Logo
http://zgroup.com.ua/print.php?articleid=1635
Чи Батурин був приречений?
Андрій Квятковський 03.11.08
До 300-річчя загибелі столиці

Якби 300 років тому солдати Меншикова не знищили Батурин, генеральна битва Північної війни була би зовсім не під Полтавою. І її результат міг бути зовсім іншим – як і доля України та Європи.
Чи столиця гетьманської України була рокована на загибель? "Так", – впевнено скаже хтось, згадає про зрадника Івана Носа й розповість анекдот про партизанський загін із трьох українців: командир, заступник, зрадник.
Та навіть із похибкою на обов’язкового зрадника – чи Батурин у листопаді 1708-го був приречений?
А придивімось уважніше, що там відбувалося.

Мазепа

Гетьман Мазепа ніколи не складав яєць в один кошик. Ось і 1708 року він мусив грати на дві сцени. Завдань бо було два. Перше: не дозволити Москві остаточно поглинути Гетьманщину, перетворивши козаків на драгунів і відправивши Івана Степановича з титулом князя Священної Римської імперії на почесний абшит. На його місце вже була кандидатура такого ж князя – Меншикова. Друге: не дозволити полякам повернути Лівобережжя під свою владу. Старий король, саксонець Август II Сильний, мав цю польську мрію "в носі", але новий – родовитий поляк Станіслав Лещинський – хотів і міг її здійснити за допомогою могутніх друзів-шведів.
Відповідно, треба було робити дві речі. З одного боку, виявляти максимальну лояльність до царя Петра. З іншого, підтримувати давні контакти з Лещинським і його прихильниками, годувати їх союзницькими обіцянками, але ніяких зобов’язань не підписувати. В обох випадках – тягнути час.
Тягнучи час, старий гетьман уважно спостерігав за подіями на північному заході. А там молодий і звитяжний швед Карл XII вирушив на чолі війська із завойованої Саксонії у новий похід. Цілий рік війська Карла прямують лише на схід і нікуди не звертають. Ось вони пройшли весь обшир Речі Посполитої й уже стоять на кордоні Московського царства, за 8 миль від Смоленська. А за Смоленськом – Москва. Іде вересень 1708 року.
Московський цар – останній супротивник Карла у Великій Північній війни. Данського короля Фредерика IV й саксонського курфюрста Августа II (колишнього монарха Речі Посполитої) він уже вибив із гри.
Іван Степанович чекає. Все йде за планом. Коли почнеться битва за Москву, московитам буде не до України. Тоді він, можливо, запропонує свою союзницьку допомогу. Але не раніше. І самому Карлу, а не маріонетці Лещинському.

Карл

Майбутні нездалі завойовники Москви, Гітлер і Наполеон, програють, бо стануть жертвами російських морозів. Адже вирушать на Росію запізно – в червні. Щойно досягнуть Москви – аж тут уже зима.
Карлові XII здається, що він впорається до зими. Весну 1708-го його військо зустріло десь між Вільнюсом і Мінськом. Воно готове рушити на схід, але, по-перше, грузне в весняній білоруській багнюці. По-друге, здолавши довгий шлях із Саксонії, потребує поповнення гарматами, порохом, грішми, живою силою, а головне – продовольством і фуражем. Підготувати все це й скерувати обоз до головної армії має граф Левенгаупт, командувач військ у шведській провінції Ліфляндія (сучасні Латвія й Естонія).
Проте неборака Левенгаупт виявився слабкою ланкою в геніальній стратегії свого володаря. Початок червня, а обоз ще не сформовано. Тим часом Карл уже марширує на Москву. 12-тисячний корпус Левенгаупта з обозом вирушив із півночі щойно через місяць. Він мусить наздоганяти головну армію. Бо військо короля нічим не обтяжене, рухається швидко – і по катету. А Левенгаупт спізнився з виходом, ще й ледве тягне зі собою обоз – по гіпотенузі, а вона довша.
Росіяни не приймають генерального бою, лише дратують шведів дрібними сутичками. Швидко відступаючи, залишають ворогові пустку. Палять хати, щоби не було, де ночувати, знищують продовольство, завалюють шляхи деревами.
Нарешті під Головчином Карл таки розгромив московитів у відкритій битві й вийшов до Дніпра. Тут він місяць чекає на Левенгаупта, але марно – той ледве лізе.
Військо короля відновлює рух на схід. Ось воно вже на кордоні Московії. Але майже весь простір до самої Москви, за стратегією Петра I, – випалена земля, де нема чим годувати людей і коней.
Карл XII знову стоїть і чекає обоз Левенгаупта. Українські козаки, відряджені сюди гетьманом на вимогу царя, партизанськими наскоками вже допекли шведів до живого. Харчі закінчуються. А обоз десь там помалу суне.
Оточення короля розділилося в думках. Одні радять іти на північ, до Західної Двини й триматися її. Рікою можна легко постачати припаси з берегів Балтики. Але тут – битий шлях на Москву, а там доведеться пробиватися крізь нетрі й болота.
Інші переконують: ні, треба йти на південь. Це дозволить проскочити на Москву не навпростець, а в обхід, через Стародубщину – крайню північ України, яку росіяни ще не встигли розорити. Карл схиляється до цієї думки. 25 вересня 1708 року він розвертається на 90 градусів і рушає в бік Стародуба.
Разом із ним різко розвертається й хід історії. Якби шведський володар залишався на місці ще зо два тижні, то дочекався би Левенгаупта з усім необхідним для війська. Відтак, маючи забезпечений тил, не залежав би від зовнішніх обставин і міг далі йти просто на Москву.
Але сталося зовсім інше. Поки Карл стояв на крайньому сході Білорусі, біля Старишів, а граф Левенгаупт наближався до Дніпра в районі білоруського Шклова, військо короля прикривало корпус графа від зазіхань росіян (сама думка про близькість Карла змушувала їх до стриманості). Коли ж Карл залишив Білорусь і заглибився в Стародубські ліси, московити посміливішали. Левенгаупт перейшов Дніпро й наблизився до місця недавнього постою Карла. Але біля Лісної його атакували росіяни і знищили весь обоз. Шведське військо залишилося без запасу гармат, пороху, харчів, фуражу й усього необхідного. Петро I назвав Лісну "матір’ю Полтавської вікторії".
Якщо Карл зайшов в Україну, лише шукаючи виходу на обхідний шлях Брянськ-Калуга-Москва (так пишуть шведські історики), то після загибелі рятівного обозу королю нічого не лишалося, як затриматись і шукати альтернативи в Україні.

Незрозумілий поспіх

Але чому Карл так різко розвернувся на південь? Чому не дочекався Левенгаупта?
Військо біля Старишів виснажило всі околиці й не мало чим харчуватися? Але в Сморгоні те ж військо зимувало аж два місяці! А тут щедра осінь. У Могилеві стояло місяць – і якось вижило. Хіба обоз Левенгаупта не вартий був того, щоби трохи потерпіти?
Є версія, ніби Карл отримав фальшиву інформацію, начебто Левенгаупт уже на підході. А отже, вже не треба стояти й прикривати його від можливого нападу. Насправді ж обоз тоді ще навіть не перейшов Дніпра. Питання: що ж це за розвідка була у Карла? Що ж це за геніальний полководець, який не перевіряє достовірності життєво важливої інформації? А головне – навіщо взагалі було повертати в Україну, якщо обоз з припасами нібито майже надійшов, а Москва – ось вона, поруч?
Словацький пастор Даніель Крман, присутній у таборі Карла XII, згодом писав, що саме тоді шведський канцлер граф Піпер нібито отримав листа від Мазепи, яким гетьман буцімто запрошував шведів в Україну. Крман навіть по-своєму пояснював, чому Карл не дочекався Левенгаупта. Мовляв, шведський король терміново ломанувся в Україну, "щоб москалі не ввійшли до Козакії скоріше, ніж шведи". От тільки факти свідчать: більшість росіян не поспішали в Україну попереду шведів. Карл уже ввійшов туди, а вони ще в Білорусі громили корпус Левенгаупта.
Чи словацький пастор знав справи шведського канцлера краще за самого Карла Піпера? Сам канцлер, потрапивши в полон під Полтавою, вже через кілька днів відповідав на питання самого Петра I, теж свято впевненого, що це Мазепа запросив шведів в Україну. Піпер власноруч писав у своєму щоденнику: "Запитав мене Й[ого] Ц[арська] В[еличність], чи не Мазепа дав причину до того, щоб ми завернули наш марш і пішли дорогою на Україну. Я запевнив, що ми з ним не мали ніякої, ані найменшої переписки до того часу, як ми прийшли так далеко в Україну, що Й[ого] К[оролівська] В[еличність] стояв йому майже над карком... і він піддався Й.К.В… Мазепа був нам цілком незнаний до тої хвилі, коли він… прислав нам свойого посла і через нього предложив Й.К.В., що хоче піддатися Й.К.В" [С.Томашівський. Із записок Каролинців про 1708/9 р. // Записки НТШ, т. XCII].
Наш видатний історик Степан Томашівський писав: "Досі не знайдено ніякого документального свідоцтва про безпосередні зносини Мазепи з Карлом XII перед жовтнем 1708 р.".
До речі, із союзником шведів Станіславом Лещинським козацький гетьман теж ніякої угоди так і не уклав. На це теж є дуже авторитетний документ – інструкція самого С.Лещинського Станіславу Понятовському, своєму амбасадорові (послу) при шведському королі, датована 18 вересня (за тиждень до того, як Карл вирушив в Україну). Лещинський пише, що від Мазепи має самі лиш обіцянки і, якщо гетьман їх не виконає, то хай начувається.
Отже, з одного боку, авторитетно запевнено, що Мазепа шведів в Україну не запрошував, з іншого – далі незрозуміло, чому Карл не дочекався Левенгаупта.
Певно, ми ніколи не дістанемо відповіді на це запитання. Той сам С.Томашівський назвав Карла "примхуватим королем". До його думок, пише він, "не мали доступу навіть найближчі міністри й ґенерали і ніколи не могли вгадати змін його волі та зрозуміти її проявів".

Мазепа-2

Здавалося, все було розраховано бездоганно. Ніщо і ніхто не міг зламати чіткої логіки передбачень мудрого гетьмана.
Ніхто, крім непередбачуваного юнака Карла.
Наприкінці вересня Мазепа несподівано дізнається, що замість Москви король іде в Україну. "Диявол його сюди несе! Всі мої інтереси превратить і війська великоросійські за собою внутр України впровадить на посліднюю оної руїну і на нашу погибель!" – у розпачі каже він генеральному писареві Пилипу Орлику.
І справді – похід Карла XII в землю козаків супроводжують дві російські армії. Україна, яка восени майже без крові мала би звільнитися від московського ярма, тепер стає полем битви двох велетнів. А гетьман Мазепа, який планував стежити за битвою здалека, тепер мусить гарячково вираховувати, кого підтримати. І помилка в тих розрахунках може коштувати йому булави, а Україні – решток козацької волі.
Мазепу вже кличуть у російську ставку – разом планувати оборону від шведів. Він між жорнами. Приєднатися до росіян – назавжди відрізати собі шлях до Карла. Підтримати шведів – накликати помсту царя. Обережний гетьман вагається. Старшина штовхає його до Карла та відмовляє їхати до росіян.
Гетьман тягне час, симулює смертельну хворобу, аби лиш не їхати. Це починає викликати в росіян підозри.
Нарешті Мазепа на щось наважується. Він відправляє до Карла посланця – свого далекого родича, управителя гетьманських маєтків Івана Бистрицького. Той від’їжджає з одним-єдиним папірцем – проханням прийняти Україну під шведську протекцію. Мазепа просить Карла зайняти стратегічний пункт на Десні – Новгород-Сіверський – і таким чином прикрити Україну від наступу з боку Москви. А ще просить короля надіслати допоміжне військо й обіцяє організувати йому надійну переправу через Десну біля Макошина (це поруч з Борзною, де на той час була гетьманська ставка). Листа склав латиною Орлик, а аптекар Мазепи переписав його по-німецьки. Бистрицький дуже ризикує – якби потрапив до рук росіян, відповів би за все сам. Адже на посланні нема ні підпису Мазепи, ні його печатки. Та й шведи можуть визнати посланця за самозванця-шпигуна.
Але все минає добре. Мазепин управитель передає листа шведам і того ж дня рушає назад з усною відповіддю: 2 листопада Карл XII буде на Макошинській переправі. Так про це згодом свідчив П.Орлик.
Але треба заспокоїти й росіян. Тож замість Мазепи в ставку князя Меншикова в Горську їде небіж гетьмана Андрій Войнаровський – з байкою про важку хворобу дядька.
Надходить 2 листопада, але шведів на Макошинській переправі нема. І не дивно. Адже головні шведські сили з Карлом XII справді наближаються до Десни – але ідучи не на південь, до Макошина, а на схід, до Новгород-Сіверського (там Десна тече в меридіанальному напрямку, а біля Макошина – в широтному). Так король виконує одне з прохань Мазепи.
На південь іде лише аванґард шведів – два драгунські полки. Вони не поспішають і дуже спізняються.
І тут із Горська в Борзну прилітає стривожений Войнаровський. У ставці Меншикова він підслухав розмову двох німців: мовляв, небіж Мазепи завтра буде в кайданах! Войнаровський запевняє, що Меншиков їде слідом за ним до гетьмана.
Гаяння часу дорівнює смерті! Гетьман з усім штабом зривається з місця й негайно повертається в Батурин, козацьку столицю.
Мазепа відсилає командира російського гарнізону полковника Анненкова назустріч Меншикову з вибаченнями за раптову втечу свого небожа. Залишившись без зверхника, російська залога не перешкодить діям Мазепи.
А дії його такі: поспіхом вантажаться на вози гетьманська скарбниця, цінні документи й усе необхідне в поході. Разом із гетьманом з Батурина рушає й частина війська. Але 7 тисяч козаків з полковником Дмитром Чечелем і гарматним осавулом Фрідріхом Кенігсеком залишаються боронити Батурин.
Тим часом полковник Анненков їде собі до Меншикова, а Меншиков – йому назустріч. При зустрічі "права рука царя" дізнається, що недавній тяжко хворий раптом видужав і мерщій повернувся до Батурина. До цих двох нагодився і третій – київський воєвода Голіцин, який із військом іде назустріч шведам. Росіяни радяться, розуміють, що з Мазепою щось не гаразд, і вирушають у Батурин.
Мазепине військо переходить Десну й іде назустріч Карлу. А військо Карла теж підходить до Десни, але на 40 кілометрів північніше місця переправи Мазепи.
Меншиков із Голіциним вже в Батурині. Брами фортеці зачинені й навіть засипані землею. Сотня гармат дивиться на росіян із замкових мурів. До замку їх не впускають.
Біля села Орлівка Мазепа зустрічає авангард шведів – два драгунські полки під командою Ґ’єльма та Ґілленшт’єрни, які поволі прямують чи то на Макошин, чи то на Батурин. Шведські полковники не ймуть віри, що до них прибув сам козацький гетьман і підозрюють якийсь підступ. Справу рятує офіцер-італієць, що колись бачив Мазепу. Він підтверджує особу гетьмана.
Через різні формальності аудієнція Мазепи у короля відбувається лише через два дні – в селі Горки. За урочистими обідами та переговорами час минув швидко. Мазепинці зустріли шведів 5 чи 6 листопада, а в дальшу путь армія короля вирушила лише 10-го.
Що в цей час роблять росіяни? 5 листопада Меншиков і Голіцин уже знають, що Мазепа пішов до шведів, а Батурин готується до оборони. Почувши про поворот шведів в Україну, 7-го сюди прибуває Петро I. Тут чує вбивчу новину про Мазепу. Свою ставку розміщує в Погребках, на лівому березі Десни – майже навпроти Горок, резиденції Карла XII. Невдовзі сюди підходить армія фельдмаршала Шереметєва. 10 листопада прибувають Меншиков з Голіциним. Цар проводить військову нараду. Ухвалили: "Князю Меньшикову с частию войска итти доставать Батурин… Всех изменников не щадить, кроме старшин, для учинения им публично правильного наказания". Це Олександр Ріґельман, " Летописное повествование о Малой России…". Або у Костомарова: "Взять Батурин и, в случае сопротивления, истребить его как главный притон силы неприязненной царю Малороссии". Наступного дня війська Меншикова були під Батурином. Тиждень минув після відходу з міста Мазепи.
Отже, ні шведи, ні росіяни не надто квапились у Батурин. До шведів ще повернемо, а чому барилися росіяни? Далася взнаки різка зміна ситуації? Треба було часу перегрупувати сили? Чекали на царя? Уникали різких кроків, бо не знали, як поведеться козацтво? Цілий тиждень розсилали маніфести з жахливими наклепами на Мазепу?

Вздовж Десни

Шведи рухаються на південь правим берегом Десни. На лівому російські редути – постарався шотландець Патрік Ґордон.
Сліди тих укріплень вам покаже місцевий краєзнавець Василь Єлисеєвич Куриленко, засновник і директор Мізинського археологічного музею. Як і напіврозвалену церкву в Дігтярівці – першому селі на шляху короля і гетьмана після їхнього виходу з Горок. Фундатор храму – Іван Степанович. Він не встиг завершити будови до початку воєнних дій. А Карл у цих досить пологих краях шукає якогось підвищення, звідки міг би охопити поглядом панораму ріки, знайти місце для переправи. Висока церква в риштованнях – саме те. Розповідають, король і гетьман піднімалися на ті риштовання. І, здається, "Марс Півночі" побачив щось цікаве нижче за течією. Але туди ще треба дістатися…
Між Гнатівкою та Курилівкою шлях шведам перетинає струмок Студенка. Це зараз тут майже твердий ґрунт, а тоді була розлога трясовина, яку треба оминати добрячим гаком. Хоча, каже В.Куриленко, в 1730-х роках ченці місцевого монастиря вже вимагали від селян лагодити "накот" – дерев’яну кладку через болото. Звідки він узявся? Що за багатирі попрацювали в цих безлюдних краях? Хто мав потребу й можливість загатити мочарі? Василь Єлисеєвич впевнений: ніхто, як шведи. Що це є для 30 тисяч нео-вікінгів – наскладати кілометр дерев’яних колод? Кожні двоє взяли по колоді – і так кілька разів.
Інша річ, чи мали вони час ті дерева рубати та пиляти. Виявляється, і не рубали, і не пиляли. Зберігся документ про те, як ті ж нащадки вікінгів разом з козаками будували тут міст: "…пошел вчера к местечку Мезину, где делают мост, … и говорят, что шведы хотят идтит, перебрався через реку …, а лесов у Мезина мало; того ради для разоряют домы и с того лесу делают мост". Так і "накот" поклали.
До речі, про міст. Вважають, що шведи форсували Десну біля Мізина. Правий ("шведський") берег був високий, лівий ("московський") – низький. Його боронив гарматами вже згаданий генерал-майор Ґордон. Ріґельман так розповідає про ті події: о 6-й вечора шведи поставили гармати на горі, де був їхній табір, в три ряди – "одни наверху, другие в пол-горы, третии на низу". Гарматна дуель тривала до 11-ї години ночі, після чого Ґордон втік, відкривши шведам шлях на переправу. Справді, посеред схилу Сірівської гори, що над Десною біля Мізина, досі видно зроблений колись рівний горизонтальний майданчик. Тут, мабуть і стояли ті гармати "в пол-горы". Костомаров каже про "установленные на крутом берегу 12 шведских орудий", які "осыпали русских картечью". Тож у кожному ряду їх мало бути по чотири, зокрема, і на тому майданчику.
Пастор Крман пише щось подібне: "Кілька вояків… спустилися до ріки ставити міст, а з допомогою артилерії його щасливо завершили. Ворога били з мортирів, розставлених на горі за захисними кошами".
Костомаров згадує про два мости, якими переправилися шведи. На думку Куриленка, другий був нижче за течією, у Псарівці (тепер Свердловка). І саме там була головна переправа, а в Мізині – лише "міст-обманка" для відвертання уваги росіян від псарівської переправи.
Затятий археолог Куриленко справді знайшов біля Мізина рештки невідомого тутешнім старожилам моста. Але тут за Десною широчезна та пласка заплава, вся помережана старицями й болотами. Маневрувати нею шведській армії було би важко, зате легко стати доброю мішенню. І далі – лісове бездоріжжя. До того ж краєзнавець каже, що на тутешній заплаві жодних слідів військової переправи не знайшлося.
Навпроти ж Псарівки замість майже відсутньої зарічної заплави з обов’язковими мочарами й старицями – вкрита лісом тераса урочища Дзвінкове. Й одразу ж за Десною – дорога (вона є й зараз), якою шведи й козаки згодом дійшли аж до Батурина.
Біля Псарівки (Свердловки), каже археолог, лишилося найбільше шведських слідів. І не лише матеріальних (редути, гарматні ядра). Навпроти Дзвінкового досі є яр Шведівщина, де, за легендою, переховувалися шведи (мабуть, перед переправою). Якби шведи переправилися біля Мізина, то нижче за течією на правому березі (біля тої ж Шведівщини) їх взагалі не мало б бути.
Зрештою, там чи тут, але 12 чи 13 листопада шведи з козаками були на лівому березі. Петро І відступає від Десни до Глухова. Але Карл не йде на Глухів, він іде на Батурин. Цар розуміє, що там шведи вдарять у спину Меншикову, полки якого облягають місто. Він пише листа, в якому підганяє свого фельдмаршала: "Нерадением генерала-майора Гордона шведы перешли сюды. И того ради извольте быть опасны… Ежели сей ночи к утру или поутру совершить возможно, с помощью Божией, оканчивайте". Якби Батурин протримався хоч до середини наступного дня, Меншиков спіймав би облизня й мав би швидко тікати до Глухова – перед самим носом у шведського аванґарду.
Але лиха українська доля не дала того. Знайшовся такий собі Іван Ніс. Один. Досить було й одного. І цей один завжди знаходився. Він провів головорізів Меншикова підземним ходом у т. зв. "Литовський замок". Далі ви знаєте.
Коли вже було по всьому, Меншиков вивіз із спаленого міста, крім бойових припасів, легких гармат і коштовностей, гетьманський архів і багатющу бібліотеку. 300 років усі вважали архів знищеним, і лише тепер його знайшли у Санкт-Петербурзі, де він спочатку зберігався у великому секреті, а потім у великому забутті. Доля бібліотеки невідома.
Деякі вивезені з Батурина кунштовні гармати досі зберігаються в московському Кремлі. Гармати, заважкі для вивезення, росіяни знищили. Уламки досі знаходять археологи.
До Москви погнали й небагатьох вцілілих батуринців. З неволі вони повернулися через 7 років.
Іван Ніс за Батурин отримав подяку – посаду свого шефа, Прилуцького полковника Дмитра Горленка, який пішов із Мазепою. Щоправда, через 5 років Носа з неї випхали, бо віддали комусь ще заслуженішому. Це був такий собі Гнат Ґалаґан, який теж зрадив земляків і допоміг захопити Запорозьку Січ. А неписьменному Носові для сатисфакції вигадали нову посаду – другого генерального судді (один уже був). Ніс сподівався отримати за Батурин ще й маєтки свого колишнього зверхника, але прорахувався.
Рід Носа швидко перервався. Єдиний його син був розумово відсталим, ще й до того ж пияком. У нетверезому стані упав із коня й забився на смерть. А єдиний онук помер бездітним.

Чи Батурин був приречений?

Все це була лише канва тих далеких подій. А ми хотіли з’ясувати, чи Батурин був тоді приречений.
Отже, Карл XII з військом прибуває в Україну перед самою зимою – мабуть, голодною, бо перед тим втратив свій "тил" – обоз Левенгаупта. Другого обозу не буде – так далеко відбіг від своїх баз юний звитяжець. Питанням життя й смерті для нього було відновити цей тил. Ним міг бути лише Батурин. Не треба нікого грабувати, накладати контрибуції – гетьман Мазепа завбачливо згромадив у своїй столиці великі запаси провіанту, фуражу, пороху. А ще Батурин – величезний артилерійський парк (близько ста гармат всіляких видів і калібрів). Для порівняння – Левенгаупт віз із собою (і втратив під Лісною) 16 гармат, а під Полтавою у шведів "у ділі" реально були лише чотири.
Батурин – доволі потужна фортеця з лояльними до гетьмана (а отже, й до його союзників-шведів) населенням і гарнізоном. Такого рівня військо, як шведське, могло тут боронитися вічно. А ще Батурин – столиця Гетьманщини, символ влади над Україною. Хто панує над Батурином, того підтримує більшість козаків. Батурин не дуже далекий від московських кордонів, звідси зручно наступати на Москву.
Таким чином, для всякої реально мислячої людини на місці Карла завданням №1 було – чимшвидше закріпитися в Батурині. Чи багато для цього треба було? Зовсім небагато.
5 листопада шведи вже були в Горках, біля Новгорода-Сіверського. А вранці 4-го Мазепа вийшов із військом із Батурина, ввечері переночував у Коропі, зранку 5-го переправився через Десну. Того ж дня (або наступного) зустрів біля Орлівки шведський авангард. Звідси до Горок, де стояв Карл, – не більше одного денного переходу. Весь шлях із Батурина війську гетьмана зайняв 4 дні (при цьому затримка в Орлівці тривала майже два). З королем у Горках він вперше зустрівся 9 листопада, але втрата часу сталася з причин суто суб’єктивних – мабуть, шведи не поспішали довіритися вчорашньому ворогові.
До Карла Мазепа йшов глухими лісовими манівцями межиріччя Десни та Снова. Жоден московит йому на цьому шляху не зустрівся й зустрітися не міг – військо Шереметєва стояло далеко на сході, за Десною, а військо Меншикова – далеко на заході, за Сновом. За всю ту війну жоден росіянин у тих місцях, здається, так і не з’явився.
Що заважало Карлові пройти тим же шляхом у зворотному напрямку? Нічого. Якби церемонія знайомства двох вождів так не затяглася, і вийшли б із Горок 9 листопада, та в дорозі не дуже барилися, то були б у Батурині до тієї фатальної ночі. Нема сумніву, що Мазепа марно вмовляв короля йти саме цим шляхом. Для нього Батурин був не просто важливим стратегічним пунктом, а коханим дітищем половини життя.
Що натомість робить "примхуватий король"? Замість негайно вирушати на південний захід, до Батурина, він шукає дороги на схід – за Десну (між Новгородом і Коропом Десна вигинається прямокутним "коліном", і ми тут весь час говоримо про переправи через дві різні частини цього "коліна"). Героїчно долає опір росіян, виявляє чудеса хитрощів, мужності й стратегічного таланту. Успішно форсує Десну. Блискуче виграє битву – щоби… програти війну, втративши Батурин.
Що більше – авангардні полки Ґ’єльма та Ґілленшт’єрни, які 6 листопада стояли в Орлівці за 2-3 переходи від Батурина, не продовжили свого маршу, а після зустрічі з Мазепою повернулися в Горки! Щоправда, король одразу ж скерував легку кавалерію Дальдорфа в ті місця, де гетьман перейшов Десну. Але далі йти вони не мали наказу – лише слідкували за рухами росіян і прикривали фланги своєї армії.
Як пояснити такий дивний маршрут Карла? Раціональними мотивами – неможливо. Він намагався утримати Шереметєва та Петра I від переходу на правий берег Десни? Але росіяни швидше зайшли до Батурина лівим. І хіба він не знав, що у них з Мазепою в тилу все одно діють полки Меншикова та Голіцина (саме вони, зрештою, й узяли Батурин)?
Хоча є один раціональний мотив. Шведи далі не довіряли козакам і їхньому гетьману. Вони не могли так швидко забути всіх битв і сутичок із ними: ні естонського Ерестферу 1701 року, де їх побили козаки, ні білоруських Ляхович і Несвіжа 1706-го, де вони погромили козацькі полки Мировича та Миклашевського. Ні як козаки Войнаровського 1707 року стерегли лінію над Віслою, ні як інші козаки турбували шведів своїми наскоками оце щойно, під Старишами. А Мазепа ще до своєї втечі видав на вимогу царя універсал, яким закликав українців ховати провіант від шведів.
Тож не дивно, що Карл не пішов туди, куди кликав його цей загадковий старий гетьман. У глухих лісах між Десною та Сновом могла чаїтися якась дуже підступна російська пастка.
Але була, здається, ще одна причина, значно химерніша. Кого переміг би непереможний шведський монарх, якби пішов просто під Батурин? Якогось Олексашку Меншикова (нібито світлішого князя Римської імперії, але насправді навіть не дворянина), який колись пирогами торгував на Москві. Яка тут честь, яка слава? Де тут гідний супротивник? А кого здолав би король (і здолав таки!), перейшовши Десну біля Мізина? Свого шляхетного брата, великого князя Московського, царя всієї Великої, Малої та Білої Руси…
А Батурин? А що Батурин? Королівська честь вище.

Епілог

…Вони видряпалися риштованнями на самий верх церкви. Король розглядав зарічні простори в далекогляд, гетьман щось йому пояснював. Він і далі йому підказуватиме: як перейти, де переправитися. Не подаючи виду, що серце йому крається. За долю Батурина.
У Чапліївці гетьман дізнався про загибель своєї столиці – кілька днів тому через село на Глухів швиденько прочимчикував із батуринськими трофеями Меншиков. Старий не хотів вірити, хоч давно мав погані передчуття. Він післав козаків пересвідчитися. 17 листопада "перед походом одержав Мазепа від висланої ним наперед партії підтвердження звістки про Батурин; він повідомив зараз сам про це короля і виявляв своє велике незадоволення з того приводу", – згадував один із шведських офіцерів.
"Незадоволення" – це не те слово. "Ревно плакав по Батурину Мазепа", – пише наш літописець. А Орлик залишив нам слова, промовлені гетьманом на згарищах свого міста: "Злії і нещасливії наші початки! Знатно, що Бог не благословить моєго наміренія… Уже тепер в нинішнем нашем нещасливом состоянії всі діла іначе пойдуть, і Україна Батурином устрашенная боятися буде єдно з нами держать".


Мешканці села Атюша Трохим і Валерій розповідають, що саме в цих краях "швед ішов на Батурин". У дитинстві батьки їм розповідали про "велику битву" в цих околицях


Козацька гармата з музею в Батурині


За легендою, на цю церкву по будівельних риштованнях підіймалися І.Мазепа та Карл XII


Реконструкція старовинної козацької гармати з родовим гербом Мазепи (музей у Батурині)


Місце шведського табору в Гірках. Тут вперше зустрілися І.Мазепа і Карл XII


Пам’ятник на місці зустрічі І.Мазепи з Карлом XII біля села Горки. Цього року тут встановили новий, гарніший пам’ятник


Біля шведського табору в Гірках були зроблені такі тераси для гармат


Мізин. Звідси шведські гармати стріляли по позиціях генерала Ґордона


Ядра, картеч, люльки, ґудзики та підкова часів Північної війни, знайдені в Мізині



Тераса, зроблена колись шведами для другого ряду гармат на схилах Сірівської гори в Мізині


Василь Куриленко: "Саме тут, навпроти Дзвінкового, була справжня велика переправа військ Карла ХІІ і Мазепи восени 1708 року"


Між Гнатівкою та Курилівкою. Колись тут був "накот" – переправа з колод зруйнованих будинків місцевих мешканців

Світлини Владислава Синяговського

Розробка та підтримка: Остап Друль