією. До Юзефи Хомічевської прийшла її кузина Чабан Адаміна, віком бл. 13 років, і розповіла, що діється перед церквою (...). У церкві зробилося гамірно, постало сум’яття, люди хотіли виходити з церкви. (...) Цієї миті пролунав постріл, і до церкви увійшла хитким кроком прострелена жінка. Тоді ми не вийшли з церкви, а подалися на хори, а звідти разом із органістом Алєксандром Зеґарським ми сховалися в церковній вежі, яка тоді перебувала на ремонті. Там, лежачи на дошках серед мотлоху і [фрагментів] риштовань, я бачила: вийшов священик [Болеслав] Шавловський із ризниці і став перед вівтарем. Він говорив до людей, прохаючи про спокій, сказавши, що нас спіткала сумна доля, і почав молитися. У цей момент із ризниці увійшов до церкви один українець і вистрелив у священика і паламаря". Попри це, священик далі молився та уділяв віруючим розгрішення, щойно прострелений вдруге, він упав на підлогу".
"Водночас двома бічними дверима [до] церкви увійшли два українці з карабінами і кожен з них, йдучи поряд із рядами лав, почав стріляти окремо у кожну людину. Вбивали помалу, з докладністю, щоб влучити в кожного", – описує далі Юлія Ґрущинська. Люди ховалися по кутках, за колонами, у підземеллях церкви, а нападники кружляли по церкві та добивали поранених; дехто вдавав убитих. "Зойки людей, плач дітей і жінок були вражаючі, – згадує колишній міністрант Станіслав Філіпович. – Часто й сьогодні, через 50 років, я бачу той образ, як з-поміж тих, хто лежав на підлозі церкви встала молода жінка і плачучи сказала: «Ви вбили мою матір і сім’ю, вбийте і мене». Її негайно застрелили. (...) У певну мить бандити почали вносити до церкви солому (дверима з боку вівтаря). У солому поклали вибухові матеріали (мабуть, гарматні снаряди). (...) Коли солома спалахнула, постав дим, вогонь і почали вибухати снаряди. Ті, хто ще був живим, почали душитися від диму". Тоді упівці поїхали, переконані, що пожежа довершить злочин. Тим часом вогонь через певний час згас, а вибухівка знищила інтер’єр і лише частково ушкодила стіни.
Хтось дав знати, що можна покинути криївки, і живі та легко поранені почали виходити назовні. Щодо подальшої долі священика Шавловського існують різні версії, хоча зі схожими елементами, скажімо, що православний священик на прохання отця уділив йому останньої сповіді. Найбільш імовірно звучить повідомлення Юлії Ґрущинської: "Коли я разом із іншими вийшла з льоху [підземелля, куди вона спустилася з вежі], священик сказав, що поранений чотири рази. У цей момент до церкви прийшов [православний] піп із євреями [яких переховував], вони віднесли отця до його садиби. Євреї гучної казали: «Спочатку ми, а тепер ви» [то була алюзія до участі українців спільно з німцями у винищенні волинських євреїв – коментар Єви Семашко; відверто упереджена інтерпретація, адже переховував євреїв українець, а слова були адресовані полякам, тобто містили докір їм, а не українцям. – Z]. Священик на плебанії лежав 2-3 дні. Його пильнувала й обслуговувала пані Хомічевська. Уночі вона ховалася у підвал. Наступного дня після цьому вбивства жінка вранці почула постріли. Коли вона прийшла до садиби священика, той уже був мертвий, його добили українці. Побачивши цю сцену, щойно тоді вона втекла..."
Пізніше викопали яму біля дзвіниці, де закопали принаймні 100 осіб, але кількість убитих того дня була набагато вища, позаяк декого з жертв близькі забрали з церкви і поховали на кладовищі, а багато осіб загинули, окрім того, поза церквою, коли упівці після побоїща обстежили містечко і далі убивали не тільки тих, кого спіткали по дорозі, але й у будинках, які обшукували, де добивали поранених, які врятувалися з церкви.
Священик почав уділяти останню сповідь
За 30 км на північний схід від Порицька люди, які поспішали на службу об 11 год. до церкви Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії в Киселині (містечко у Горохівському повіті), зауважили, що навколо крутяться озброєні українці. Вони допитувалися тих, хто йшов, звідки і куди вони прямують, і не випускали нікого з містечка, кільках осіб із навколишніх хуторів повернули додому, завдяки чому вони уникнули пізнішої трагедії. У церкві зібралися бл. 180 осіб із Киселина й околиць. Служба Божа відбулася без перешкод. Лише коли люди почали виходити назовні, упівці, які під час Служби Божої оточили церкву, підбігли до входу, чим зумовили повернення людей назад. Двері церкви не далося закрити і крізь них на натовп посипалися кулі з карабінів. Водночас упівці стріляли крізь вікна другого поверху садиби священика. Ті, кого атакували, намагалися рятуватися, безладно шукаючи укриття чи намагаючись утекти. Більшість людей втекли до бічної каплиці і в коридор з’єднаної з церквою плебанії священика. Було закрито двері між церквою і плебанією священика та двері надвір. У будинку плебанії священика частина осіб залишилися на першому поверсі, а частина побігли на другий поверх і на горище, замикаючи за собою двері над сходами. Люди, які знаходилися на першому поверсі (у каплиці та в садибі священика) мабуть через відчуття безпомічності відчинили закриті попередньо двері. Цим скористалися упівці, які загнали нещасних назад до головної нави церкви. Там їх змусили роздягнутися догола і розстріляли з кулемета. Частину розстріляли поза церквою. Поранених добивали різними інструментами, найчастіше заколювали багнетами. Відтак останки були стягнуті до поглибленого рову навпроти церкви біля огорожі парку графа Анджея Олізара і присипані землею.
Тим часом група прихожан, які сховалися на другому поверсі садиби священика, разом із приходським священиком Вітольдом Ковальським, вирішила захищатися. Влодзімєж Славош Дембський, один із захисників, описує у своєму повідомленні:
"Я збіг [із горища] у коридор 2 поверху і щойно тепер помітив, що тримаю в руках цеглину. З’явився мій брат Єжи, разом із ним ми почали блокувати двері сходової клітки скринями, ящиками, наповненими цінними предметами і одягом, покладеними тут на збереження заможнішими громадянами. Невдовзі поруч зібралися уже багато людей. (...) Хтось приніс сокиру, інші зносили цеглини, дошки з горища. Було їх там багато. (...) Після того, як пролунали кілька залпів із карабінів, хтось із нас крикнув: «Тепер візьмуться за нас!». І справді, за мить брязнула ручка, а відтак: «Виходьте». (...) З другого боку почали рубати угорі, де двері не були заблоковані. Я злякано дивився, як ця перегородка, яка нас так обнадіювала, розсипається під ударами сокири. Раптом з нашого боку старий Крупінський теж люто почав рубати і коли себе сокири схрестилися, бандит припинив. (...) Я подав цеглину. Крупінський кинув, потім одразу наступну (ми почули тупіт ніг сходами (тікали). (...) Допомогло, стало тихо. Священик почав уділяти останню сповідь".
Але упівці не відступилися. Не змігши дістатися через двері, вони підпалили сходи на другий поверх, який захисники гасили сечею через дірку в дверях. Почався штурм плебанії. Повилазивши на дерева, на дах обори і з трьох приставлених драбин упівці обстрілювали приміщення другого поверху і вкидали туди гранати, які захисники хапали і кидали в напасників. Вони захищали себе цеглинами і всіма доступними важкими предметами. Як зазначив Влодзімєж Славош Дембськиц: "Обстріл тривав також з боку саду (...), оббиваючи штукатурку з верхніх частин стін. Щоб цьому запобігти, священик Вітольд Ковальський почав затуляти вікно подушкою, наче подушку куля не прошиє. Бандит вистрелив, куля пробила подушку і голову, пройшовши крізь щелепну кістку і вийшовши вухом. (...) Священик був живий, він лежав на дивані, його раз-у-раз зводило судомою. Жінки зайнялися ним. Поступово він заспокоївся і прийшов до тями. Це був перший поранений". Врешті упівці підпалили клуню і обору, перший поверх плебанії та інтер’єр церкви. Хоча падав дощ, гасячи пожежу, вогонь сягав вікон другого поверху, а упівці далі обстрілювали плебанію. Після 11-ти годин атак упівці відступили. Після півночі, коли настала тиша, уцілілі, в тому числі й поранені, спустилися мотузкою на кинутий під стіну сінник. Убитих цього дня було 90 осіб, під час імпровізованого захисту полягли чотири поляки, а шість, у тому числі приходський священик, були поранені.
Крик, зойки і лемент дітей
Киселинська церква була обрана для нападу спеціально, позаяк 11 липня 1943 р. в найближчій околиці ще не було масових нападів. Напади на цілі колонії сталися там у наступні дні липня. Натомість напади на церкви у Хринові, Заболотті й Порицьку були частиною програми ліквідації власне того дня польських колоній і садиб у околицях.
Першою церквою, яка була атакована того дня, стала церква Святої Трійці в Заболотті, українському селі, розташованому за 6 км на схід від Бугу у Володимирському повіті. На ранковій Службі Божій 9-й годині було мало людей. Коли до церкви вторглися упівці під командуванням Івана Кіця із угруповання УПА Мартинюка, віруючі встигли втекти. Упівці наздогнали біля вівтаря 74-річного приходського священика Юзефа Александровича і витягнули назовні, де, знущаючись, убили його. Окрім священика, в різних місцях села та в маєтку, де фільваркова служба була польська, упівці убили понад тридцять осіб.
За 12 км на північ від Заболоття знаходилося військове поселення Хринів (також у Володимирському повіті), мешканці якого були депортовані в 1940 р. углиб Совєцького Союзу і де в 1935-1937 роках було збудовано з пожертв віруючих дерев’яну каплицю, яка належала парафії Літовіж (село над Бугом). Від 1939 р. церква у Літовіжу був нечинна, і богослужіння для віруючих із 32 населених пунктів відбувалися в Хринові.
11 липня 1943 р. після Служби Божої о 9 годині ранку віруючих, які розходилися по домівках, завернули до каплиці щільно розставлені навколо упівські патрулі. Водночас почали приходити учасники наступної служби об 11 год. В каплиці переважали жінки з дітьми, позаяк здавалося, що небезпека загрожує переважно чоловікам, і вони залишалися вдома. "Священик розпочав службу, я з моїм колегою Янеком Жебровським, – повідомляє колишній міністрант Зиґмунт Абрамовський, – встали за дверима каплиці. Разом із учасниками попередньої меси було близько 200 осіб (...). Після Піднесення я зауважив, стоячи біля дверей, підозрілий рух. Я побачив, що кілька бандерівців встановили ручний кулемет зразка Дегтярьова і почали стріляти у людей чергами та з окремих карабінів. Було кинуто також дві гранати, які проте не вибухнули. (...) Люди почали тікати бічними дверима біля ризниці і хору. Проте каплиця була щільно оточена, постріли лунали безперервно. (...) Тривав крик, зойки і розпачливий лемент дітей. Священик [Ян Котвіцький, 45 років] від вівтаря у літургійних шатах разом із іншими жінками тікав через ризницю, але назовні всі були вбиті". Частину решток упівці вкинули до поспіхом викопаних двох ям, решта залишилася на прилеглій до каплиці території та в збіжжі, куди тікали поранені, прагнучи сховатися. Загинули близько 150 осіб. Безпосередньо після убивства нападники намагалися підпалити каплицю, але вогонь не поширився. Лише через тиждень каплиця і польські будинки були спалені. Рештки священика Котвіцького 14 липня 1943 р. забрала возом його сестра, яка врятувалася від побоїща, і дві жінки, які їй допомагали, до Володимира Волинського, де його поховали на парафіяльному кладовищі. Коли жінки від’їхали 1-2 км від каплиці, почули постріли карабінів і побачили дим палаючих споруд. То був початок систематичного спалення всіх по черзі польських будівель.
Українка остерігає польську приятельку
Останній храм, який атакували 11 липня 1943 р., була каплиця в селі Кримно, на півночі Ковельського повіту, де були убиті близько 40 осіб, які прибули на богослужіння. На жаль, обставини цього випадку докладно не відомі.
Мало бракувало, щоб 11 липня 1943 р. ОУН-УПА здійснили напади ще на дві церкви у Володимирському повіті. Було заплановано напад на церкву в Стензажицях (7 км на схід від Бугу в північній частині повіту), проте українка, приятелька Гелени Бітнер, попередила її перед відвідинами церкви, прохаючи при цьому про дотримання таємниці зі страху перед своїм батьком. Цього разу до попередження поставилися серйозно. Мати Гелени передала його священикові Каролеві Баранові, а священик вивісив оголошення, що Служба Божа не відбудеться через його хворобу. Поляки не зібралися гуртом, і мабуть цей зрив планів націоналістів зумовив їхню лють, яка виявилася в особливо жорстокому ставленні до священика. Уночі з 12 на 13 липня 1943 р. упівці схопили священика Барана та кількох поляків і убили. Священика перерізали пилою в дерев’яному кориті.
Мабуть, планувалася також атака на церкву в Сільці, яке знаходиться, як і Хринів, Заболоття й Порицьк, у південній частині Володимирського повіту, охопленій упівською операцією 11 липня, яку також українці назвали "акцією на святого Петра і Павла", свято яких цього дня відзначають православні. Припускають, що поява в Сільці німців, які (орієнтуючись у намірах ОУН-УПА) прибули, щоб ескортувати проживаючу в селі німецьку родину, стримала будь-які напади. До полудня відбулася Служба Божа, на якій діти приступили до Першого Святого Причастя, але жодного нападу на церкву і поляків в селі не було (в інших церквах, які зазнали нападу цього дня, діти не приступали до Першого Святого Причастя, як помилково стверджують у деяких публікаціях). Щойно після полудня була убита економка священика, після чого приходський священик Станіслав Камінський у чому був, забравши з собою тільки портфель, утік до Володимира Волинського, закликаючи по дорозі поляків до втечі.
Варто згадати, що перелічені в статті храми були єдиними, які зазнали нападу ОУН-УПА 11 липня 1943 р. У липні 1943 р. були спалені й знищені ще низка церков у різних районах Волині, але в інші терміни.
Добре сплановані напади на заповнені віруючими церкви, де вони зібралися на Служби Божі, як можна виснувати з перебігу подій, проводилися згідно з директивами, виданими на вищому організаційному щаблі ОУН-УПА, випливали вз прагнення удосконалити геноцидальні акції, щоб швидко і з меншим зусиллями винищити якомога більше число поляків.
Автор: Ewa Siemaszko
Назва оригіналу: Zbrodnie przed ołtarzem
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Від поляків залишилися могили…
Єжи Плятайс
Гута Піняцька (Тернопільське воєводство, Бродівський повіт). У 2005 р. Рада охорони пам’яті боротьби та мучеництва увічнила пам’ять поляків, які були тут убиті й поховані в братській могилі зборів. Напис (двомовний) на пам’ятнику звучить: "Пам’яті похованих тут близько 1000 поляків / мешканців села Гута Піняцька / і навколишніх сіл / убитих / 28 лютого 1944 / Спалене село припинило снування / Хай спочивають з миром / Родини і Уряд Польської Республіки 2005". На двох колонах уміщені встановлені прізвища убитих.
На кладовищі в селі Березовиця (Тернопільське воєводство, Збаразький повіт) на братській могилі поляків, убитих українськими націоналістами, встановлений хрест, на якому уміщено двомовний напис: "Пам’яті похованих тут близько 130 поляків, мешканців села Березовиця Мала, убитих уночі з 22 на 23 лютого 1944 року / Хай спочивають з миром / Уряд Польської Республіки / Родини 2007". Могилу обгороджено. Увічнення пам’яті здійснено РОПБіМ. На двох таблицях перед могилою уміщено встановлені прізвища жертв.
На кладовищі в селі Ігровиця (Тернопільське воєводство, Тернопільський повіт) у братській могилі поховані поляки, убиті бандерівцями в переддень Божого Різдва 1944 року. У 2007 р. РОПБіМ насипала та облаштувала могилу. На таблиці уміщено двомовний напис: "Пам’яті поховапних тут близько 90 поляків, мешканців села Ігровиця / Нехай спочивають у мирі / Уряд Польської Республіки / Родини 2007". Поруч уміщені встановлені прізвища убитих.
Плотич (Тернопільське воєводство, Тернопільський повіт). На кладовищі у місці, де жертви вбивства були покладені у братській могилі, встановлений хрест, на якому уміщено напис польською та українською: "Пам’яті похованих тут 43 поляків, мешканців села Плотич / убитих / 8 березня 1944 року / Хай спочивають у мирі / Уряд Польської Республіки / Родини / 2007". На двох таблицях уміщено встановлені прізвища вбитих.
На колишньому католицькому кладовищі в Порицьку (Волинське воєводство, Володимир-Волинський повіт) були поховані – після проведеної в 2003 р. РОПБіМ ексгумації – поляки, убиті 11 липня 1943 року в місцевій церкві та в Порицьку і околицях у наступні дні. Меморіал тепер утворюють п’ять хрестів. Два кам’яні встановлені й відкриті в 2003 р. На першому є напис: "Пам’яті близько 200 поляків із Порицька / Павлівки, які спочивають на цьому цвинтарі / 11 і 12 липня 1943 року / Хай, спочивають з миром / Сім’ї та Уряд Польської Республіки / Павлівка 2003". На другому: "Пам’яті 12 осіб із родин Палінків із Порицька / Павлівки / 11 липня 1943 року / а також Закшевіцьких із Радович / 13 липня 1943 року / які тут спочивають / Вічний спочинок дай їм Господи". Увічнення пам’яті виконала РОПБіМ. За кілька днів до урочистого відкриття пам’ятника українська сторона наказала вирізати з узгодженого раніше напису на вставлених уже хрестах слово "убитих".
У селі Лідавка (Волинське воєводство, Рівненський повіт) на братській могилі встановлено хрест, яким увічнено пам’ять поляків, убитих каральною експедицією (німці та українська поліція). На хресті двомовний напис: "Пам’яті спочиваючих тут близько 130 поляків, жорстоко убитих фашистами 3 березня 1943 року / спалене село припинило існування / Кодишні мешканці села / Родини та Уряд Польської Республіки 2003". Нижче уміщено встановлені прізвища жертв злочину. Увічнення виконала РОПБіМ.
На краю лісу біля поселення Іванова Долина (Волинське воєводство, Костопільський повіт) на братській могилі стоїть кам’яний хрест, яким увічнено пам’ять понад 600 поляків, убитих українськими націоналістами в ніч із 22 на 23 квітня 1943 р. (Страсна П’ятниця). Біля хреста уміщена таблиця із написом польською та українською мовою: "На згадку про тих, хто спочивають у цій землі від весни 1943 р.".
На кладовищі в Білці (Волинське воєводство, Костопільський повіт) у братській могилі після війни поховані мешканців сусіднього польського села Липники, убиті в березні 1943 року. Тоді загинуло близько 180 поляків. На таблиці поставленого в совєцькі часи пам’ятника уміщено напис українською мовою: "Тут поховані останки жертв села Липники, які трагічно загинули в 1943. Вічна пам’ять". Центральна частина напису містить виразні сліди "виправлення" (попередній напис указував на вбивць з-під знаку УПА). Біля пам’ятника родини встановили дерев’яний чорний хрест із металевою таблицею і написом польською мовою "Вічний мир СГ. Мешканцям села Липники, які трагічно загинули в березні 1943 року. – Ті, хто вижив 1995 рік".
У місцевості Бариш (Тернопільське воєводство, Бучацький повіт) уночі з 5 на 6 лютого 1945 року стався напад українських націоналістів на поляків. На місцевому кладовищі поховані в братській могилі близько 135 осіб, які стали жертвою убивства. Тепер на цьому місці встановлені два сучасні українські надгробки. Могила не означена.
Найбільший напад УПА на поляків у містечку Коростятин (Тернопільське воєводство, Бучацький повіт) стався уночі з 28 на 29 лютого 1944 року. Тоді загинули близько 150 поляків, які поховані на місцевому кладовищі. Сьогодні на місці похорону стоїть старий дерев’яний хрест без таблиці.
Після побоїща поляків, учиненого українськими націоналістами 12-17 березня 1944 року в Підкамені (Тернопільське воєводство, Бродівський повіт) рештки жертв були звезені на кладовище, де поховані в трьох братських могилах поблизу цвинтарної каплиці Цетнерів (деякі особи в індивідуальних могилах). Тепер немає й сліду від братських могил. Збереглися тільки індивідуальні могили.
Орішин (Волинське воєводство, Володимир-Волинський повіт), польська колонія, на яку бандерівці вчинили напад 11 липня 1943 року. Загинули 306 поляків. Упівці скинули останки жертв у три окопи. Тепер на цьому місці стоять два хрести. На одному з них розміщено таблицю з написом: "306 мешканцям Орішина, які трагічно загинули 11 липня 1943 року / Земляки / Хай спочивають у мирі". Цей меморіал існує завдяки колишнім польським мешканцям села, які в 1994 році упорядкували могили.
У селах Ганачів і Ганачівка (Тернопільське воєводство, Перемишлянський повіт) 2/3 лютого 1944 року були убиті українськими націоналістами 98 поляків і 15 євреїв. Під час наступного нападу, 10 квітня 1944 року, загинули 27 польських мешканців сусідніх присілків Заґура і Підкам’яна. Частина убитих були поховані на кладовищі в Ганачові. Проте, як випливає із пошуків РОПБіМ, головна могила знаходиться поза кладовищем, на місці, де тепер стоїть металевий хрест.
У колонії Гай (Волинське воєводство, Ковельський повіт) 30 серпня 1943 року боївки УПА знищили близько 600 поляків. Колонію було спалено. На братській могилі в урочищі стоїть дерев’яний хрест. Його встановили мешканці Гаю, які дивом уціліли з погрому.
Поблизу зруйнованого монастиря в селі Новий Загорів [православний монастир був зруйнований німецькою авіацією та артилерією під час військової операції військово-поліцейського угруповання майбутнього руйнівника Варшави фон дем Баха-Залевського проти місцевих загонів УПА, які тримали в монастирі запеклу оборону. – Z] (Волинське воєводство, Горохівський повіт) знаходиться великий насипний пагорб, розміром 18 на 18 метрів, на який ведуть 22 бетонні сходини. Це місце либонь є братською могилою, в якій, – за повідомленнями колишніх мешканців села – поховані кількадесят мешканців села й колонії Горохівка, убитих уночі з 11 на 12 липня 1943 року українськими націоналістами. Могила не означена, хоча сходи, які до неї ведуть, свідчать, що в совєцькі часи на ній міг стояти пам’ятник.
Автор: Jerzy Platajs
Назва оригіналу: Po Polakach pozostały mogiły…
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Мученик Волині
Конрад Пузинський
Восени 1943 року, в одному зі сповитих димом палаючих польських сіл Волині містечок, героїзм набув постаті скромного й відданого душпастирській праці ченця з Іспанії, о. Хуана Борела [Jan Borrell] з ордену піарів.
Він народився у 1867 році в Кастелярі, яке знаходиться на терені каталонської єпархії. Послушництво розпочав у 1882 році, а в 1889 році прийняв чернечий постриг. Філософську й теологічну освіту здобув у Сан Педро де Кардена, там був висвячений на священика. У 1891-1900 роках викладав у цій школі теологію, німецьку мову й геометрію. У 1900 році став професором мов у колегії піарів у Сарія в Барселоні, був наставником послушників орденських братів.
У 1879 році після касації та років переслідувань почалося відновлення польської провінції ордена піарів. На прохання отця генерала в 1903 році прибули до Польщі шість ченців із каталонської провінції, щоб підтримати відродження польських структур піарів. Отець Борел, який відзначався знаннями й побожністю, був призначений провінціалом і виконував цю функцію до 1925 року. Він був ініціатором відновлення споруди гімназії в Кракові-Раковицях, де став наставником новачків і професором. У 1927 р. перейшов, як наставник послушників, до відкритої після 95-річної перерви колегії в Щучині Новогродзькому. Там він познайомився із майбутнім мучеником ІІ Світової війни, святим о. Максиміліаном Кольбе і підтримав його прохання до князів Друцьких-Любецьких у справі дарування землі під майбутній Нєпокалянів. Вдячний о. Максиміліан відтоді вважав о. Борела благодійником нового фонду.
У 1933 році він переселився на Волинь, до Любешова, де знову обійняв посаду наставника новачків. Ця установа мала славетне минуле, п’ять років її відвідував Тадеуш Костюшко. У кожну неділю священик правив літургію польською мовою та виголошував проповіді, хоча чужа вимова надалі справляла йому труднощі.
У вересні 1939 року польські підрозділи зайняли шкільні приміщення й організували там лазарет. Хлопців-послушників відіслали додому. Семінаристи й молодші брати, з мотивів безпеки перебралися до Кракова. Отець Чеслав Наумович, ректор колегії, капелан 15 Полку Познанських уланів, покинув разом із польською армією Любешів і дійшов у військовому мундирі аж до Монте Касіно. У Любешові зосталися тільки отці Борела та Алєксандр Зайонц, разом із трьома орденськими братами: Юзефом Дзюжинським, Францішком (Домініком) Коваликом і Пьотром Мойсєйонком. Совєцька влада усунула їх із монастиря і наклала на них дуже високі податки.
Після вступу німецьких військ першим загинув о. Алєксандр Зайонц, який за допомогу євреям, що переховувалися в Любешові, був 5 серпня 1942 року розстріляний. Відтоді о. Борел, тоді понад 75-літній, був у Любешові єдиним священиком. На великодні свята 1943 року о. Борел попросив священика Юзефа Шостака з Малих Голуб допомогти у проведенні реколекцій. 5 квітня 1943 року три українські поліцейські убили священика Шостака та брата Пьотра Мойсєйонка, який того супроводжував.
У 1943 році запалали польські села. Тіла жорстоко убитих поляків звозять на любешівське кладовище, де ховають у братських могилах. Стурбована етнічними чистками польська громадськість, яка більше ніж будь-коли мала потребу в духовній опіці, звернулася до літнього каталонського священика. Отець Борел, попри смертельну небезпеку та поважний вік, залишився у своїй парафії. 24 жовтня 1943 року він вкотре вирушив на могили, щоб відслужити на похороні жертв українських злочинів. Навколо місця похорону було розміщено вибухові пристрої. Отець Хуан наступив на міну, вибух якої відірвав йому обидві ноги. Після чотирьох днів страждань він помер.
На його похорон приїхав священик із далекого села Червище, розташованого в сусідній Пінській єпархії. Отця Хуана в останню путь проводжали тільки десять осіб, бо, як кажуть свідки, інші боялися українського нападу на похоронну процесію. Коли священик і брат-піар Домінік поверталися з церемонії до Червищ, на них напали українські націоналісти і жорстоко убили. Убитий був також фірман, який їх віз. Парафія спорожніла.
У середині жовтня 1943 року совєцький партизанський загін Станіслава Шелеста, який тимчасово квартирував у містечку, мусив відступити під натиском кільканадцятитисячних німецьких сил і загонів українських націоналістів. Вони вчинили 9 листопада 1943 року напад на Любешів і сусідню Реймонтівку, убивши 300 мешканців цих містечок. У Любешові 200 осіб зігнали до одного будинку, відтак обклали соломою і підпалили. У тих, хто вискакував через вікна, стріляли. Замкнуті у вогняній пастці люди згоріли живцем. Варто додати, що ті нечисленні поляки, які врятувалися від смерті, життя своє завдячують українцям, які мешкали в Любешові та сховали їх від убивць.
Отця Хуана Борела поховали у церкві в Любешові, поруч із лівою навою. Сьогодні його зараховують до тих отців піарів, які відійшли в святості. Храм, споруджений у 1762 році на місці дерев’яної церкви XVII століття, був повністю зруйнований під час фронтових боїв 1944 року.
Підготовано на підставі матеріалу Провінційної Курії Ордену Піарів у Кракові, книги ks. J. Krętosz, Słownik biograficzny duchowieństwa metropolii lwowskiej obrządku łacińskiego ofiar II wojny światowej 1939-1945, Opole 2007 і журналу "Na Rubieży" nr 30/1998
Автор: Konrad Puzyński
Назва оригіналу: Męczennik Wołynia
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Документ: Ескалація убивств
Уривок ситуативного звіту зі східних земель за лютий 1944 року Департаменту інформації та преси Представництва уряду на батьківщині
[Delegatura Rządu na Kraj – виконавча підпільна структура польського уряду, який перебував у еміграції в Великій Британії, одним із принципів цього уряду була непорушність Конституції довоєнної Польщі, у тому числі й у фундаментальному для нього питанні державних кордонів; на території Польщі у кордонах 1918-1939 рр. координувала зусилля усіх тих, хто залишився вірним цьому урядові; мета діяльності Представництва полягала у тому, щоб максимально зберегти потенціал поляків на окупованих територіях, надати йому організованих форм та у момент перелому в ході війни підняти загальнонаціональне повстання (операція "Буря"), щоб визволити територію міжвоєнної Польщі від нацистів і відновити там довоєнну форму правління. – Z]
Від середини грудня 1943 р. упродовж усього січня і лютого кількість убивств поляків, вчинених українськими руками в Східній Малопольщі, надзвичайно зросла. Такого посилення убивств, як тепер, в Східній Малопольщі не було ще упродовж усієї війни. Посилення злочинної акції за останні дні не тільки не меншає, але й безперервно зростає.
Насамперед, варто констатувати, що годі й сумніватися, що акція убивств поляків здійснюється організованим і плановим чином.
Українська акція проти поляків триває в 4 напрямках:
1. Першою метою є знищення відомих поляків без огляду на те, до якої верстви вони належать – інтелігенції, робітників, міщан, селян. Виразно йдеться про ліквідацію людей більш впливових, здатних до впливу на оточення і організацію самооборони.
2. Другою метою є винищення польських священиків, яких вважають природними лідерами польської громади. Кількість наших жертв на цих постах зростає страшним чином.
3. Третьою метою є ліквідація польської лісової служби, тобто інженерів-лісників, гайових тощо. Це планова очистка лісів, щоб дати змогу для свободу руху українських банд, які там організуються.
У цих трьох напрямах свідомо і планово здійснювана акція триває, починаючи від літа 1943 р., і не припинилася досі. Наші жертви дуже серйозні кількісно, позаяк включають близько 1000 осіб, але незмірно більш відчутні якісно, бо ми втрачаємо найцінніших індивідів, індивідів, які по суті справи складають кістяк кожної нашій організації.
4. Якщо аж до середини грудня 1943 р. на території Східної Малопольщі ми мали справу майже винятково з цими першими трьома напрямами української винищувальної акції, то від середини грудня українці заходилися втілювати четверту мету – біологічне нищення усього польського населення, без огляду на те, чи активного, чи пасивного, лише з однієї причини – бо вони є поляками. У Східній Малопольщі, принаймні на деяких їй територіях, почалася акція, яка ні в чому не відрізняється від волинських зразків. (…)
(Archiwum Akt Nowych, sygn. 202/III-121, k. 104)
Назва оригіналу: Eskalacja mordu
Джерело: Rzeczpospolita, 11.07.2008
Переклав Андрій Павлишин |
Версія для друку